Пригадую, що були дощові дні й дні сонячні, отож я, напевне, блукав самотній довгенько. Найчастіше мені снилось, як я мерзну під дощем, як терплю голод та як його вгамовую. Дуже виразний був сон про те, як я ловив дрібних ящірок на кам'янистому лисому пагорку. Звісно, вони пороснули від мене на всі боки й поховалися під камінням. Проте декількох я таки зловив, перекидаючи каміняччя. З пагорка мене прогнали гадюки, що на пласкому камінні грілися проти сонця. Вони не нападали на мене, але вроджений страх перед ними був такий сильний, що я чкурнув звідти як опечений, немовби вони гналися за мною.
Пам'ятаю, що я гриз гірку деревну кору й зелені горіхи з іще м'якою шкаралупою і молочним зерням. Також дуже виразно пригадую, як мені болів живіт, але від чого — чи від зелених горіхів, чи від ящірок, — не можу сказати. Одне тільки знаю: мені дуже пощастило, що дикі звірі не зжерли мене, поки я кілька годин корчився з різачки на землі.
РОЗДІЛ V
Нова картина раптом стала мені перед очі, коли я вийшов з лісу. Я опинився край величенького чистого простору. По один бік його здіймалось високе урвище, а по другий бік текла річка. Глинястий берег круто збігав до води, але подекуди, по яругах, видно було стежки. Сюди приходило пити воду Плем'я, що жило в печерах.
Отак я випадково натрапив на головний осідок Плем'я. Це було, умовно кажучи, їхнє селище. Моя мати з Джерготуном та мною і ще кілька поодиноких родин жили, сказати б, на висілках. Ми так само належали до цього Плем'я, тільки мешкали віддалік. Не так щоб дуже далеко: я добирався до печер добрий тиждень, та коли б ішов навпростець, то дійшов би за годину.
Як я вже казав, вийшовши з лісу, побачив я перед собою чистий простір, печери в урвищі і стежки, що збігали до води. А на луговині перед урвищем побачив багатьох своїх одноплемінців. Цілий тиждень блукав я лісом, — самотнє маленьке хлоп'я. За той час я не натрапляв нікого зі своєї породи й жив у постійному страхові й самотності. Тепер, побачивши подібних до себе, я не стямився з радощів і прожогом кинувся до них.
І тоді сталася дивна річ. Хтось мене вгледів, і пролунав крик застороги. У сліпому жахові всі закричали й сипнули навтьоки. Перестрибували каміння, дерлися на урвище, залазили до печер, і за хвильку поховалися геть усі. Тільки одне маля жалісно квилило під кручею: в тій паніці за нього забуто. Та враз, зачувши те квиління, вискочила його мати. Мале кинулося до неї, міцно вчепилося за шерсть, і обоє вони щезли в печері.
Я лишився сам. Гамірна галявина спустіла враз. Безпорадний і самотній, я сів і заплакав. Я нічого не розумів. Чому вони повтікали від мене? Згодом, познайомившися зі звичками Плем'я, я дізнався, в чому справа. Коли я раптом вихопився з лісу, вони подумали, що за мною женеться якийсь хижий звір. Кинувшись до них стрімголов, я сполохав їх.
Сидячи і стежачи за печерами, я завважив, що й за мною стежать. Незабаром повистромлялися цікаві голови. Ще трохи згодом вони почали перегукуватися. Серед поспіху та метушні не всі потрапили до своїх печер. Деякі дітлахи поховалися до чужих. Матері не кликали дітей на ймення, бо до імен тоді ще не додумалися. Вони сердито й тривожно покрикували, і ті покрики зразу впізнавали їхні діти. Колись так само кликала мене моя мати. Я б упізнав її голос з-поміж тисячі, як і вона мій.
Перегукування тяглося довгенько. Всі були занадто обачні й ще не важилися вилізти з печер і спуститися додолу. Нарешті один зважився. Йому судилося відіграти в моєму житті таку саму велику роль, яку він відігравав і в житті всього Плем'я. На сторінках мого оповідання він виступає під ім'ям Червоноока. Я назвав його так через те, що він мав завше запалені очі й червоні повіки й тому видавався страшенно лютий. Сама душа його була червона, кривава.
З кожного погляду він був справжня потвора. Велетенський на зріст, він важив, либонь, фунтів сто сімдесят. Біль-того за нього я ніколи не бачив ні поміж нашим Плем'ям, ні поміж Деревинами, ні поміж Огневиками. Часом, читаючи в газетах про теперішніх боксерів чи борців, мені мимохіть спадає на думку, чи довго найдужчі з них змогли б вистояти проти нього. Боюся, що не довго. Своїми залізними пальцями він міг би схопити й видерти геть м'яз — скажімо, біцепс — із людської руки. Вдаривши навідліг кулаком, міг би розчерепити людині голову, немов яєчну шкаралупину, а копнувши в живіт ногою, чи, краще б мовити, своєю задньою рукою, випустив би їй тельбухи. Він здужав би скрутити будь-кому в'язи одною рукою або враз перекусити сонну артерію й шийні хребці.
Він міг сидячи, не зводячись на ноги, враз перемахнути з двадцять футів. Увесь він був огидно волохатий. Ми всі пишалися, коли на тілі не було багато волосся. Він же був увесь покритий ним, і навіть вуха йому були волосисті. Шерсть не росла тільки під самими очима та на долонях і підошвах. Він був правдива потвора. Люто вищирені зуби й відвисла спідня губа дуже пасували до його страшних очей.
Отакий був Червоноок. Вельми сторожко вилізши з печери, він спустився додолу й, не звертаючи на мене ніякісінької уваги, пішов на звідини. Ступав він, нахилившись уперед, і такі довгі були його руки, що за кожним кроком він зігнутими пальцями торкався землі, ніби підпираючись. Та хода напіврачки видавалася дуже незграбна, і він таки справді помагав собі йти руками. Зате як він умів бігати на всіх чотирьох! А ми, решта, бували надто незграбні саме як рачкували. Взагалі поміж нас не часто можна було спіткати таких, що ходили, підпираючись руками. То був атавізм, а Червоноок являв зразок іще виразнішого атавізму.
Справді, ось що він був таке — атавізм. Ми якраз були в процесі переходу від життя на деревах до життя на землі. Той перехід тривав багато поколінь, і відповідним чином змінювалось як наше тіло, так і наші звички; Червоноок же ніби вернувся своєю подобою до давнішого та примітивнішого типу Деревиків. Народившись у нашому Плем'ї, він і жив з нами; але насправді він був атавістичний вирід, і його місце було не серед нас.
Він вельми сторожко й моторно побігав по луці, пильно вдивляючись у просвітки між деревами й виглядаючи звіра, що, як усі гадали, чигав там на мене. А тим часом Плем'я, скупчившись у печерах, чекало.
Нарешті він, очевидячки, переконався, що ніякої небезпеки немає. Ще пройшов стежкою до водопою, позирнув з кручі вниз, а тоді рушив назад. Я був йому просто на дорозі, але він мене не бачив, доки не наткнувсь. Тоді зненацька, мовчки, неймовірно спритно так клепонув мене по голові, що я відлетів на добрих дванадцять футів. Хоч той стусан забив мені памороки, проте я пам'ятаю, як заверещали та зареготали в печерах. О, то була знаменита розвага — принаймні за тих часів, — і Плем'я щиро тішилося.
Отак Плем'я прийняло мене. Червоноок пішов собі далі, не дбаючи більше про мене, і я міг скиглити та хлипати досхочу. Кілька жінок обступили мене. Я зараз пізнав їх усіх. Торік мати водила мене в яри до ліщинників збирати горіхи, отоді я й бачив їх.
Незабаром жінки розійшлися, і залишились тільки цікаві хлоп'ята. Вони взялися дрочити мене. Стоячи навколо, вони витикали мене пальцями, кривилися, штовхали й щипали. Наляканий, я довго терпів усе те, а тоді враз мене пойняла така шалена лють, що я кинувся й учепився зубами та пазурами в найзухвалішого з них. То був сам Клаповух. Я так назвав його через те, що він міг нашорошувати тільки одне вухо. Друге йому завжди звисало. Він якось ушкодив його м'язи й більше не міг ним ворушити.
Ми зчепилися й почали битись, точнісінько як і тепер, буває, б'ються двоє малих хлоп'ят. Ми кусалися, чубились, лупцювали один одного й валяли додолу. Нарешті мені пощастило: я підбив його під себе в спосіб, що зветься півнельсоном, як я дізнався потім у коледжі. Це дало мені перевагу. Та недовго я тішився з неї. Він якось добрав способу зігнути одну ногу, чи то задню руку, і почав так дерти мене нею по животі, що мало тельбухів мені не випустив. Мимоволі я мусив трохи попустити, а тоді ми знову зчепилися.
Він був, певне, на цілий рік старший за мене, але люті я мав куди більше, і врешті він кинувся тікати неогдядки. Я за ним — і погнав його луговиною, потім стежкою, що провадила до річки. Краще обізнаний з тією околицею, вій побіг понад водою, потім звернув другою стежкою вгору — і, перетявши луговину навкіс, щез у великій печері. Я й не стямився, як услід за ним пірнув кудись у темряву. Мені стало жаско. Доти я ніколи ще не бував у печері. Я заскімлив і заплакав. Клаповух заджерготів глузливо і, налетівши на мене в темряві, повалив додолу. Але стятися зі мною вдруге не наважився й дав драла. Тільки куди? Адже я заступав йому вихід із печери. Повз мене він не пробігав, а проте щез кудись. Я пильно прислухався, та не міг угадати, де він. Це мене спантеличило й зацікавило. Вийшовши з печери, я сів чекати.
Він не виходив сюдою, цього я певен був. Минуло кілька хвилин, і ось він захихотів збоку. Знов я кинувся за ним, і знову він метнувся в печеру. Та цього разу я спинився на самому проході. Він не вибігав повз мене, проте за хвильку знову засміявся позаду, і я знову загнав його до печери. Так сталося ще кілька разів. Тоді я побіг услід за ним у печеру, але даремно шукав його там. Я не міг збагнути, кудою ж він утікає. Щоразу біг він у печеру, назад не вибігав і щоразу опинявся знадвору та сміявсь із мене. І так помалу наша бійка перейшла на гру в піжмурки.
Так гралися ми мало не півдня з недовгими перервами і зовсім сприязнились у тій грі. Нарешті він кинув утікати від мене, і ми, обнявшись, сіли спочивати. А трохи згодом він викрив мені таємницю печери. Взявши за руку, повів углиб. Із тієї печери вузенька розколина провадила до другої, що нею ми й вийшли надвір.
Тепер ми були вже справжні товариші. Коли хлоп'яки внизу зібралися дратувати мене, він кинувсь у бійку разом зі мною, і ми налетіли на них так шалено, що вони незабаром дали мені спокій. Клаповух обводив мене по всьому сельбищі, але оповісти мені про нього та про звичаї Плем'я міг небагато, бо йому на те бракувало слів. Проте він зміг мені багато що показати, і скоро я довідався про все, що потребував знати.
Ми ходили з ним по луговині між урвищем та річкою й далі, до лісу.