Як ви вважаєте, Геннадію?
Кілька секунд Комов задумливо похитувався з носка на п'ятку.
— Ну що ж, — промовив він нарешті, — хай буде так. Що завгодно, аби тільки нам не заважали. Хай буде так.
Він раптом зірвався з місця і вийшов з рубки. Вандерхузе повернувся до мене.
— Передай, Стасю, будь ласка. Та й час уже обідати, як ти гадаєш? — Він піднявся і задумливо промовив одну зі своїх загадкових фраз: — Було б алібі, а трупи знайдуться.
Я зашифрував радіограму і надіслав її в нагальному імпульсі. Мені було якось не по собі. Щось зовсім недавно, буквально хвилину тому, вп'ялось у підсвідомість і заважало там, як скалка. Я посидів перед рацією, прислухаючись. Так, це зовсім інша річ — прислухатися, коли знаєш, що в кораблі повно люду. Он по кільцевому коридору швидко пройшов Комов. У нього завжди така хода, ніби він кудись поспішає, але водночас знає, що міг би й не поспішати, бо без нього нічого не почнеться. А от гуде щось нерозбірливе Вандерхузе. Майка відповідає йому, і голос у неї звичайний — високий і незалежний, вочевидь, вона вже заспокоїлась чи, принаймні, стримується. І нема ні тиші, ні порожнечі, ні мух у павутині… І я раптом зрозумів, що це за скалка: голос умираючої жінки в моїй маячні і померла жінка в розбитому зорельоті… Збіг, звичайно… Страшненький збіг, що й казати.
Розділ III
Голоси та привиди
Як це не дивно, але я спав як убитий. Вранці я, як завжди, піднявся на півгодини раніше за інших, збігав на кухню подивитися, як там справи зі сніданком, збігав у рубку поглянути, як там мої хлоп'ята, а потім вистрибнув надвір робити зарядку. Сонце ще не зійшло над горами, але було вже зовсім світло і дуже холодно. Ніздрі злипалися, вії змерзалися, і я щосили розмахував руками, присідав і взагалі поспішав швидше спекатись і повернутися на корабель. І тут я помітив Комова. Сьогодні він, як видно, встав навіть раніше за мене, сходив кудись і тепер повертався з боку будмайданчика. Ішов він не так, як завжди, не поспішаючи, немов замислившись, і розгублено поплескуючи себе по нозі якоюсь гілочкою. Я вже закінчував зарядку, коли він підійшов до мене впритул і привітався. Я, звісно, теж привітався й намірився був пірнути в люк, але він зупинив мене запитанням:
— Скажіть, Попов, коли ви залишаєтесь тут наодинці, ви відлучаєтеся куди-небудь від корабля?
— Тобто? — Мене здивувало навіть не стільки його запитання, скільки сам факт, що Геннадій Комов зволив поцікавитись, як я гайную час. У мене до Геннадія Комова ставлення доволі складне. Я його недолюблюю.
— Тобто ходите ви куди-небудь? На болото, наприклад, або до сопок…
Ненавиджу цю манеру, коли з людиною розмовляють, а самі дивляться куди завгодно, тільки не на неї. Причому самі в теплій досі з капюшоном, а людина у спортивному костюмчику на голе тіло. Та при всьому при цьому Геннадій Комов є Геннадій Комов, і я, обхопивши руками плечі і пританцьовуючи на місці, відповів:
— Ні. В мене й так часу обмаль. Не до прогулянок.
Тут він нарешті зволив помітити, що я замерзаю, і ввічливо вказав мені гілочкою на люк, сказавши: "Прошу вас. Холодно." Але в кесоні він зупинив мене знову.
— А роботи від будмайданчика віддаляються?
— Роботи? — Я ніяк не міг зрозуміти, до чого він хилить. — Ні. Навіщо?
— Ну, я не знаю… Наприклад, по будівельні матеріали.
Він акуратно притулив свою гілочку до стіни й почав розстібати доху. Я почав сердитись. Якщо він якось пронюхав про неполадки в моїй будівельній системі, то, по-перше, це не його діло, а по-друге, міг би сказати про це прямо. Що це за допит, чорт забирай…
— Будівельним матеріалом для кіберсистеми даного типу, — якомога сухіше сказав я, — є той матеріал, який у кіберсистеми під ногами. В даному випадку — пісок.
— І каміння, — додав він недбало, вішаючи доху на гачок.
Цим він мені допік. Це була стовідсотково не його справа, і я з викликом озвався:
— Так! Якщо трапляється, то і каміння.
Він вперше глянув мені у вічі.
— Боюся, що ви неправильно мене зрозуміли, Попов, — з несподіваною м'якістю промовив він. — Я не збираюся втручатися у вашу роботу. Просто в мене виникли деякі нерозуміння, і я звернувся до вас, оскільки ви — єдина людина, яка у змозі, щось пояснити.
Ну що ж, коли зі мною по-доброму, тоді і я по-доброму.
— Взагалі-то, звичайно, каміння їм ні до чого, — сказав я. — Вчора в мене система трошки барахлила, і машини розкидали це каміння по всьому будівельному майданчику. Хто знає, навіщо їм це знадобилося. Потім, зрозуміло, прибрали.
Він кивнув.
— Так, я помітив. А якого роду була неполадка?
Я в двох словах розповів йому про вчорашній день, не торкаючись, звичайно, інтимних подробиць. Він слухав, кивав, а потім підхопив свою гілочку, подякував за пояснення й пішов собі геть.
І тільки в кают-компанії, доїдаючи гречану кашу з холодним молоком, я усвідомив, що мені так і залишилося незрозумілим, які такі нерозуміння обсідали улюбленця доктора Мбоги і наскільки мені вдалося їх розв'язати. І чи вдалося взагалі. Я перестав їсти й подивився на Комова. Ні, вочевидь, не вдалося.
Геннадій Комов узагалі, зазвичай, має вигляд людини не від світу цього. Постійно він виглядає щось за далеким обрієм і думає про щось своє, до біса величне. На землю він спускається тільки в тих випадках, коли хто-небудь або що-небудь, випадково чи навмисно, стає на заваді його шуканням. Тоді він твердою рукою, найчастіше без найменшої пощади, усуває перешкоду і знову злітає до себе на Олімп. Так, принаймні, про нього розповідають, та, взагалі-то, нічого такого-отакого тут нема. Коли людина займається проблемою інопланетних психологій, до того ж займається успішно, б'ється на передньому краї та зовсім себе не шкодує, коли при цьому, як кажуть, є одним із видатних "футурмайстрів" планети, тоді йому можна багато що пробачити і ставитися до його манер з певною поблажливістю. Кінець кінцем, не всім же бути такими чарівними, як Горбовський чи доктор Мбога.
З іншого боку, останніми днями я чимраз частіше й частіше з подивом та гіркотою згадував захоплені розповіді Тетяни, яка пропрацювала з Комовим цілий рік, була, як я гадаю, в нього закохана і відгукувалась про нього як про чоловіка рідкісного у спілкуванні, напрочуд дотепного і все таке інше. Вона його так прямо й називала: душа товариства. Що це за товариство, в якого така душа, я уявити собі не можу.
Так от, Геннадій Комов завжди справляв на мене враження людини не від світу цього. Та сьогодні за сніданком він перевершив самого себе. їжу свою він щедро посипав сіллю. Посипле, скуштує — і розгублено спровадить тарілку у сміттєпровід. Гірчицю плутав з маслом. Намастить солодку грінку, скуштує — і розгублено спровадить услід за тарілкою. На запитання Якова Вандерхузе не відповідав, зате, як п'явка, причепився до Майки, прагнучи дізнатися, чи весь час вони з Вандером ходять на зйомці разом чи іноді розходяться. І ще він час від часу раптом починав нервово озиратись, а одного разу раптом схопився, вибіг у коридор на кілька хвилин і повернувся наче нічого й не трапилося — знов намащувати грінки гірчицею, поки цю злощасну гірчицю не прибрали від нього зовсім.
Майка теж нервувала. Відповідала уривчасто, дивилася в тарілку і за весь сніданок жодного разу не всміхнулася. Втім, що з нею коїться — я якраз розумів. Я б на її місці теж нервувався перед таким починанням. Зрештою, Майка — моя однолітка, і хоч має значно більший досвід роботи, але це зовсім не той досвід, який сьогодні їй знадобиться.
Одним словом, Комов помітно нервував, Майка нервувала, Вандерхузе теж, дивлячись на них, почав виявляти деякі ознаки хвилювання, і мені стало зрозуміло, що порушувати зараз питання про мою участь у майбутній експертизі недоречно. Я зрозумів, що сьогодні на мене чекає цілий робочий день тиші та порожнечі, і також почав нервувати. Атмосфера за столом стала просто-таки напруженою. І тоді Вандерхузе як командир корабля і лікар вирішив цю атмосферу розрядити. Він задер голову, випнув щелепу й довго подивився на нас поверх носа. Рисячі бакенбарди його розчепірилися. Для початку він розповів кілька анекдотів про зорельотчиків. Анекдоти були старі, заяложені, я примушував себе усміхатися, Майка ніяк не реагувала, а Комов реагував якось дивно. Слухав він уважно і серйозно, в акцентованих місцях кивав, а потім задумливо оглянув Вандерхузе і промовив значуще:
— А знаєте, Якове, до ваших бакенбардів дуже личили б китички на вухах.
Це було чудово сказано, і за інших обставин я зрадів би гострому слівцю, та зараз мені це видалося геть нетактовним. Проте сам Вандерхузе був, вочевидь, прямо протилежної думки. Він самовдоволено всміхнувся, зігнутим пальцем збив свої бакенбарди — спочатку лівий, а потім правий — і розповів нам таку історію.
Прибуває на якусь цивілізовану планету один землянин, вступає в контакт і пропонує аборигенам свої послуги в ролі найвидатнішого на Землі спеціаліста з конструювання й експлуатації вічних двигунів першого роду. Аборигени, натурально, заглядають до рота цьому посланцю надрозуму і, дотримуючись його вказівок, негайно починають будувати. Збудували. Не працює вічний двигун. Землянин крутить колеса, повзає серед стержнів і різних шестерень та лається, що все зроблено не так. "Технологія, — каже, — у вас відстала, оті вузли потрібно негайно переробити, а оці взагалі замінити, як ви гадаєте?" Аборигенам діватися нікуди. Починають усе переробляти і взагалі міняти. І тільки-тільки вони це закінчили, як прибуває з планети Земля ракета "швидкої допомоги", санітари хапають винахідника і роблять йому потрібний укол, лікар перепрошує аборигенів, і ракета відлітає. Аборигени тужать і сумують, сором в очі один одному глянути, починають розходитись і раптом помічають, що двигун-то запрацював. Так, друзі мої, двигун запрацював і продовжує працювати досі, вже от сто п'ятдесят років.
Мені ця нехитра історія дуже сподобалась. Відразу помітно, що Вандерхузе вигадав її сам і, скоріше за все, щойно. На мій величезний подив, Комову історія сподобалась теж. Уже на середині розповіді він перестав блукати поглядом по столу в пошуках гірчиці, втупився у Вандерхузе і не спускав із нього примружених очей аж до кінця, а потім висловився в такому розумінні, що ідея одержимості одного з партнерів по контакту видається йому теоретично цікавою.