Який уже тут сон! Він і сам, Іван Іванович, то дрімав, то прокидався, чекаючи, коли розвидниться.
Вранці вони разом зібрали рюкзак, протерли від мастила стволи рушниці, легко поснідали (на полювання йти — не можна переїдати), перевірили патронташ, перекладаючи набої з гнізда в гніздо. Роботи було багато за цей короткий час збирання: хазяїн на кухню — Бім на кухню, хазяїн у комірчину — Бім туди ж, хазяїн виймає консервну блашанку з рюкзака (незручно лягла) — Бім бере її й засовує назад, хазяїн перевіряє набої — Бім стежить (коли б не помилився); і в чохол з рушницею треба тицьнутися носом не раз (чи тут)?; а до того ж у такі клопітні хвилини свербить за вухом від хвилювання — раз у раз піднімай лапу її чухай, бодай йому, коли й так вони страшенно поспішають.
Ну, зібралися.
Бім був у захваті. Як же! Хазяїн, уже в мисливській куртці, перекинув на плече мисливську сумку, зняв рушницю.
На полювання, Біме! На полюваинячко, — повторив він.
"На полюваинячко, на полюваннячко!" — захоплено говорив очима й Бім. Він аж повискував, переповнений почуттям вдячності й любові до свого єдиного у світі друга.
В ту саму мить і зайшов чоловік. Бім його знав — зустрічав у дворі,— але якогось зацікавлення й особливої поваги той не викликав у нього Куций, товстий, з широким обличчям, він сказав якимсь скрипучим голосом:
Вітаємо, значить! — І сів на стілець, витираючи обличчя хусточкою. — Та-ак… На полювання, значить?
На полювання, — невдоволеио буркнув Іван Іванович, — на вальдшнепів. Та ви проходьте — гостем будете.
Ось та-ак… па полювання… Доведеться затриматися, значить.
Бім переводив погляд із хазяїна на Гостя, здивовано й уважно. Іван Іванович сказав майже сердито:
Не розумію вас. Уточніть.
І тут Бім, наш ласкавий Бім, спершу злегка загарчав і раптом гавкнув. Зроду такого не було, щоб ось так — вдома й на гостя. Гість не злякався, він, здавалося, був байдужий.
— На місце! — так само сердито наказав Іван Іванович.
Бім послухався: ліг на лежак, поклавши голову на лапи, й дивився на чужого.
Ач як! Слухається, значить. Та-ак… Значить, він і на пожильців у під'їзді гавкає так само, як, нрипустмо, на лисиць?
Ніколи. Ніколи й ні на кого. Це вперше. Слово честі! — тривожився Іван Іванович і сердився. — До речі, до лисиць він ніякого відношення не має.
Та-ак. — знову протягнув Гість. — Ближче до діла.
Іван Іванович зняв куртку й сумку:
Я вас слухаю.
У вас, значить, собака, — почав Гість. — А в мене, — він витяг папірець з кишені,— скарга на нього. Ось. — І подав хазяїнові папірець.
Читаючи, Іван Іванович хвилювався. Бім, помітивши це, самочинно зійшов з місця і сів у ногах у друга, мовби захищаючи його, але на Гостя вже не дивився, хоч і був насторожі.
Дурниці тут, — сказав Іван Іванович уже спокійніше. — Нісенітниця. Бім — собака добрий, нікого він не вкусив і не вкусить, нікого не скривдить. Собака інтелігентний.
Хе-хе-хе! — потрусив животом Гість. І чхнув недоречно. — У-у, бидло! — звернувся він незлобиво до Біма.
Бім ще більше одвернувся вбік, але зрозумів, що йдеться про нього. І зітхнув.
Як же це ви розглядаєте скарги? — спитав Іван Іванович, тепер уже зовсім спокійно й усміхаючись. — На кого скарга, тому й даєте її читати. Я б вам і так повірив, зі слів.
Бім помітив в очах Гостя смішинку. А той мовив:
По-перше, так годиться. По-друге, скарга не на вас, а на собаку. А собаці ми не дамо читати. — І засміявся.
Хазяїн також трошки посміявся. Бім навіть і не всміхнувся: він знав, що говорили про нього, а що й до чого, не міг утямити — надто вже незрозумілий Гість виявився. Той тицьнув пальцем на Біма й сказав:
Собаку треба звільняти. — І відмахнув рукою до дверей.
Бім зрозумів, що від нього вимагають: йди звідси. Але від хазяїна він не відступив ані на сантиметр.
А ви покличте скаржницю — поговоримо, може, владнаємо, — попросив Іван Іванович.
Гість, понад сподівання, вийшов і певдовзі повернувся з жінкою:
Ось, привів тобі тітку, значить.
Бім її також знав: невеличка на зріст, писклява й гладка, вона, одначе, цілими днями сиділа на лавці в дворі з іншими вільними від роботи жінками. Якось Бім навіть лизнув їй руку (не від повноти почуттів тільки до неї особисто, а до людства взагалі), від чого та заверещала і почала кричати щось на весь двір, звертаючись до відчинених вікон. Що вже вона там кричала, Бім не зрозумів, але злякався, кинувся геть і почав дряпатися в двері додому. Більше провини за ним перед Тіткою не було. І ось вона увійшла. Що з ним зробилося! Він спершу припав до ніг хазяїна, а коли той погладив його, то, підібгавши хвоста, пішов до лежака і скоса дивився звідти на неї. Він нічого не розумів із Тітчиних слів, а вона скрекотіла сорокою і весь час показувала свою руку. Тітка розмахувала руками, сердито зиркала на Біма, і він зрозумів: це за те, що лизнув не тому, кому слід. Молодий, молодий був Бім, тому й не все ще тямив. Можливо, він думав і так: "Винен, звичайно, та що вдієш тепер". В усякому разі, щось таке в його очах було.
Тільки невтямки Біму, що звинувачували його брехливо.
Вкусити хотів! Вкуси-ити!!! Майже вкуси-ив!
Іван Іванович, перебивши Тітчин скрекіт, звернувся просто до Біма:
Біме! А принеси-но мені капці.
Бім виконав охоче й ліг перед хазяїном. Той скинув мисливські черевики й засунув ноги в капці.
Тепер віднеси черевики.
Бім і це проробив: по черзі відніс їх під вішалку.
Тітка замовкла, вирячивши очі. Гість сказав схвально:
Молоде-ець! Ти дивись, уміє, значить. — І якось начеб неприязно глянув на Тітку: — А ще він уміє що-небудь?
Ви сідайте, сідайте, — запросив Іван Іванович і Тітку.
Вона сіла, сховавши руки під фартух. Хазяїн поставив стілець Бімові й скомандував:
Біме! На стілець!
Бімові повторювати не потрібно. Тепер усі сиділи на стільцях. Тітка прикусила губу. Гість, задоволено похитуючи ногою, примовляв:
Ладненько виходить, ладненько, ладно.
А хазяїн хитрувато примружив очі на Біма:
Ану, дай лапу. — І простягнув долоню.
Поздоровкались.
Тепер, дурнику, поздоровкайся з гостем, — і показав на того пальцем.
Гість подав руку:
Здоров, братку, здрастуй, значить.
Бім усе зробив вишукано, як і годиться.
А не вкусить? — обережно спитала Тітка.
Що ви! — аж вразився Іван Іванович: — Простягніть руку й скажіть: "Лапку!"
Та дійсно витягла долоню з-під фартуха й простягла Бімові:
Тільки не вкуси, — попередила вона.
Ну, тут уже й описати неможливо, що сталося. Бім шаснув до лежака, зайняв негайно оборонну позицію, притиснувшись задом у куток, і втупився в хазяїна. Іван Іванович підійшов до нього, погладив, узяв за нашийник і підвів до скаржниці:
Дай лапку, дай…
Ні, не подав лапу Бім. Одвернувся й дивився в підлогу. Вперше не послухався. І понуро поплентав знову в куток, повільно, винувато й засмучено.
Ой, що тут скоїлося! Тітка заторохкала, мов те розсохле калатало.
Ти ж мене образив! — кричала вона на Івана Івановича. — Якийсь паршивий пес мене, радянську жінку, ні за що маєі — І тицяла пальцем туди, де сидів Бім. — Та я… та я… Знатимеш!
Годі! — несподівано гаркнув на неї Гість. — Брешеш ти, значить. Не вкусив він тебе й не збирався. Він же тебе боїться, як чорт ладану.
А ти не горлай, — спробувала вона відбитися.
Тоді Гість сказав однозначно:
Цить! — І звернувся до хазяїна — 3 такими інакше не можна. — І знов до Тітки — Ач яка! "Радянська жінка", ти диви… Ану, забирайся звідси! — гаркнув він. — Ще раз збаламутиш, осоромлю. Забирайся!
Скаргу він подер у неї на очах.
Останні Гостеві слова Бім добре зрозумів. А Тітка пішла мовчки, гордо піднявши голову й ні на кого не глянувши, хоч Бім тепер не зводив з неї очей і дивився на двері навіть ще й після того, як вона пішла, а кроки її затихли.
Надто вже ви з нею… грубувато, — промовив Іван Іванович.
Інакше не можна, кажу вам: увесь двір збаламутить, знаю. Коли кажу, значить, знаю. Ось де вони в мене, оці пащекухи та баламути, — він поплескав себе по потилиці.— Робити їй нічого, от вона й шукає, кого б їй укусити. Таким попусти — весь будинок піде чортокопитом.
Бім весь час стежив за виразом облич, за жестами, інтонацією і добре зрозумів: Гість і хазяїн — зовсім і не вороги, а навіть, з усього видно, поважають один одного. Спостерігав він ще довго, поки вони про щось потім розмовляли. Та коли вже він збагнув головне, решта його цікавила мало. Він підійшов до Гостя й ліг коло його ніг, немовби кажучи цим: "Вибачте".
НОТАТКИ ХАЗЯЇНА
Сьогодні був голова будкому, розбирав скаргу на собаку. Переміг Бім, А втім, гість мій судив як Соломон. Самородок!
Чого ж це Бім спершу загарчав був на нього? Ага, зрозумів! Я ж не подав руки, зустрів того суворо (полювання ж довелося відкласти), а Бім сприймав за своєю собачою природою: хазяїнів недруг — мій недруг. І тут мало б бути соромно мені, а не Бімові. Просто диво, яке в нього напрочуд тонке сприйняття інтонації, виразу обличчя, жестів! На це неодмінно треба завжди зважати.
Опісля у нас з головою будкому виникла цікава розмова. Він остаточно перейшов на "ти":
Ти, — каже, — тільки подумай: сто п'ятдесят квартир у моєму будинку! А чотири-п'ять баламуток-нероб можуть таке зчинити, що нікому життя не буде. І всі їх знають, і всі бояться, а потайки клянуть. Адже на поганого пожильця навіть унітаз гарчить. Їй же право!.. Найстрашніший ворог мій хто? Та той, хто не працює. У нас, брат, можна й не працювати, а їсти од пуза. Тут щось не так, скажу я тобі по щирості. Не так, значить… Можна, можна не працювати. Ач як! Ось ти, приміром, що робиш?
Пишу, — відповідаю, хоч я й не зрозумів, жартує він чи говорить серйозно (люди з гумором частенько вміють так).
Та хіба ж це робота! Сидиш — нічого не робиш, а гроші, мабуть, платять?
Платять, — відповідаю. — Але ж я мало одержую — постарів уже, на пенсію живу.
А до пенсії — ким?
Журналіст я. В газетах працював. А тепер ось помаленьку пишу дещо вдома.
Пишеш? — поблажливо перепитав він.
Пишу.
Ну, давай, коли вже таке діло… Звичайно, ти людина, видно, непогана, а от бачиш… Отож-бо й воно. Я також пенсію одержую, сто карбованців, а працюю ж головою будкому, безплатно працюю, зваж на це. Я звик працювати, усе життя на керівній, і з номенклатури не викидали, і по другому колу не ходив. Під кінець уже затерли: нижче, нижче й нижче.