Пропонувалося загіпнотизувати тебе. Багато різних дурниць пропонувалось. Я був проти. І ось чому. По-перше, я вірю в тебе. Ти — сильний, тренований хлопець, я бачив тебе в бою і знаю, що ти можеш багато чого витримати. По-друге, для всіх буде краще, якщо ти побачиш наш світ… нехай навіть тільки шматочок нашого світу. Ну, а по-третє, я тобі чесно скажу: ти мені можеш знадобитися.
Гаґ мовчав. Ноги йому задерев'яніли, закладені за спину руки він стиснув з усієї сили, до болю. Корній раптом подався вперед і сказав, немов заклинаючи:
— Нічого страшного з тобою не сталося. Нічого страшного з тобою не станеться. Ти в цілковитій безпеці. Ти просто здійснюєш подорож, Гаґу. Ти в гостях, розумієш?
— Ні, — сказав Гаґ хрипко.
Він повернувся і пішов просто в блакитне небо. Спинився. Подивився. Стиснуті кулаки його побіліли. Він зробив крок назад, другий, третій і задкував доти, поки не вперся лопатками.
— Отже… я вже там? — сказав він хрипко.
— Отже, ти вже тут, — сказав Корній.
— Яке ж у мене завдання?.. — запитав Гаґ.
Розділ III
Коротше кажучи, хлопці та дівчата, влип я так, як до мене не влипав ще, мабуть, жоден Бійцівський Кіт. От сиджу я зараз на розкішній галявині по шию у м'якій травці-муравці. Довкола мене — благодать, справжній курорт на озері Заґґута, тільки самого озера немає. Дерева — ніколи таких не бачив: листя зелене-зелене, м'яке, шовковисте, а на гілках висять здоровенні плоди — грушами називаються — смакота, і їж скільки влізе. Ліворуч від мене діброва, а просто переді мною дім. Корній каже, що сам його своїми руками збудував. Можливо, не знаю. Знаю тільки, що коли мене призначили на варту біля мисливського будиночка його високості, так, там теж був дім — розкішний будинок, і будували його ве-е-ликі голови, але куди йому до цього. Перед будинком басейн, вода чиста, як побачиш — пити хочеться, купатися страшно. А довкола — степ. Там я ще не був. І поки що не кортить. Не до степу мені зараз. Мені би зараз зрозуміти, якою мовою я думаю, зміїне молоко! Бо ж від самого народження ніяких мов, крім рідної алайської, я не знав. Військовий розмовник — це, звісно, не в рахунок: всілякі там "руки вгору", "лягай", "хто командир" і таке інше. А тепер от ніяк не можу второпати, яка ж мова мені рідна — ця-от їхня російська чи алайська. Корній каже, що цю російську в кількості двадцяти п'яти тисяч слів та різних там ідіом[3] у мене запхали за одну ніч, поки я спав після операції. Не знаю. Ідіома… Як це буде алайською? Не знаю.
Ні, я ж спочатку що подумав? Спецлабораторія. Такі в нас є, я знаю. Корній — офіцер нашої розвідки. Дуже схожий. І готують вони мене для якогось особливо важливого завдання. Може, інтереси його високості розповсюдились на інший материк. А може, чорт забирай, і на іншу планету. Чому б і ні? Що я знаю?
Я навіть, дурень, спочатку думав, що все довкола — декорація. А потім день тут живу, другий — ні, хлопці та дівчатка, не виходить. Це місто — декорація? Синє це громаддя, що з'являється час від часу на обрії, — декорація? А жеровисько? Показати хлопцям це жеровисько — не повірять, не буває такого жеровиська. Береш тюбик, ніби із зубною пастою, витискаєш на тарілку, і на тобі — забулькотіло, засичало, і тут треба схопити другий тюбик, його тиснути, і ахнути ти не встиг, як на тарілці перед тобою — величезний шмат підсмаженого м'яса, весь золотистий, дух від нього… ех, що там казати! Це, хлопці та дівчатка, не декорація. Це м'ясо. Або, скажімо, нічне небо: всі сузір'я перекошені. 1 Місяць. Теж декорація? Чесно кажучи, він на декорацію якраз досить-таки схожий. Особливо як високо. Але на сході — дивитися страшно! Величезний, розбухлий, червоний, повзе з-за дерев… Який я вже тут день, п'ятий, чи що, а досі мене від цього видовища дрож проймає.
От і виходить, що справи кепські. Могутні вони тут, падлюки, могутні, простим оком видно, і супроти них, супроти всієї цієї моці я тут один. І ніхто ж у нас про них нічого не знає, ось що найстрашніше. Ходять вони по нашій Гіганді, як у себе вдома, знають про нас усе, а ми про них — нічого. З чим вони до нас прийшли, що їм у нас треба? Страшно… Як уявиш собі все їхнє чортовиння — всі ці миттєві стрибки на сотні кілометрів без літаків, без машин, без залізниць… ці їхні споруди, вищі за хмари, неможливі, неймовірні, як поганий сон… кімнати-самобранки, їжа прямо з повітря, лікарі-чудодії… А сьогодні вранці — наснилось мені, абощо? — Корній просто з басейну без нічого, в самих плавках, злетів у небо, як птах, розвернувся над садом і зник за деревами…
Я про це як згадав, продерло мене до самих печінок. Зірвався, пробігся галявиною, грушку зжер, щоби заспокоїтися. А я ж тут усього тільки п'ятий день! Що я за п'ять днів міг тут побачити? От хоч би ця галявина. В мене вікно просто на неї виходить. І от недавно прокидаюся вночі через якесь хрипке нявкання. Коти б'ються, чи що? Та вже знаю, що не коти. Підкрався до вікна, визирнув. Стоїть. Просто посеред галявини. Що — не розумію. Ніби трикутне, величезне, біле. Поки я очі продер, дивлюся — тане в повітрі. Як мара, слово честі. Вони в них так і називаються: "привиди".
Я на ранок у Корнія запитав, а він каже: це, каже, наші зорельоти класу "привид" для перельотів середньої дальності, двадцять світлових років і ближче. Уявляєте? Двадцять світлових років — це в них середня дальність! А до Гіганди, між іншим, усього вісімнадцять…
Ні-і, від нас їм тільки одне може знадобитися: раби. Хтось таки у них тут мусить працювати, хтось таки цю їхню благодать забезпечує… От Корній мені весь час товче: учись, придивляйся, читай, через три-чотири місяці, мовляв, додому повернешся, почнеш будувати нове життя, те, се, війна, каже, через три-чотири місяці закінчиться, ми, каже, цією війною зайнялися і найближчим часом з нею покінчимо. Тут-то я його і впіймав. Хто ж, кажу, в цій війні переможе? А ніхто не переможе, відповідає. Буде мир, і все. Та-ак… Усе зрозуміло. Це, значить, щоб ми матеріалу даремно не марнували. Щоб усе було тихо-мирно, без усіляких там обурень, повстань, кровопролить. Це як пастухи не дають бикам битися та калічитися. Хто в нас для них небезпечний — тих приберуть, хто потрібний — тих куплять, і підуть вони набивати трюми своїх "привидів" алайцями та шуроїдами впереміш…
Корній от, щоправда… Нічого не можу із собою вдіяти: подобається він мені. Макітрою розумію, що інакше бути не може, що тільки таку людину вони й могли до мене приставити. Головою розумію, а ненавидіти його не можу. Наслання якесь. Вірю йому як телепень. Слухаю його, розвісивши вуха. А сам знаю, що от-от почне він мені навіювати і доводити, що їхній світ — прекрасний, а наш — поганий, і що наш світ треба було би переробити за зразком їхнього, і що я їм у цій справі мушу допомогти, як хлопець розумний, вольовий, сильний, цілком придатний для справжнього життя…
Та що там, він уже і почав потроху. Він усіх видатних людей, на яких ми молимося, вже полити брудом устиг. І фельдмаршала Браґга, й Одноокого Лиса, великого шефа розвідки, і на його високість натякнув був, та тут я його, звичайно, відразу урвав… Усім від нього перепало. Навіть імперцям — це, значить, щоб показати, які вони тут неупереджені. І тільки про одного він говорив добре — і про Гепарда. Схоже, він знав його особисто. 1 цінував. У цьому чоловікові, каже, загинув великий педагог. Тут, каже, йому б ціни не було… Гаразд.
Хотів я зупинитися, та не встиг — почав думати про Гепарда. Ех, Гепард… Ну гаразд, хлопці загинули, Заєць, Носань… Кіт на міні підірвався… нехай. Для того й народили нас на світ. А от Гепард… Я ж батька майже не пам'ятаю, мати — ну що мати? А от тебе я ніколи не забуду. Я ж слабкий до школи прийшов — голод, котятину жер, самого мало не з'їли, батько з фронту повернувся без рук, без ніг, користі з нього ніякої, все на горілку вимінював… А в казармі що? У казармі теж не з медом, пайки самі знаєте які. І хто мені свої консерви віддавав? Стоїш уночі днювальним, жерти хочеться — аж зуби риплять; раптом з'явиться як з-під землі, рапорт вислухає, буркне шось, всуне у руку кусень хліба з кониною — свій таки кусень, за тиловою нормою, — і нема його… А як у марш-кидку він мене двадцять кілометрів на загривку ніс, коли я від слабкості звалився? Мене ж мали хлопці нести, та вони б і раді, але самі падали через кожних десять кроків. А за інструкцією як? Не може йти — не може служити. Греби додому, під смердючі сходи, на котів полювати…
Так, не забуду я тебе, Гепарде. Загинув ти, як нас учив гинути, так і сам загинув. Ну, а якщо вже я вцілів, тож і жити я тепер мушу, не зганьбивши твоєї пам'яті. А як жити? Влипнув я, Гепарде. Ох і влипнув я! Де ти там зараз? Напоум, підкажи…
Вони ж мене тут купити хочуть. Перш за все врятували мені життя. Вилікували, як новенького зробили, навіть жодного зуба дірявого не залишилось — нові виросли, чи що? Далі. Годують на забій, знають, волоцюги, як у нас зі жрачкою важко. Лагідні слова говорять, симпатичну людину приставили…
Тут він мене покликав: час обідати.
Всілися ми за столом у вітальні, взяли ті ж таки тюбики, накрутили собі їжі. Корній спорудив щось дивне — цілий клубок прозорих жовтуватих ниток — щось на зразок здохлого болотяного їжака, — все це залив коричневим соусом, зверху лежать шматочки чи то м'яса, чи то риби, і пахне… не знаю навіть — чим, але міцно пахне, їв він чомусь паличками. Затиснув дві палички між пальцями, тарілку підніс до самого підборіддя та й ну кидати все це до рота. Кидає, а сам мені підморгує. Гарний у нього, значить, настрій. Ну, а в мене від усіх моїх думок, та й від грушок, напевно, апетиту майже не лишилося.
Зробив собі м'яса. Вареного. Хотів тушкованого, а вийшло варене. Нічого, їсти можна, і на тому дякую.
— Добряче я сьогодні попрацював, — повідомив Корній, наминаючи свого їжака. — А ти що поробляв?
— Та так. Нічого особливого. Купався. У траві сидів.
— У степ ходив?
— Ні.
— І дарма. Я ж тобі кажу: там для тебе багато цікавого.
— Я сходжу. Потім.
Корній доїв їжака та знов узявся за тюбики.
— Придумав, де тобі хотілось би побувати?
— Ні. Тобто так.
-Ну?
Що б йому такого збрехати? Нікуди мені зараз не хотілося, мені б тут, з оцим будинком розібратись, і я бовкнув:
— На Місяці…
Він здивовано поглянув на мене.
— Які проблеми? Нуль-кабіна — в саду, довідник із шифрами я тобі дав… Набирай номер та вирушай.
Здався мені цей Місяць.
— І вирушу, — сказав я.