Знаєш, щоб відповісти на всі твої запитання, мені потрібна буде ціла вічність. Єдине, що зараз напевно можу сказати, — Таха з нами поки що немає. Його тримають у карантині й перевіряють, чи немає в нього будь-яких інфекційних хвороб. Між іншим, я теж страшенно хвилююсь за Пташку, хоча дідусь сміється над моїми побоюваннями..
Одне я можу пообіцяти тобі, Бар'юте, — ми зробимо все для Таха, щоб він почував себе тут як удома, хоча його рідні гори й долини так далеко звідси.
Звичайно, йому тут буде трохи нудно після життя у ваших горах. Тому боюсь, що коли я розповідатиму про свою домівку та про наш заповідник, ти нічого не почуєш про кінські двобої та захоплюючі погоні в горах.
Я живу в заповіднику в Чорних Горах разом із дідусем та його економкою місіс Еванс. Моя мама померла чотири роки тому. А мій тато — геолог, і йому доводиться працювати в таких країнах, як Персія чи Кувейт (там померла моя мама); і до наступного року, до його повернення, я житиму в дідуся. Він професор зоології і завідує національним екологічним заповідником для диких тварин. Це спеціальний заповідник нового типу, створений для тих звірів, які приречені на вимирання. Правда, у нас поки що не дуже багато тварин.
Наш заповідник займає велику площу, він увесь вкритий луками й пагорбами; поблизу немає ні міст, ні сіл, ба навіть справжніх доріг (тільки одна дорога веде до нашого будинку). Власне, в заповіднику створюють звичні природні умови для диких звірів, тому в нас не знайдеш загород та парканів. Лише за двадцять миль від нас є електрична огорожа, щоб тварини не могли вийти на трасу. Ми з усіх боків оточені ріками. Одна з них протікає по той бік гірського пасма, отже, Тах буде, по суті, єдиним господарем усіх наших гір та пасовиськ якщо не рахувати кількох козерогів, оленів, борсуків, бобрів та інших невеличких диких звірів. Оце й усе, що поки що в нас є.
Наш кам'яний будинок стоїть у самому центрі заповідника, а в дідусевому кабінеті в кожній стіні зроблені великі вікна для спостережень і скрізь біля них установлено телескопи, фотоапарати й кінокамери. Школа моя за двадцять миль звідси, в Крікхоуелі, й щоранку дідусеві доводиться везти мене десять миль до головної траси, де я сідаю в автобус. А коли дідуся немає, то містер Джонс, поштар, одвозить мене на своїй вантажній машині. А іноді, коли буває завірюха, я взагалі не відвідую школи. І все ж у нас не така дичавінь, як у ваших горах, Бар'юте, хоча багато хто думає, ніби ми забралися; мало не на край світу. Мене частенько запитують: "Тобі там не дуже самотньо, Кітті? Одній-одні-сінькій?
А мені тут подобається, і я мрію лишитися тут назавж
ди!
Мій дідусь та місіс Еванс — люди дуже сердечні й добрі, і мені здається, що вони мене балують, хоча обоє переконані, що поводяться зі мною суворо. І безупинно сваряться між собою. Однак це не зі злості, ні: просто вони вже так звикли.
— Ця жінка вкоротить мені віку, — завше бурчить дідусь, коли місіс Еванс картає його за щось.
— Цьому чоловікові, мабуть, бракує здорового глузду,— відказує місіс Еванс на дідусеві докори.
Потім як почнуть одне одному навперебій: "Дурниці!" — це в них улюблене слівце під час суперечок.
Я дуже люблю їх обох. А містер Джонс, поштар, запевняє, що жоден з них не зможе жити без мене. Ото хоч вони ніби й намагаються суворо ставитись до мене і якось угамувати мене (хоча навіщо це потрібно?), я знаю: вони щиросердо піклуються про мене.
Власне, я відчуваю, що сама мушу дбати про них. Дідусь мій дуже неакуратний, і коли закінчує роботу з книгою, картою, картотекою чи фотознімками, то просто кидає їх будь-де — на підлозі, на стільцях, на столі або на сходах. А я ходжу й усе підбираю за ним, а також прибираю його кабінет, хоча він і свариться, коли застає мене за цією роботою.
Що ж до місіс Еванс, то вона погано бачить. По суті, вона майже нічого не бачить. Розрізняє лише на кілька кроків прямо перед себе крізь свої товсті окуляри; тим-
то мені доводиться пильнувати, щоб стільці, столи (й дідусеві книжки теж) не траплялися їй на дорозі, бо вона може перечитись і впасти. Крім того, мені треба пильнувати, щоб у кухні все було на своїх місцях — ножі, тарілки, горщики і її плетіння. Коли ж якась річ лежить не на звичному місці, місіс Еванс зроду-віку її не знайде. По-моєму, перед очима в неї завжди якась плівка, тож вона всюди ходить із ганчіркою для пилу й немов чистить перед собою повітря, точнісінько, як брудне вікно.
А взагалі я вважаю себе дуже щасливою. І розповідаю тобі все це для того, щоб ти знав, до яких людей потрапить Тах.
Найбільше, звичайно, мене тривожить те, як моя улюблениця Пташка подружиться а Тахом. Я хотіла б сказати, що спокійна за неї, але це була б неправда. В мене просто душа не на місці. Пташка така ласкава, тиха й довірлива, що я не можу собі уявити, як вона поводитиметься в товаристві такого шаленого дикого жеребця. Просто не можу собі уявити.
Коли дідусь понад рік тому вперше привів до нас Пташку, він сказав, що коли-небудь вона може стати подругою дикого азіатського коня, якого він сподівався привезти з Монголії. Та вже тоді Пташка була настільки ручна й лагідна, що я здивувалась: чому дідусь хоче, щоб така ніжна маленька кобилка стала дружиною дикого, неприборканого коня.
— Бачиш, нам треба буде переконати дикого жеребця в тому, що ми йому не вороги. Що він може нам довіряти. І що ми не тільки не загрожуватимемо йому, а навпаки, допомагатимемо. А словами ж коня не переконаєш, правда? І хіба є ліпший спосіб привчити його до наших гір, аніж дати йому розумну, добру молоду подругу, яка при
в'язана до нас і залюбки підходитиме до нас, а не тікатиме, загледівши нас поблизу на крутосхилі, коли вони гулятимуть там удвох.
— А звідки ти знаєш, що коли-небудь в Монголії знайдуть дикого коня? — спитала я, — Адже вважають, що вони зникли (це було рік тому).
— Я певний, що рано чи пізно дикий табун відшукають. Мої друзі з Монгольської Академії наук обіцяли мені одного жеребця, коли знайдуть табун, у якому буде понад двадцять коней.
— Ну а потім? Пташка назавжди лишиться з диким конем?
— Ні. Тільки поки він не звикне довіряти нам. Тоді ми привеземо йому з Монголії дику подругу і повернемо тобі твою Пташку.
— Але. ж вона така ручна! — торочила я своє.
— Тим краще для експерименту,— відказав дідусь,— Можеш бавитися з нею досхочу, Кітті, щоб приручити її ще дужче, тільки не пускай її до будинку й не катайся на ній.
Ось так рік тому в нас з'явилася Пташка. Справжнє її ім'я — Петіт Я вважаю, смішно називати по-французькому шотландського поні, хоча Пташка справді крихітна. Вона така дрібненька, зграбненька й симпатична що всі мимоволі почали називати її Пташкою.
Спершу я залишала її вдома, коли вирушала на прогулянку в гори, й брала з собою тільки мого цуцика Скіпа. Скіп — скай-тер'єр, і він зовсім не вміє ходити спокійно, навіть по хаті. А завжди — плиг-скік, перестрибує, ніби м'ячик, туди-сюди. І от одного разу Пташка подибала слідом за нами, а мені захотілося подражнити її, і я сховалась, удаючи, що лишила її саму. Пташка дуже вподобала таку гру в схованки, й тепер це в нас улюблена розвага. Ми з нею весь час так бавимось, навіть удома, на подвір'ї. Ми завжди піддражнюємо одна одну. А тому що вона не любить лишатися осторонь від будь-яких подій, то завжди намагається проникнути до будинку. Вона робить усе, щоб тільки пробратися в кімнати, й дуже сердиться та ображено ірже, коли я зачиняю двері перед її носом.
Взагалі я з острахом уявляю, що якоїсь чудової днини вона справді примудриться зайти всередину, а місіс Еванс її вчасно не помітить, що ж тоді буде! А якщо Пташка опиниться в дідусевому кабінеті, то напевне зжує всі його географічні карти, листи й папери. Вона страшенно любить їсти папір. Отож я маю великий клопіт з нею, щоб не впустити її до хати, хоча гадаю, що вона просто вмоститься перед каміном, наче цуцик, або, мов кошеня, згорнеться клубочком на килимку.
Вчора місіс Еванс зайшла в кабінет до дідуся а тюлевими завісами в руках і сказала:
Помилуйтеся, що зробила ваша коняка з оцими завісами! Вона майже цілком зжувала їх!
Дідусь щось примимрив і глянув на ті завіси без особливого зацікавлення:
1 Реtіtе — маленька, крихітна (франц.).
— Гадаю, вона хотіла залізти в будинок через вікно. А ви чого сподіваєтесь од неї?
— Вона навмисне все робить мені на зло, — обурювалась місіс Еванс.— Ця лошичка знає, що я не пущу її в дім, і всілякими способами намагається поквитатись зі мною. Недавно мало не пробралась у кухню, і коли я виштовхала її геть, вона вхопила зубами килимок і побігла з ним на річку!
Дідусь розсміявся:
— Та їй просто до вподоби ваше товариство, от і все,
— Скажіть краще, бешкетування їй до вподоби, — заперечила місіс Еванс. — Ви балуєте дівчинку, а вона балує поні.
— Це ви балуєте їх обох, — відказав дідусь сердито.
І, як звичайно, вони завели своє улюблене: "Дурниці!"
Навіть коли мене при цьому немає, я завжди знаю
всі подробиці їхніх суперечок, оскільки місіс Еванс завжди передає мені те, що сказала дідусеві, а дідусь розповідає, що він відповів місіс Еванс.
Та я, здається, надміру розбалакалась, пора кінчати. І місіс Еванс, і дідусь увесь час закидають мені, що я лепетуха, але ж конче треба було розповісти тобі про Пташку й про наш заповідник, щоб ти менше тривожився за Таха. Сподіваюсь, твоя тітонька Сероглі зможе розібрати мій почерк і в неї буде час усе перекласти тобі.
Я з хвилюванням очікую першої зустрічі з Тахом. І хоч мене дуже турбує те, як він поведеться з Пташкою, я просто не діждуся, коли побачу їх разом. Дідусь радить мені не забувати, що вони все ж таки коні, а не люди. Мовляв, не варто розводити зайві сентименти й робити дурниці. Я й сама намагаюсь бути витриманою, але це дуже важко. Надто ж коли любиш Пташку так, як я.
Поки що до побачення, обіцяю написати тобі, як тільки Тах приїде.
Твій новий друг Кітті Джемісон.
Р. S. Монгольска шапка — це щось казкове. Тут ніхто зроду нічого подібного не бачив. Хоч би швидше настала зима, щоб надіти її в школу! Мені слід добре подумати й послати тобі щось оригінальне, але я нездатна вигадати нічого такого, що бодай би наполовину було таке чудове, як твій подарунок.
Кітті.
5
Дорогий Бар'юте!
Тах уже тут!
Його привезли в п'ятницю у спеціальному фургоні з карантину в Беркшірі.