Чи не ревнувала часом Марина свого чоловіка до цієї юної красуні? Але ніщо в обличчі старшої сестри не виказувало такого почуття.
Очевидно, ще три дні тому ця жінка була цілком вдоволена своєю долею, своєю родиною, своєю квартирою, своїм тихим спокійним життям. Коли б Еміль жив, вона, певно, народила б йому ще не одну дитину.
Незважаючи на зовнішню схожість з сестрою, в Ади була зовсім інша вдача — вольовіша, енергійніша.
— У конторі завжди хтось чекав — артисти, музиканти, метрдотелі, бармени, не кажучи вже про постачальників вина…
— Що робив Еміль Буле останнього дня?
— Стривайте… Це, здається, у вівторок?.. Одразу після третьої ми зійшли до залу, щоб подивитися одну іспанську танцюристку, яку Еміль хотів ангажувати… Потім у нього була розмова з агентом компанії устаткування для кондиціювання повітря. Він мав намір запровадити кондиціювання в усіх чотирьох кабаре… Це було особливо необхідно в "Лотосі" — звичайної вентиляції там уже не досить…
Мегре пригадав каталог, знайдений серед речей покійного.
— А хто відав його фінансовими справами?
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, хто платив артистам, прислузі?
— Звичайно, бухгалтер…
— Його контора теж у приміщенні "Лотоса"?
— Еге ж… Там така невеличка комірчина з вікнами на подвір'я. Щоразу, коли йому доводиться платити, він буквально страждає, неначе видає ці гроші із власної кишені… Його прізвище Резон… Всі величають його пан Резон, бо коли його не назвати паном…
— Він зараз на площі Пігаль?
— Безперечно. Він працює зранку, а ввечері вільний… Стара, що була вийшла до сусідньої кімнати, незабаром повернулася з пляшкою к'янті та склянками.
— Очевидно, в кожному кабаре є свій розпорядник?
Ада похитала головою.
— Ні, це не зовсім так… Антоніо порядкує в "Парі-стрипі" тому, що це інший район… Там своя клієнтура, свій стиль… Ви розумієте, що я хочу сказати?.. Крім того, Антоніо — член родини… Решта кабаре розташовані по сусідству одне з одним… Протягом вечора ті самі артисти можуть виступити в кожному з них… Еміль також за вечір обходив їх по кілька разів і встигав за всім доглянути… Інколи доводилося просто серед ночі переносити цілі ящики шампанського чи віскі з одного кабаре до другого, коли там не вистачало… Або пересилати офіціантів, коли в одному кабаре було майже порожньо, а в другому повно відвідувачів…
— Інакше кажучи, Еміль сам розпоряджався в усіх трьох кабаре на Монмартрі?
— По суті, так… Ну, і, крім того, в кожному з них був свій метрдотель, який відповідав…
— А пан Резон займався рахунками та писаниною?
— Еге ж…
— А ви?
— Я всюди супроводжувала Еміля і робила нотатки… Замовити те, зустрітися з таким… Подзвонити артистові, який виступав у когось, і запропонувати йому виступити в нас…
— Ви супроводжували його також і ввечері?
— Частково…
— До котрої години?
— Як правило, до десятої чи одинадцятої… Найбільше мороки буває о дев'ятій, коли відчиняють… Завжди когось бракує — офіціанта, музиканта, танцюристки… Або не встигають вчасно підвезти напої…
— Так, тепер я дещо розумію, — задумано мовив Мегре. — Ви були з ним у вівторок увечері?
— Як і кожного вечора…
Він знову глянув на Марину, але не помітив на її обличчі жодної ознаки ревнощів.
— О котрій годині ви з ним попрощалися?
— О пів на одинадцяту…
— Де це було?
— У "Лотосі"… Це був, так би мовити, наш штаб… Ми вже побували в "Блакитному поїзді" і в "Святому апостолі"…
— Ви не помітили нічого особливого?
— Нічого… Я лише звернула увагу на те, що збиралося на дощ…
— Того вечора дощило?
— Накрапало… Коли я виходила з кабаре, Мікі навіть запропонував мені парасольку… Але я трохи почекала, і дощ перестав…
— Ви занотовували всі побачення вашого зятя?
— Так, але він рідко користався з цього… Він ніколи нічого не забував. Це була дуже спокійна, серйозна, ділова людина…
— Того вечора в нього не було ніяких побачень?
— Наскільки мені відомо, ні…
— А вам це мало бути відомо?
— Думаю, що так… Я б не хотіла переоцінювати важливість своєї ролі… Наприклад, він ніколи не обмірковував зі мною ні своїх справ, ні планів на майбутнє… Але він говорив про все це при мені. Коли він когось приймав, я теж майже завжди була присутня. Не пам'ятаю жодного випадку, коли б він попросив мене вийти… Бувало, він каже: "В "Блакитному поїзді" треба поміняти шпалери…" Я занотую, а назавтра йому нагадаю.
— Як він поставився до звістки, що Мацотті вбито?
— Не знаю, мене тоді не було… Він, певно, довідався про це тієї ж ночі… На Монмартрі такі новини поширюються швидко.
— А наступного дня, коли він прокинувся?
— Він передусім попросив, щоб я принесла газети… Я вийшла і купила їх на розі…
— Він не кожного дня читав газети?
— Скоріше проглядав — вечірню та ранкову…
— А він не ставив на скачках?
— Ніколи… Ні карти, ні скачки, ні рулетка для нього не існували…
— Він розмовляв з вами про смерть Мацотті?
— Він тільки сказав, що його, певно, викличуть до префектури, і попросив мене подзвонити до "Лотоса" й запитати, чи не приходили з поліції…
Мегре запитально глянув на інспектора.
— Там були два інспектори з дев'ятої округи, — сказав Люка.
— Месьє Буле був стривожений?
— Він боявся за свою репутацію…
Тут у розмову втрутився Антоніо.
— Він завжди дбав про неї… Він не раз радив мені пильнувати, щоб і моє кабаре мало добру славу… "Якщо я заробляю собі на хліб тим, що показую голих жінок, це ще не означає, що я гангстер, — казав він. — Я чесний комерсант і хочу, щоб усі це знали".
— Так, це правда… Він часто це повторював… Ви не п'єте, пане комісар?
Йому не дуже кортіло пити к'янті об одинадцятій ранку, але він усе-таки пригубив келих.
— У нього були друзі?
Замість відповіді Ада обвела поглядом свою рідню.
— Він не мав потреби в друзях… Все його життя проходило тут…
— Він знав італійську?
— Італійську, англійську, навіть трохи іспанську… Він вивчив ці мови, коли служив на пароплаві, а потім в Америці…
— Він часто згадував свою першу дружину?
Це запитання аж ніяк не збентежило Марину.
— Він щороку відвідував її могилу, — відповіла Ада. — А її портрет і досі висить у спальні…
— Ще одне запитання, мадмуазель… У кишені було знайдено чекову книжку… Вам відомо про неї?
— Авжеж… Він завжди носив її з собою, але користувався дуже рідко… Великі рахунки сплачував пан Резон. У Еміля, крім того, завжди була при собі певна сума готівкою… В нашій роботі це необхідно…
— Вашого зятя було викликано до Сюрте вісімнадцятого травня…
— Я пам'ятаю…
— Ви супроводжували його?
— Тільки до входу… Я чекала його на вулиці…
— Ви приїхали в таксі?
— Ні, на метро… Він не любив автомобілів…
— Потім він одержав другу повістку — на двадцять трете травня…
— Я знаю… Це його дуже занепокоїло…
— Знову-таки через можливість розголосу?
— Еге ж…
— Двадцять другого травня він взяв у банку досить велику суму — півмільйона франків… Вам це відомо?
— Ні…
— Ви не розпоряджалися його чековою книжкою?
Ада похитала головою.
— Він вам не дозволяв?
— Цього я не можу сказати… Це була його особиста книжка, і мені навіть ніколи не спадало на думку її відкрити… А втім, вона завжди лежала на комоді в спальні…
— Він часто брав гроші в банку?
— Не думаю… В цьому не було потреби… Коли йому були терміново потрібні гроші, він брав їх у касі "Лотоса" чи іншого кабаре і залишав розписку…
— Як вам здається, для чого він узяв цю суму?
— Не знаю…
— А ви не могли б дізнатися?
— Я спробую… Треба буде запитати пана Резона. Я також перегляну кореспонденцію…
— Якщо можете, будь ласка, зробіть це сьогодні ж… Коли знайдете щось цікаве, подзвоніть мені…
На порозі їх на мить зупинив Антоніо. Обличчя в нього було збентежене.
— Панове, а як бути з кабаре? — запитав він.
Мегре здивовано глянув на нього.
— Ну, відчиняти, чи як?
— Особисто я не бачу жодних причин… Але, мені здасться, це більше стосується вашої сестри…
— Якщо не відчинити, почнуться розмови…
В цю мить підійшов ліфт. Мегре з інспектором мовчки ввійшли в нього.
Антоніо провів їх збентеженим поглядом.
3
Вони вийшли на вулицю, і, мружачись од сліпучого сонця, Мегре почав набивати собі люльку. Він уже хотів був щось сказати інспекторові, як увагу його привернула невеличка сценка, характерна для Монмартра.
Із готелю якраз навпроти будинку Буле зненацька вигулькнула молода жінка у вечірній сукні з тюлевою шаллю на оголених плечах. При світлі дня її волосся мало два кольори і було ясно видно, що того ранку вона ще не встигла підфарбуватися заново.
Жінка була висока, струнка — типова "герл" із мюзик-холу. Лунко цокаючи об бруківку аж надто тонкими, як довгі цвяхи, каблуками, вона бігцем перетнула вулицю і пірнула в невеличкий бар, щоб підживитися чашкою кави та парою бісквітів.
І майже одразу із готелю з'явилася інша постать — огрядний добродій років під п'ятдесят віком, явно житель півночі, певно, якийсь комерсант. Швидко зиркнувши ліворуч та праворуч, він широким кроком попростував до рогу вулиці, де стояли таксі.
Потім погляд Мегре зупинився на будинкові "Блакитного поїзда" з опущеними шторами та погашеними неоновими вивісками, і він одразу ж машинально глянув угору, на вікна четвертого поверху, за якими тепер містилася справжня італійська колонія.
Нарешті запаливши, комісар подивився на годинника і промовив:
— Зараз чверть на дванадцяту… Я хочу зробити візит панові Резону. А ти пройдися тим часом по кварталу, розпитай людей, якої вони думки про цих італійок.
— А де ми зустрінемося, патроне?
— Може, у Джо?
В цьому барі було вбито Мацотті.
Поки що в Метре не було ніякого певного плану, жодної конкретної гадки, що робити далі. Він чимось скидався на мисливського собаку, котрий кидається туди й сюди, нюхаючи повітря, аж поки не натрапить на слід.
Та собака чи не собака, а він з насолодою вдихав після багаторічної перерви ці здавна знайомі, терпкі запахи Монмартра.
Завернувши за ріг вулиці Пігаль, Мегре зупинився перед заґратованими дверима "Лотоса". Кнопки електричного дзвоника на них не було.
Поряд містилося інше кабаре, з крикливою жовто-зеленою вивіскою, а далі — галантерейна крамничка з вузенькою вітриною, рясно прикрашеною різнобарвними дамськими панталонами та химерними бюстгальтерами.
Він ступив ще кілька кроків, пірнув навмання у під'їзд, якогось будинку й опинився перед віконцем консьєржки.
— Як пройти в "Лотос"?
Вона підозріливо глянула на нього, нюхом відчуваючи, що перед нею поліцай.
— Хіба ви не бачили, що там зачинено?
— Мені потрібен бухгалтер, пан Резон…
— Перші сходи ліворуч, з подвір'я…
Темне брудне подвір'я було щільно затиснуте між чотирма стінами з чорними-прямокутниками здебільшого незавішених вікон.