Ми тільки кажемо, що класова боротьба — це закон соціального розвитку. Ми не винайшли класової боротьби. Ми тільки пояснюємо її, як колись Ньютон пояснив силу тяжіння. Ми пояснюємо природу суперечності інтересів, що породжує класову боротьбу.
— Але ж ніякої суперечності інтересів не повинно бути! — вигукнула я.
— Отут я цілком згоден з вами, — відповів Ернест. — Це саме те, чого ми, соціалісти, домагаємося, — знищити суперечності інтересів. Дозвольте, я прочитаю інший уривок з цієї книжки. — Він узяв її й перегорнув назад кілька сторінок. — Сторінка сто двадцять шоста: "Епоха класової боротьби, що почалася з розкладу первісно-племінного комунізму і з виникнення приватної власності, закінчиться з усуспільненням приватної власності".
— Я не можу погодитися з вами, — втрутився до розмови епіскоп. Його бліде аскетичне обличчя ледь почервоніло, зраджуючи хвилювання. — Ви виходите з хибних засновків. Між працею та капіталом ніякої суперечності інтересів нема або принаймні не повинно бути.
— Дякую вам, — сказав Ернест цілком поважно. — Цими останніми словами ви вертаєте мене до мого засновку.
— Але чому неодмінно має бути суперечність? — допитувався епіскоп.
Ернест знизав плечима:
— Гадаю, тому що ми такими створені.
— Але ж нас створено зовсім, зовсім не такими! — вигукнув епіскоп.
— Ви маєте на увазі ідеальних людей? — спитав Ернест. — Людей богоподібних, саможертовних, котрих так мало, що їх не варт і до уваги брати? Чи людей звичайних, пересічних?
— Я маю на увазі людей звичайних, пересічних, — відповів епіскоп Моргауз.
— Отже, людей слабодухих, хибких, схильних помилятися?
Єпіскоп кивнув головою.
— Людей дріб'язкових, себелюбних?
Єпіскоп знову кивнув.
— Стережіться! — попередив Ернест. — Я сказав "себелюбних".
— Пересічна людина завжди себелюбна, — відважно ствердив єпіскоп.
— І прагне мати все, що тільки можна?
— І прагне мати все, що тільки можна. Прикро, але це правда.
— Тоді ви впіймались, — Ернестові зуби клацнули, наче пастка. — Зараз я вам це доведу. Візьмімо, наприклад, людину, що працює у вуличному транспорті.
— Вона не могла б працювати, якби не було капіталу, — перебив його епіскоп.
— Слушно, але ж і ви погодитеся, що капітал загинув би, коли б не було робітників, що забезпечують йому дивіденти?
Єпіскоп змовчав.
— Чи ні? — наполягав Ернест.
Єпіскоп кивнув головою.
— Тоді ми з вами сквитались і можемо почати спочатку, — спокійним, діловим тоном сказав Ернест. — Робітники, що працюють у вуличному транспорті, дають підприємцям свою працю. Акціонери дають капітал. Об'єднаними зусиллями праці й капіталу виробляється нова вартість, нові гроші{16}. Ці гроші вони розподіляють між собою. Ту частку, яка припадає капіталові, ми називаємо дивідендом. Ту ж, яка припадає робітникам, — заробітною платнею.
— Ну то й що? — перебив його єпіскоп. — 3 якої речі той розподіл не може бути дружній?
— Ви вже забули те, на чому ми з вами допіру погодилися, — відповів Ернест. — Ми погодились на тому, що пересічна людина себелюбна. Така вже вона е. А ви злітаєте за хмари й збираєтесь розподіляти прибутки не між тими людьми, які є, а між тими, які лишень мали б бути. Повернімось на землю Робітник, як людина себелюбна, бажає одержати від розподілу якнайбільше. Капіталіст, як людина себелюбна, бажає того ж самого. Коли ділити є не дуже багато чого, а обидві сторони хочуть мати все, що тільки можна, — неминуче виникає суперечність інтересів. Оце й є суперечність між працею й капіталом. Ця суперечність непримиренна. Доки існують робітники й капіталісти, вони будуть гризтися за розподіл. Якби ви сьогодні були в Сан-Франціско, вам довелося б іти через усе місто пішки. Всі трамваї стоять.
— Знову страйк?{17} — стривожився епіскоп.
— Так, робітники і капіталісти сваряться за розподіл прибутків від трамваю.
Єпіскоп Моргауз розхвилювався.
— Але ж це тяжка помилка! — вигукнув він, — Яка короткозорість з боку робітників! Хіба можуть вони сподіватися на наше співчуття…
— Коли ми змушені ходити пішки, — докінчив за нього Ернест.
Проте епіскоп пустив повз вуха ту шпильку й вів далі:
— Не можна бути такими обмеженими. Люди повинні бути людьми, а не звірами. Разом зі страйками знову почнуться насильства й убивства, знов будуть удови й сироти. Капітал і праця повинні жити в злагоді. Вони повинні трудитися разом, дбаючи про взаємну користь.
— Ви знову залітаєте за хмари, — сухо зауважив Ернест. — Не забувайте, ми погодилися, що пересічна людина себелюбна.
— Але вона не повинна така бути! — вигукнув епіскоп.
— От щодо цього я цілком згоден з вами, — відповів йому Ернест. — Людина не повинна бути себелюбна, але вона не може така не бути, поки живе в суспільстві, де основою є свиняча мораль.
Єпіскоп отетерів. А мій батько тільки засміявся.
— Так, свиняча мораль, — невблаганно провадив Ернест. — У цьому — суть капіталістичної системи. І саме це й захищає ваша церква, саме це ви проповідуєте щоразу, як стоїте на амвоні. Свиняча мораль! Іншої назви не придумаєш.
Єпіскоп Моргауз благально обернувся до тата, але той тільки засміявся, киваючи головою, й сказав:
— Боюся, що містер Евергард має рацію. Принцип "laissez fаіге", або "кожен сам за себе, лише чорт за всіх". Як казав містер Евергард минулого разу, ваша, церковників, функція — це підтримувати панівний лад, а він стоїть саме на цій основі.
— Але ж Христос учив зовсім іншого! — вигукнув єпіскоп.
— А ніші церква вже не пам'ятає Христового вчення, — вкинув Ернест, — Тим-то робітникам і немає діла до церкви. Бо церква вибачає будь-яку несправедливість і жорстокість капіталістів щодо робітничого класу.
— Церква зовсім не вибачає цього, — заперечив єпіскоп.
— Вона не протестує проти цього, — відповів Ернест, — А оскільки не протестує,— значить, вибачає. Та це й зрозуміло, бо капіталісти ж підтримують церкву.
— Я ніколи не дивився на речі з цього боку, — наївно сказав епіскоп, — Але ви, напевне, помиляєтесь. Я знаю, що в цьому світі багато сумного й лихого. І я знаю, що церква втратила тих, кого ви називаєте пролетаріатом…{18}
— Церква не могла втратити пролетаріату, бо він ніколи не належав церкві! — вигукнув Ернест, — Пролетаріат виріс поза церквою і без неї.
— Я вас не розумію, — промимрив єпіскоп.
— Ну, то я вам поясню. Наприкінці XVIII сторіччя, як було запроваджено машини й нинішню фабричну систему,
Пролетаріат — від латинського слова proletarii; так у цензових списках Сервія Туллія[22] називали тих, хто не міг дати державі нічого, крім своїх нащадків (proles). То були люди, які не мали ні майна, ні громадського становища, ані якихось виняткових здібностей.
Великі маси трудящого люду відірвано від землі. Стару систему праці було поламано. Селян масово зганяли з їхніх сіл до міст. На фабриках біля нових машин примушували працювати не лише чоловіків, але й жінок та дітей. Робітник більше не мав родини. Умови життя його були жахливі. Історія тих часів написана кров'ю.
— Правда, правда, — урвав його епіскоп із болісним виразом на обличчі.— То справді було страхіття. Але ж то діялося давно, півтораста років тому.
— Саме тоді, півтора сторіччя тому, і народився сучасний пролетаріат, — вів далі Ернест. — Церква його не помічала. Хоч які криваві страхіття капіталісти чинили над народом, вона лишалася німа. Церква не протестувала тоді, як не протестує вона й тепер. Як каже Остін Льюїс{19} про ті часи — ті, кому було сказано: "Пасіть овечок моїх", спокійно дивились, як тих овечок продавали в рабство, щоб замучити роботою до смерті{20}. Церква мовчала тоді, і, перше ніж говорити далі, я хочу, щоб ви або погодились зі мною, або спростували мої слова. Отже, чи визнаєте ви, що тоді церква мовчала?
Єпіскоп вагався. Як і доктор Гамерфілд, він не звик до подібних, як казав Ернест, "лобових атак".
— Історію вісімнадцятого сторіччя вже написано, — напосідав Ернест. — І якби в ті часи церква не мовчала, про те можна було б прочитати в книжках.
— Боюся, що церква справді мовчала, — визнав єпіскоп.
— Як вона мовчить і нині.
— З цим я не можу погодитись, — заперечив єпіскоп.
Ернест хвильку подивився на нього пильно і прийняв
виклик.
— Гаразд, — сказав він. — Зараз побачимо. Ось, наприклад, у Чікаго є жінки, що тяжко працюють за дев'яносто центів на тиждень. Чи протестувала церква проти цього?
— Я про це не знав. Дев'яносто центів на тиждень! Це жахливо!
— Чи протестувала церква? — наполягав Ернест.
— Я певен, що церква нічого про це не знала, — відчайдушно захищався епіскоп.
— Але ж церкві було сказано: "Паси овечок моїх", — глузливо мовив Ернест. Тоді похопився — Пробачте, епіскопе, що я сміюсь. Але чи ж диво, що нам терпцю не стає, дивлячись на вас?.. Хіба ви коли-небудь протестували перед своєю буржуазною паствою проти праці дітей на бавовняних фабриках Півдня?{21} Адже на цих фабриках працюють діти шести-семи років. Працюють ночами, дванадцятигодинну зміну. Ці діти ніколи не бачать сонячного світла. Вони мруть, як мухи. Дивіденди акціонерам виплачуються їхньою кров'ю. І з цих дивідендів будуються розкішні церкви в Новій Англії, щоб такі, як ви, епіскопе, могли читати в них солодкі проповіді ситим, пещеним власникам акцій.
— Я нічого не знав про це, — кволим голосом промовив епіскоп. Він зблід на виду, немов його нудило.
— Отже, ви не протестували?
Єпіскоп мовчав.
— Отже, церква й нині мовчить, як мовчала у вісімнадцятому сторіччі?
Єпіскоп знову нічого не відповів, але цього разу Ернест і не наполягав на відповіді.
— І не забувайте, — сказав він, — коли який священик надумає протестувати, йому негайно покажуть на двері.
— Ну, в це вже я не вірю, — заперечив єпіскоп.
— А ви протестуватимете? — спитав його Ернест.
— Покажіть мені в нашій церковній громаді такі несправедливості, як ви оце розповідали, і я виступлю проти них.
— І покажу, — спокійно сказав Ернест. — Я до ваших послуг. Я проведу вас через ціле пекло.
— І тоді я протестуватиму. — Єпіскоп випростався, на його лагідному обличчі проступила суворість воїна. — Церква не буде мовчати.
— Вас виженуть зі служби, — попередив його Ернест.
— Я доведу вам протилежне, — заперечив єпіскоп. — Коли все, що ви казали, — правда, я доведу, що церква помилялася з невідання. Навіть більше, я переконаний: усе жахливе в нашому суспільстві існує лише тому, що про те не знає панівний клас.