Всі називають його месьє Жозеф.
Месьє Жозеф церемонно вклонився, тримаючи під пахвою чорну шкіряну теку, і показав зеленкуваті, з'їдені каріозом зуби.
— Я змушений попрощатися з вами, комісаре. Віктор відчинить вам двері.
Віктор — це швейцар у смугастій лівреї, який уже стояв, біля виходу.
— Отже, домовились — з завтрашнього ранку?
— Домовились, — відповів Мегре.
У нього ніколи ще не було такого відчуття нереальності всього довкола. Навіть будинок скидався на несправжній. Комісарові здалось, що похмурий швейцар, зачиняючи двері, глузливо сміється йому вслід.
Повернувшись до свого кабінету, він довго думав, кого послати завтра до будинку Фюмаля, і зупинився на Ляпуенті. За хвилину той стояв перед Мегре.
— Будь там о пів на восьму, — наказав комісар. — Не відставай від нього ні на крок. Їздитимеш у його машині. Цілком можливо, що він намагатиметься відкараскатись від тебе.
— Чому?
— Байдуже. Не дуже з ним розбалакуйся.
Він знову взявся до справи старої англійки, яку, за останніми відомостями, було помічено на дорозі до Мобежа. Були всі підстави гадати, що це знову помилка. Вони весь час натрапляли на хибний слід: Франція кишіла старими англійками.
Подзвонив Ваше, вимагаючи інструкцій.
— Що я маю робити? Де краще бути — в будинку чи ла вулиці?
— Як хочеш.
— Хоч і дощить, мені більше подобається на вулиці.
Ще один, кому атмосфера будинку на бульварі Курсель не припала до серця.
— Опівночі тебе змінять.
— Гаразд, патроне. Дякую.
Мегре вечеряв удома. Тієї ночі у жінки вже не боліли зуби, і він міг спокійно спати аж до пів на восьму. Як звичайно, йому подали в ліжко чашку кави. Він відпив ковток і глянув у вікно на похмуре, свинцево-сіре небо.
Щойно він увійшов до ванної, як задзвонив телефон. До нього долинув голос дружини.
— Так, так… Зараз покличу, месьє Ляпуент.
Це означало катастрофу. Саме зараз Ляпуент мав бути на бульварі Курсель. Якщо він дзвонить…
— Алло… Я слухаю.
— Патроне, трапилось…
— Він мертвий?
— Так.
— Від чого?
— Не знаю. Можливо, отруєння. Рани не видно. Я навіть не встиг розглянути. Лікар ще не прийшов.
— Зараз я буду!
Він таки не помилявся. Від цього Фюмаля можна було чекати лише халепи.
3. КОЛИШНІЙ БРАКОНЬЄР ТА МЕШКАНЕЦЬ ЧЕТВЕРТОГО ПОВЕРХУ
Мегре почав нашвидку голитись. На серці в нього було тяжко. Він уже дорікав собі за те, що не міг стримати особистої відрази до Фюмаля, і раптом подумав, чи не завадило це йому виконати свій обов'язок. Адже м'ясник прийшов до нього шукати захисту. Щоправда, він був настроєний надто войовниче, вплутав у цю справу самого міністра та навіть намагався залякати ним комісара.
Йому не слід було зважати на це і спокійно робити своє діло. А він полінувався. Замість одразу перевірити всі входи й виходи будинку на бульварі Курсель, він відклав це на завтра, як і детальний опит слуг.
Звичайно, він послав інспектора стежити за будинком.
З пів на восьму, коли б Фюмаль був живий, Ляпуент ходив би за ним, мов тінь, тоді як Люка спокійно опиту вав би службовців на вулиці Рамбюто.
Невже він діяв би інакше, коли б до нього звернувся не цей пихатий м'ясник, з яким у нього з дитинства були особисті рахунки, а хтось інший з великих ділків Парижа?
Перед тим, як поснідати, він подзвонив до прокуратури, потім до Сюрте.
— Ти не забув викликати машину? — запитала пані Мегре, яка в такі хвилини намагалася бути нижче трави, тихше води.
Великі бульвари були майже порожні. Поодинокі чорні постаті вигулькували з метро і, зігнувшись, розбігалися по під'їздах. Перед знайомим будинком на бульварі Курсель стояла машина з червоним хрестом. Двері відчинились, як тільки комісар торкнувся дзвоника.
Вчорашній швейцар ще не встиг поголитись, але вже був одягнутий у свою смугасту ліврею. В нього були густі брови, і Мегре раптом відчув, що мимоволі намагається щось пригадати.
— Де це? — запитав він.
— На другому поверсі, в кабінеті.
Підіймаючись сходами, він подумав, що згодом треба буде взятись за цього загадкового Віктора. В передпокої його чекав Ляпуент.
— Я помилився, патроне. Даруйте. Коли я вперше його побачив, рана була непомітна.
— Він не отруєний?
— Ні. Лікар повернув його долілиць, і на спині, супроти серця, виявилась величезна рана. Стріляли, очевидно, впритул.
— Де його дружина?
— Не знаю. Вона ще не спускалась.
— А секретарка?
— Вже, мабуть, там. Ходімте. Я вже, здається, трохи орієнтуюся в цьому будинку.
Вони проминули величезний салон, в якому пахло пусткою і сирістю, потім по червоному килиму в коридорі пройшли повз невеликий кабінет, де, притулившись до вікна, стояла Луїза Бурже. Вони мовчали. Секретарка зустріла Мегре стривоженим поглядом — її явно непокоїло, як поставиться до неї комісар після вчорашнього візиту до Сюрте.
— Де він? — коротко запитав Мегре.
Вона показала на двері.
— Там.
За дверима вони побачили ще один кабінет, просторіший за перший, з червоним килимом на підлозі і меблями в стилі ампір. Долі, біля крісла, простяглося нерухоме тіло, над яким навколішках стояв лікар. Мегре бачив його вперше.
— Мене повідомили, що йдеться про постріл впритул.
Лікар кивнув головою на знак згоди. Комісар уже встиг помітити, що небіжчик був одягнутий не в піжаму, а в той самий костюм, що й напередодні.
— О котрій годині це сталося?
— Як на перший погляд, то десь близько півночі, між одинадцятою та дванадцятою вечора.
Мегре мимоволі пригадав село Сен-Фіакр, шкільне подвір'я, гладкого хлопця, якого ніхто не любив і якого всі звали Бум-бум.
Перевернувши небіжчика, лікар надав йому химерної пози — він ніби вказував витягнутою рукою в куток, де стояла пожовкла мармурова німфа.
— Ви гадаєте, що смерть настала відразу?
Глянувши на рану, в якій легко вмістився б кулак, Мегре зрозумів, що запитання було зайве. Але він відчував себе не в гуморі. Ця справа була не схожа на жодну іншу.
— Його дружину сповістили?
— Напевне.
Він вийшов до сусідньої кімнати і поставив те ж запитання секретарці.
— Так, — відповіла Луїза. — Ноемі вже ходила до неї.
— Вона ще не спускалась?
Він починав усвідомлювати, що тут все було не так, як у нормальній родині.
— Коли ви його бачили востаннє?
— Минулого вечора, коло дев'ятої…
— Він покликав вас?
— Так.
— Навіщо?
— Щоб продиктувати листи. Стенограма у мене в блокноті. Я їх ще не друкувала.
— Важливі листи?
— Нічого особливого. Йому часто спадало на думку диктувати ввечері.
Їй не треба було нічого додавати, щоб Мегре зрозумів дівчину: якщо хазяїн викликав її сюди після робочого дня, то лише з однією метою — принизити. А втім, кого він тільки не намагався принизити за своє життя?
— В нього були відвідувачі?
— При мені не було.
— Він на когось чекав?
— Так. Йому подзвонили по телефону, і після цього він сказав, що я можу йти спати.
— Це о котрій годині?
— Було вже пів на десяту.
— Ви зразу пішли спати?
— Еге ж.
— Сама?
— Ні.
— Де міститься ваша кімната?
— Там, де й інших слуг, — над колишніми стайнями, які тепер правлять за гаражі.
— Крім пана Фюмаля та його дружини, в цьому будинку ніхто не спить?
— Якщо не рахувати Віктора, ніхто. Він спить внизу, на першому поверсі.
— Це той швейцар?
— Він також лакей, сторож та кур'єр.
— Він жонатий?
— Наскільки мені відомо, ні. Він живе в маленькій кімнатці з круглим віконцем, що виходить у вестибюль.
— Дякую вам.
— Що я маю робити?
— Чекати. Коли прийде пошта, принесете її мені. Цікаво, чи там буде ще один анонімний лист.
Йому здалось, що секретарка зашарілась, але впевненості в нього не було. На сходах почулись чиїсь кроки. Потім до кімнати ввійшли заступник прокурора та молодий судовий слідчий на прізвище Планш, з яким Мегре ще не мав нагоди працювати. Слідом за ними увійшов секретар. Невдовзі після них з'явились інспектори поліції.
Луїза Бурже весь час стояла біля вікна у своєму кабінеті, чекаючи вказівок, і саме до неї звернувся перегодом Мегре:
— Хто розмовляв з пані Фюмаль?
— Ноемі.
— Це її особиста покоївка?
— Ні, вона прибирає третій поверх. У пана Фюмаля була спальня — поряд з кабінетом.
— Підіть подивіться, що робиться нагорі, — мовив Мегре і, помітивши вагання секретарки, додав: — Чого ви боїтесь?
— Нічого.
Було принаймні дивно, що дружина небіжчика і досі не спустилася до місця пригоди і що нагорі так тихо.
Після появи Мегре Ляпуент, нікому про це не кажучи, нишпорив по спальні Фюмаля, шукаючи зброю. Це була велика простора кімната, обставлена в стилі ампір, з широким розстеленим ліжком, на якому лежала наготована піжама та халат.
Крізь вузькі вікна до будинку ледве проникало світло, і довелось увімкнути лампи; фотографи тут і там клацали апаратами, в кутку перешіптувалися поміж собою представники прокуратури, чекаючи, поки прибуде лікар-криміналіст.
— У вас є якісь здогадки, Мегре?
— Жодних.
— Ви його знали?
— Я знав його ще по школі, і вчора він завітав до мене. Щоб домогтися захисту з нашого боку, він скористався протекцією самого міністра.
— Захисту проти кого?
— Він кілька днів підряд одержував анонімні листи з погрозами.
— Ви нічого не зробили?
— Тут усю ніч стояв один інспектор, а другий мав охороняти його цілий день.
— Схоже на те, що вбивця взяв його пістолет.
Ляпуент теж нічого не знайшов. Заклавши руки в кишені, комісар зійшов униз по сходах і зазирнув у маленьке кругле віконце, про яке йому говорили.
Він побачив невеличку кімнатку з розстеленим ліжком, дзеркальною шафою, газовою плиткою, столом з телефоном та етажеркою з кількома книгами. Посеред кімнати, осідлавши стілець, сидів швейцар і застиглими очима дивився перед себе.
Комісар тихенько постукав. Швейцар здригнувся і якийсь час дивився на Мегре, кліпаючи очима. Потім встав і відчинив двері.
— Ви впізнали мене? — запитав він із страхом і недовірою на обличчі.
У Мегре ще з учорашнього дня було враження, що він його десь бачив, але не міг пригадати, де саме.
— А я вас одразу впізнав.
— Хто ти?
— Ви мене, мабуть, не пам'ятаєте, бо я був зовсім малий, коли ви поїхали…
— Поїхав звідки?
— Та з Сен-Фіакра, звичайно! Ви не пригадуєте Ніколя?
Мегре його дуже добре пам'ятав. Це був старий п'яниця, який наймитував на різних фермах, а по неділях дзвонив у церкві. Він жив у халупі край лісу, і казали, що він їсть круків та тхорів.
— Це мій батько.
— Він ще живий?
— Ні, давно помер.
— А ти відколи в Парижі?
— Хіба ж ви не читали в газетах? Та навіть мій портрет надрукували.