Я сторопіло мовчав. — Дай же ти мені спокій, ненаситна! Скільки можна?.. Тільки заспокоюся, приткнуся відпочити й подрімати — тяяяягне! Я ж не молода вже, старша за тебе… зябра теж не в порядку…
Було дуже дивно дивитись, як вона розмовляє. Зовсім як щука в ляльковому театрі, вона щосили відкривала й закривала зубасту пащеку в неприємній невідповідності зі звуками, що вимовлялися. Останню фразу вона промовила, судомно стиснувши щелепи.
— І повітря мені шкідливе, — продовжувала вона. — Ось подохну, що робитимеш? Усе жадібність твоя, бабська й дурна… Усе збираєш, а для чого збираєш — сама не знаєш… На останній реформі ж як погоріла, га? Отож! А катеринками? Скрині обклеювала! А керенками, га, керенками! Грубку ж розпалювала керенками…
— Розумієте, — сказав я, трохи оговтавшись.
— Ой, хто це? — злякалася щука.
— Я… Я тут випадково… Я хотів трохи помитися.
— Помитися! А я думала — знову бабка. Не бачу я: стара вже. Та й коефіцієнт переломлення в повітрі, кажуть, зовсім інший. Повітряні окуляри було собі замовила, та загубила, не знайду… А хто ж ти будеш?
— Турист, — коротко сказав я.
— А, турист… А я думала — знову бабка. Бо ж що вона зі мною робить! Спіймає мене, тягне на ринок і там продає, нібито на юшку. Ну що мені залишається? Звісно, кажеш покупцеві: так і так, відпусти мене до малих діточок — хоча які там в мене малі діточки — не діточки вже, котрі живі, а дідочки. Ти мене відпустиш, а я тобі послужу, скажи тільки "за щучим велінням, за моїм, мовляв, хотінням". Ну й відпускають. Одні зо страху, інші по доброті, а деякі через жадібність… Ось поплаваєш у річці, поплаваєш — холодно, ревматизм, залізеш назад до криниці, а стара з цебром знов тут як тут… — Щука сховалася у воду, побулькала і знову висунулася. — Ну що проситимеш, служивий? Тільки простішого чогось, а то просять телевізори якісь, транзистори… Один взагалі отетерів: "Виконай, каже, за мене річний план по лісопилці". Літа мої не ті — дрова пиляти…
— Ага, — сказав я. — А телевізор ви, значить, усе-таки, можете?
— Ні, — чесно зізналася щука. — Телевізор не можу. І цей… комбайн із програвачем теж не можу. Не вірю я в них. Ти щось простіше. Чоботи, скажімо, скороходи або шапку-невидимку… Та?
Надія відкрутитися сьогодні від змащування "Москвича", що вже було виникла у мене, згасла.
— Та ви не хвилюйтеся, — сказав я. — Мені нічого, загалом, не треба. Я вас зараз відпущу.
— І добре, — спокійно сказала щука. — Люблю таких людей. Колись-от теж… Купив мене на ринку один, пообіцяла я йому царську дочку. Пливу річкою, соромно, звичайно, хоч очі в Сірка позичай. Ну зосліпу і в'їхала в сіті. Тягнуть. Знову, думаю, брехати доведеться. А він що робить? Він мене хапає упоперек зубів, так що рота не розтулити. Ну, думаю, кінець, зварять. Аж ні. Защемляє він мені чимось плавник і кидає назад у річку. Он! — Щука висунулася з цебра і виставила плавник, схоплений біля основи металічним затискачем. На затискачі я прочитав: "Запущений сей екземпляр у Солові-річці 1854 року. Доставити в К. І. В. Академію наук, СПБ". — Старій не кажи, попередила щука. — З плавником відірве. Скупа вона, скнара.
"Що б у неї запитати?" — гарячково думав я.
— Як ви робите ваші дива?
— Які такі дива?
— Ну… здійснення бажань…
— Ах, це? Як роблю… Навчена змалечку, от і роблю. Відкіля я знаю, як я роблю… Золота Рибка от ще краще робила, а однаково померла. Від долі не втечеш.
Мені здалося, що щука зітхнула.
— Від старості? — запитав я.
— Яке там від старості! Молода була, міцна… Кинули в неї, служивий, глибинну бомбу. І її горічерева пустили, і корабель якийсь підводний поруч трапився, теж потонув. Вона б і відкупилася, але ж не запитали її, побачили і відразу бомбою… Ось же як воно буває. — Щука помовчала. — То відпускаєш мене, чи як? Душно щось, гроза буде…
— Авжеж, авжеж, — сказав я, стрепенувшись. — Вас як — кинути, чи в цебрі?..
— Кидай, служивий, кидай.
Я обережно запустив руки в цебро і витяг щуку — було в ній кілограмів вісім. Щука бурмотіла: "На, а якщо там скатерку-самобранку чи, наприклад, килим-самоліт, то я тут буду… За мною не пропаде…" — "До побачення", — сказав я і розтулив руки. Почувся шумний сплеск.
Деякий час я стояв, дивлячись на свої долоні, замащені зеленню. У мене було якесь дивне відчуття. Подеколи, як подув вітру, налітало усвідомлення, що я сиджу в кімнаті на дивані, та варто було труснути головою, і я знову опинявся біля криниці. Потім це минулось. Я вмився чудовою крижаною водою, залив радіатор і поголився. Стара все не з'являлася. Хотілось їсти, і треба було йти в місто до поштамту, де мене вже, може, чекали хлопці. Я замкнув машину і вийшов за ворота.
Я неспішно йшов вулицею Лукомор'я, засунувши руки в кишені сірої ендеерівської курточки і дивлячись собі під ноги. У задній кишені моїх улюблених джинсів, помережаних "змійками", дзенькали бабчині мідяки. Я розмірковував. Тоненькі брошурки товариства "Знання" привчили мене до думки, що розмовляти тварини не можуть. Казки з дитинства переконували в протилежному. Згідний я був, звичайно, з брошурками, бо ніколи в житті не бачив говорячих тварин. Навіть папуг. Я знавав одного папугу, який міг гарчати, як тигр, але по-людськи він не вмів. І ось тепер — щука, кіт Василь і навіть дзеркало. Втім, неживі предмети якраз розмовляють часто. І, між іншим, ця думка ніколи б не прийшла у голову, скажімо, моєму прадідові. З його, прадідової, точки зору, кіт, що розмовляє — річ значно менше фантастична, ніж дерев'яний полірований ящик, що хрипить, виє, музикує і говорить багатьма мовами. З котом теж більш чи менш ясно. А от як розмовляє щука? Щука не має легень. Це правильно. Щоправда, у неї повинен бути плавальний міхур, функція якого, як мені відомо, іхтіологам ще не достатньо зрозуміла. Мій знайомий іхтіолог Женька Скоромахов вважає навіть, що ця функція є незрозумілою цілком, і, коли я намагаюсь аргументувати доказами з брошурок товариства "Знання", Женька гарчить і плюється. Зовсім утрачає притаманний йому дар людської мови… У мене таке враження, що про можливості тварин ми знаємо поки ще дуже мало. Тільки нещодавно з'ясувалося, що риби і морська тварини обмінюються під водою сигналами. Дуже цікаво пишуть про дельфінів. Або, скажімо, мавпа Рафаїп. Це я сам бачив. Розмовляти вона, щоправда, не вміє, та зате в неї виробили рефлекс: зелене світло — банан, червоне світло — електричний шок. І все було добре доти, поки не ввімкнули червоне та зелене світло одночасно. Тоді Рафаїп повівся так само, як Женька, приміром. Він страшенно образився. Він кинувся до віконця, за яким сидів експериментатор, і заходився вищачи та гарчачи, плюватися у це віконце. І взагалі, є анекдот — одна мавпа говорить другій: "Знаєш, що таке умовний рефлекс? Це коли задзеленькає дзвоник, і всі ці квазімавпи в білих халатах побіжать до нас із бананами і цукерками". Звісно, все це надзвичайно непросто. Термінологія не розроблена. Коли в цих умовах намагаєшся вирішувати питання, пов'язані з психікою та потенційними можливостями тварин, почуваєшся абсолютно безсилим. Але, з іншого боку, коли тобі дають, скажімо, ту ж систему інтегральних рівнянь типу зоряної статистики з невідомими функціями під інтегралом, то самопочуття не є кращим. А тому головне — думати. Як Паскаль: "Учімося красиво мислити — ось основний принцип моралі".
Я вийшов на проспект Миру і зупинився, приваблений незвичайним видовищем. Бруківкою йшов чоловік із дитячими прапорцями в руках. За ним, кроків через десять, з натужним ревінням повільно повз великий білий "МАЗ" із велетенським димучим причепом у вигляді сріблястої цистерни. На цистерні було написано "вогненебезпечно", праворуч і ліворуч від неї так само повільно котилися червоні пожежні "тазики", наїжачені вогнегасниками. Час від часу в монотонне ревіння двигуна домішувався якийсь новий звук, від якого неприємно хололо серце, і тоді з люків цистерни вихоплювалися жовті язики полум'я. Обличчя пожежників під насуненими касками були мужніми та суворими. Довкола кавалькади хмарою гасали хлопчаки. Вони пронизливо верещали: "Дінь-дінь-дінь, дон-дон-дон, їде в бочці дракон!" Дорослі перехожі боязко тулилися до парканів. На їхніх обличчях було написане виразне бажання вберегти одяг від можливих ушкоджень.
— Повезли, рідненького, — промовив у мене над вухом знайомий рипучий бас.
Я обернувся. Позаду стояла, засумувавши, Наїна Київна з кошиком, заповненим синіми пакетами цукру-піску.
— Повезли, — повторила вона. — Щоп'ятниці возять…
— Куди? — поцікавився я.
— На полігон, голубе. Все експериментують… Робити їм більше нічого.
— А кого повезли, Наїно Київно?
— Тобто, як це — кого? Сам не бачиш, чи що?..
Вона повернулась і пі пита геть, але я наздогнав її.
— Наїно Київно, вам тут телефонограму передали.
— Це від кого ж?
— Від Ха Ем Вія.
— Аз приводу чого?
— У вас зліт якийсь сьогодні, — сказав я, пильно дивлячись на неї. — На Лисій Горі. Форма одягу — святкова.
Стара явно зраділа.
— Справді? — сказала вона. — Оце добре!.. А де телефонограма?
— У передпокої на телефоні.
— А про членські внески там нічого не говориться? — запитала вона, понизивши голос.
— Тобто як?
— Ну, що, мовляв, належить погасити заборгованість з одна тисяча сімсот… — Вона замовкла.
— Ні, — сказав я. — Нічого такого не казали.
— Ну й добре. А з транспортом як? Машину подадуть абощо?
— Дайте я вам кошик піднесу, — запропонував я.
Стара відсахнулася.
— Це тобі навіщо? — запитала вона з підозрою. — Ти це облиш — не люблю… Кошик йому!.. Молодий, та видно, з ранніх…
Не люблю бабок, подумав я.
— То як там з транспортом? — повторила вона.
— За свій кошт, — сказав я злорадно.
— Ах, скнари! — застогнала стара. — Мітлу в музей забрали, ступу не ремонтують, внески луплять по п'ять карбованчиків на асигнації, а на Лису Гору своїм коштом! Кошт-то чималий, голубе, та поки таксі чекає…
Бурмочучи і кашляючи, вона відвернулась від мене і пішла геть. Я потер руки і теж пішов своєю дорогою. Мої припущення виправдовувалися. Вузол дивовижних пригод затягувався дедалі тугіше. І сором зізнатися, але це здавалось мені зараз цікавішим, ніж навіть моделювання рефлекторної дуги.
На проспекті Миру було вже порожньо. Біля перехрестя крутилася зграйка хлоп'ят — грали, по-моєму, в чижа.