Але тепер ніякого сумніву не було. Днів дев'ять тому більша частина суден цієї ескадри прийшла з Кронштадта в Ревель. Ми бачили їх на власні очі. На рейді вишикувалися рядами броненосці: "Князь Суворов", "Император Александр НІ", "Бородино", "Ослябя", "Сысой Великий" і "Наварин"; крейсери 1-го рангу: "Аврора", "Адмирал Нахимов", "Дмитрий Донской" і "Светлана"; крейсер 2-го рангу "Алмаз"; міноносці: "Бедовый", "Безупречный", "Блестящий", "Бодрый", "Буйный", "Быстрый" і "Бравый". Командував ескадрою адмірал Рожественський, тримаючи свій прапор на— "Суворове". Пізніше мали приєднатися до ескадри броненосець "Орел" і два крейсери — "Олег" та "Изумруд". Ці кораблі тим часом добудовувались в Кронштадті.
В газетах я прочитав уголос бадьору статтю. Автор, розповідаючи про 2-у Тихоокеанську ескадру, покладав тепер на неї всі надії. Вона, об'єднавшись з залишками 1-ї Тихоокеанської ескадри, розіб'є японський флот і заволодіє морем. А тоді й сухопутні ворожі війська, відрізані водним простором від батьківщини, змушені будуть здатися. Словом, наша перемога забезпечена.
Хтось із матросів промовив:
— Кажуть, наш флот втричі сильніший за японський. А от, маєш, лушпарять нас.
— Дурнів і в олтарі б'ють,— додав Сичов. Він закурив цигарку і знову заговорив: — Ні чорта з цієї витівки не вийде. Перша ескадра була сильніша за другу, мала бойовий досвід, була знайома з місцевими умовами плавання. І що ж вийшло? Замкнули її в Порт-Артурі, як у западні. А з цією — куди вже лізти нам?!
З ним погодились інші:
— Так, спорядили кораблі нашвидкуруч, абияк. Посадили на них запасних. Який може бути дух у людей?
— Хоч би ж було за що воювати, а то за дрова.
В розмовах, всупереч офіціальним повідомленням, усе частіше вказували, як на причину війни, на лісні концесії в Кореї, на ріці Ялу, де були замішані адмірали Абаза, Безобразов та височайші особи. Чутка про це давно вже почала проникати на кораблі. Навіть серед матросів . захитався престиж влади, а війна дедалі більше втрачала свою популярність.
На палубі просвистала дудка, а слідом за нею пролунав голос:
— Баталера Новикова — до командира!
Щось важливе сталося, коли кличе до себе сам глава судна. Кинувши газети, я помчав до знайомої каюти, обсмикуючи фланелівку. Переступив через поріг розчинених дверей і, скинувши з голови безкозирку, сказав:
— Маю честь з'явитися, ваше високоблагородіе.
Капітан 1-го рангу, типовий німець, законник, рився в цей час у книжковій шафі. Почувши мій голос, він обернувся до мене, високий і широкоплечий. Я стурбовано вп'явся в нього очима, намагаючись угадати, навіщо він викликав мене. Але ні в рисах його великого обличчя, грубуватого, з короткою щетинистою борідкою, ні в суворих сірих очах не було ніяких ознак роздратування. Він мирно привітався зі мною, а потім, підійшовши до письмового стола, взяв папірець і хриплувато заговорив:
— Саме прийшов наказ штабу порту. Мені дуже не хотілося б тебе, як досвідченого баталера, відпускати з свого судна, та нічого не можу вдіяти. Тебе переводять на інше. Зараз же здай свої"справи ревізорові і підеш за призначенням.
Я широко розкрив очі.
— Насмілюсь запитати, ваше високоблагородіе, куди?
— На броненосець "Орел".
Він вимовив цю фразу тихо, але у мене від неї задзвеніло у вухах. Я не мав ніякого бажання воювати. Інші ідеї бродили в моїй голові. Я чекав великих політичних змін всередині країни. Я готувався до роботи, посилено займався самоосвітою. Намітив собі програму для зимових занять в позаслужбові години, збирався прикупити на базарі багато нових книжок. Але хтось вирішив мою долю інакше.
— Подорож перед тобою дуже цікава. Багато побачиш. З японцями повоюєш. А головне — є можливість спокутувати той злочин, в який, як я гадаю, ти вплутався через свою неосвіченість.
Це був натяк на те, що я перебував під слідством як політичний злочинець. Командир, виждавши момент, додав:
— Я гадаю, що ти мусиш бути задоволений із свого нового призначення.
В голові моїй крутилася думка, що я так з цього вдоволений^ як буває, очевидно, вдоволений бик, якого ведуть на бойню, але вголос я відповів по-казенному:
— Дуже радий, ваше високоблагородіе.
Я вкрився потом, губи посіпувалися, а командир все ще не відпускав мене.
— Я так і знав. В такому разі — вітаю тебе.
О, коли б можна було помінятися ролями! Як би я міг чудово привітати його, скільки хороших слів наговорити! Здавалося, що командир глузує з мене, але він був серйозний і дивився на мене суворо, чекаючи відповіді. І я, ледве ворушачи язиком, пробурмотів завчені слова:
— Уклінно дякую, ваше високоблагородіе.
Я вийшов з каюти, наче отруєний каламуттю. Оглядаючись, постояв трохи на верхній палубі. Нічого не змінилося. Біля нас де-не-де диміли в небо інші судна: "Европа", "Абрек", "Посадник", "Воєвода". Вдалині вимальовувалася в тумані гавань з безліччю кораблів. За нею, на острові Котлін, розкинувся Кронштадт з його велетенськими військовими складами, доками, каналами і корабельними майстернями, з учбовими закладами і будинками розпусти. П'ять років я прослужив у цьому місті, але тепер воно стало для мене чужим і холодним. На блискучій поверхні Фінської затоки, де-не-де, як бугристі зелені латки, визирали острівці землі: то були грізні форти, що захищали підступи до столиці з моря. Сяяло сонце, пливучи в небесній блакиті золотим альбатросом, а мій мозок кипів безнадійними думками. Отже, віднині я буду безпосереднім учасником воєнних дій. Через кілька годин я мушу йти на нове місце — на броненосець "Орел". І я не можу вчинити інакше, бо моя воля затиснута міцним арканом військової дисципліни.
НА НОВОМУ КОРАБЛІ
Броненосець "Орел" стояв у гавані, пришвартований до внутрішньої її стінки. З першого ж погляду, коли я тільки наблизився до нього, він вразив мене своїми розмірами. Порівняно з попереднім старим моїм крейсером цей видавався велетнем, похмурим красенем. Весь він був чорний, закутий в броню круппівської сталі, з безліччю надбудов. На баку міцно і важко сиділа обертова башта, з амбразур якої виглядали два довгі дула дванадцятидюймових гармат, друга така ж башта погрожувала з корми. Крім того, ще шість башт розташувалися по бортах, з парою шестидюймових гармат кожна. Головна руйнівна сила була саме в цій артилерії. На два поверхи нижче містилась батарейна палуба з 75-міліметровими скорострільними гарматами, призначеними для захисту броненосця від нападу міноносців. Над палубою височіли містки: передній — в три яруси, з бойовою рубкою, і задній — в два яруси. На них теж були гармати, але вже зовсім дрібні — 47-міліметро-ві. Для того, щоб можна було у темряві розшукувати противника, містки були оснащені нічними очима електричних прожекторів. Посередині судна підіймалися дві великі труби, пофарбовані в жовтий колір, з траурною смужкою вгорі. Між ними, на рострах, в спеціальних гніздах містились мінні і парові катери, баркаси, шлюпки. Фок-щогла і грот-щогла сполучались антеною радіоапарата. На кожній щоглі був марс — кругла площадка, загороджена залізними листами, звідки добре спостерігати за наближенням ворожих суден.
З "Орла" долітав гуркіт. Це майстрові добудовували окремі його частини. З барж, причалених до борту броненосця, матроси .перевантажували на нього снаряди, якісь ящики, бочки. Було чути вигуки людей, свистки капральських дудок, брязкіт заліза, дзенькіт підйомних лебідок.
Я спочатку зійшов на верхню палубу, в шум і людську метушню, а потім спустився в канцелярію. Там застав старшого писаря Солниткова. Це був моторний, веселий хлопець. Від нього я вперше дізнався, хто мої безпосередні начальники: старший баталер, надстроковий, кондуктор Пятовський, і ревізор лейтенант Бурнашов. Даючи їм характеристику, писар сказав про першого:
— Чоловічок такий собі — ні богові свічка, ні чортові кочерга. Личак, начищений ваксою. Жадібний, любить копійку нажити, але на розум тугий. Цей не може на дамські шпильки щук ловити.
— А ревізор як? — запитав я.
— Розпух від лінощів. До всього байдужий. Папери підписує, не читаючи їх. На кораблі існує більше для фасону, як у світлиці меблі, на які не сідають.
Розповідаючи, писар грав бровами і безтурботно посміювався. Він виявився дуже балакучим. На всякий випадок треба було дізнатись від нього і про інших осіб: що за людина старший офіцер, які боцмани. На кожному судні ці персони відіграють для команди найважливішу роль.
— Старший офіцер у нас капітан 2-го рангу Сидоров. Він із Пітера. Раніше завідував кают-компанією в Крюковських казармах. Танцюрист і дамський серцегриз, яких мало. Вигляд має грізний, любить іноді покричати, та ніхто його не боїться. Що? Про боцманів? Молодші — Воєводін і Павликов. Можна з ними дружити. А старший, Саєм — шкура. Радий до смерті, що дослужився до кондукторського звання. Більше нічого йому не треба. Офіцерський догідник, хоч діло своє знає добре. На цих трьох боцманах старший офіцер Сидоров виїжджає, як на тройці гнідих...
До канцелярії ввійшла людина з срібними кондукторськими погонами на плечах. Худорляве сіре обличчя її з русявими вусиками нічим особливим не відзначалося, крім ділової заклопотаності. Зараз же вияснилось, що це був Пятовський, старший баталер. Коли він дізнався, хто такий я, то, звертаючись до мене, заговорив вятською скоромовкою:
— Дуже вдячний, що ви з'явились. Значить, разом попрацюємо. А то я геть змучився.
Я пішов до ревізора. Лейтенант Бурнашов сидів у себе в каюті за письмовим столиком. На мій голос він обернувся. Кругле, прищувате обличчя його з товстими губами було сонне, наче він не вмивався сьогодні.
Дивився він на мене довго, наче про щось міркуючи, і процідив:
— Гаразд. Іди до старшого офіцера.
Капітана 2-го рангу Сидорова я розшукував довго, поки, розпитавши матросів, зустрівся з ним у батарейній палубі. Подав йому принесений з собою пакет. Він почав читати папери, а я тим часом розглядав нового свого начальника. На широких плечах його впевнено сиділа сива голова. Сите обличчя закінчувалось внизу гострою борідкою, а над соковитими губами красувались великі вуса, наче дві білі морквини, що стирчали в різні боки своїми хвостами. Повертаючи мені папери, він оглянув мене з ніг до голови, прискалюючи то одне око, то друге, ї відповідно до цього вуса його то підіймались, то опускались, як семафори.
— Ну, за роботу! А її в тебе буде багато.