Співчуття спало, мов той шахтар після тижня важкої роботи, аби в понеділок знову мати силу спуститися в шахту.
Він оглядав у клініці пацієнта, а бачив Терезу. В думці сам себе картав: не думай про неї, не думай! Казав собі: я хворий співчуттям, тож добре, що Тереза поїхала і я її вже не побачу. Мушу звільнитися не від неї, а від свого співчуття, від тієї хвороби, бацилами якої вона мене заразила!
В суботу й неділю він відчував солодку легкість буття, що наближалась до нього з глибин майбутнього. А в понеділок на нього навалився тягар, якого досі не доводилося зазнавати. Всі тонни заліза російських танків були ніщо в порівнянні з цим тягарем. Нема нічого страшнішого за співчуття. Навіть власний біль не такий важкий, як біль за когось, через когось, викликаний кимось, посилений багатократно, подовжений безліччю відголосів.
Томаш забороняв собі піддаватися співчуттю — й воно слухало його з похиленою головою, так ніби відчувало свою провину. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, а проте мовчки стояло на своєму, тож на п'ятий день після від'їзду Терези Томаш повідомив директора клініки, що мусить негайно повернутися на батьківщину. Томашеві було соромно. Знав, що його поведінка може видатися директорові безвідповідальною. Волів би звіритися йому, розповісти про Терезу та листа, якого вона лишила на столі. Але не зробив цього. В очах швейцарця-директора поведінка Терези мусила мати вигляд бридкої істеричної витівки, а Томаш не хотів допустити, аби хтось думав про Терезу погано.
Директор справді образився.
Томаш знизав плечима і сказав: "Es muss sein. Es muss sein".
Це був натяк. Остання частина останнього квартету Бетховена на ці два мотиви:
Muss es sein? (Чи мусить так бути?)
Es muss sein! (Так мусить бути!)
Аби зміст оцих слів був зрозумілий, Бетховен назвав усю останню частину так: "Der schwer gefasste Entschluss": "Тяжко здобуте рішення".
Згадавши композитора, Томаш, власне, вже повертався думкою до Терези, бо ж саме вона спонукала його купувати платівки з квартетами й сонатами Бетховена.
Натяк був доречніший, аніж Томаш сподівався, бо директор був великим любителем музики. Він приязно посміхнувся й тихо сказав, наспівуючи Бетховенову мелодію:
— Muss es sein?
Томаш сказав іще раз:
— Ja, es muss sein[3].
16
На відміну від Парменіда, для Бетховена тяжкість явно була поняттям позитивним. "Der schwer gefasste Entschluss" (тяжко здобуте рішення) пов'язане з голосом Долі ("es muss sein"); тяжкість, необхідність і вартісність — три поняття, внутрішньо залежні одне від одного: лише те, що необхідне, є важке, лише те, що важить, має ціну.
Це переконання народилося з Бетховенової музики, і хоча можливо (або навіть вірогідно), що відповідальність за нього несуть швидше інтерпретатори Бетховена, аніж сам композитор, нині ми всі поділяємо його більшою або меншою мірою: велич людини полягає для нас у тому, що вона несе свою долю, як ніс Атлас на плечах небесне склепіння. Герой Бетховена — атлет, що підіймає метафізичну вагу.
Томаш їхав до швейцарського кордону, і в моїй уяві сам патлатий і похмурий Бетховен диригував оркестром місцевих пожежників, граючи йому на прощання з еміграцією марш під назвою "Es muss sein".
Потім Томаш перетнув чехословацький кордон і наразивсь на колони російських танків. Йому довелося зупинити машину й чекати півгодини, поки вони проїдуть. Грізний танкіст у чорній уніформі стояв на перехресті, регулюючи рух, ніби всі дороги Чехословаччини належали тільки йому.
"Es muss sein" — повторював у думці Томаш, потім раптом засумнівався: це справді мусило бути?
Так, йому нестерпно було лишатися в Цюріху, пам'ятаючи те, що Тереза живе сама в Празі.
Але як довго мучило б його співчуття? До смерті? Чи рік? Чи місяць? Чи, може, лише тиждень?
Як він міг це перевірити?
Школярик на уроці фізики може робити досліди, аби пересвідчитись у правдивості тієї чи іншої наукової гіпотези. Але людина доросла, оскільки живе лиш одне життя, не має можливості перевірити гіпотезу дослідом і тому ніколи не довідається, мусила вона чи не мусила дослухатися до почуттів.
З такими думками він одчинив двері квартири. Каренін, плигаючи, намагався лизнути його в обличчя, полегшивши тим самим перші хвилини зустрічі. Бажання схопити Терезу в обійми (бажання, яке відчував ще й тоді, коли сідав у Цюріху в автомобіль) геть зникло. Йому здавалося, що він з нею стоїть посеред снігової рівнини й тремтить від холоду.
17
З першого дня окупації російські військові літаки кружляли щоночі над Прагою. Томаш одвик від цього гуркоту й не міг заснути.
Перевертаючись із боку на бік біля сплячої Терези, він раптом пригадав слова, які вона сказала була колись давно. Балакали про його приятеля З., й вона заявила: "Коли б я не зустріла тебе, то напевно закохалася б у нього".
Ці слова викликали в Томаша дивну меланхолію. Він раптом усвідомив, що лише завдяки випадкові Тереза саме кохає його. Що, окрім її здійсненого кохання до нього, в імперії можливостей існує безліч нездійснених кохань до інших чоловіків.
Нам здається неможливим, щоб справжня любов була чимось легким, позбавленим ваги; ми гадаємо, вона є тим, чим мусила бути; без неї наше життя не було б нашим життям. Нам здається, сам Бетховен, похмурий і патлатий, грає на честь нашого великого кохання своє "Es muss sein!"
Томаш пригадував Терезине зауваження про приятеля З. і переконувався, що в його власній любові не озивається жодне "Es muss sein!", а скоріше "es konnte auch anders sein": могло бути і по-іншому.
Сім років тому в Терезиному містечку випадково виявили важку хворобу мозку, у зв'язку з цим головного лікаря клініки, де працював Томаш, терміново запросили на консультацію. Але головного випадково схопив ішіас, він не міг рухатися і послав замість себе Томаша. У містечку було п'ять готелів, проте Томаш випадково потрапив саме в той, де працювала Тереза. Випадково перед відходом поїзда в нього лишилось трохи вільного часу, аби посидіти в ресторані. Тереза випадково чергувала в ті хвилини і випадково обслуговувала Томашів стіл. Знадобилося шість випадковостей, які підштовхнули Томаша до Терези, ніби його самого до неї не вабило.
Він повернувся до Чехословаччини заради неї. Таке фатальне рішення спиралося на любов таку випадкову, що її взагалі могло б і не бути, якби Томашевого шефа сім років тому не схопив ішіас. І ця жінка, це втілення абсолютної випадковості, лежала тепер поряд із ним, глибоко дихаючи уві сні.
Була вже пізня ніч. У Томаша заболів шлунок, як це часто траплялося в хвилини пригніченості.
Тереза раз чи двічі легенько схропнула. Це не викликало в нього жодного співчуття. Він відчував лише тягар у шлунку і розпач од того, що повернувся до Чехословаччини.
ЧАСТИНА ДРУГА
ДУША І ТІЛО
1
Яка б це була дурниця, коли б автор намагався переконати читача, що його герої справді жили на світі. Вони народились аж ніяк не з утроби матері, з одного-двох сугестивних речень чи з однією вирішальної ситуації. Томаш народився із ситуації: einmal ist keinmal[4]. Тереза — з бурчання в животі.
Коли вона вперше ввійшла до Томашевої квартири, в неї почало бурчати в животі. Нічого дивного: вона не обідала й не вечеряла, лише вранці з'їла на вокзалі бутерброд, чекаючи поїзда. Тереза вся зосередилась на своїй сміливій подорожі, а про їжу й забула. Та хто не думає про своє тіло, той стає його жертвою. Це було жахливо: стояти перед Томашем і чути, як кавчить у твоїх нутрощах. Їй хотілося плакати. На щастя, Томаш одразу обняв її, й вона забула про те кавчання.
2
Отже, Тереза народилася з ситуації, яка в брутальний спосіб розкриває дуалізм тіла та душі, цей основний людський стан.
Колись, у давні часи, людина з подивом прислухалася, як у неї в грудях ритмічно лунають удари, і не розуміла, що воно таке. Вона не могла ототожнити себе з чимось таким чужим і незнайомим, як тіло. Тіло було кліткою, всередині було щось таке, що дивилося, слухало, боялось, розмірковувало й дивувалося; оте щось таке, що лишається, коли вилучити тіло, — то була душа.
Нині, звичайно, тіло не є чимось незнаним; ми розуміємо: те, що б'ється в грудях, — це серце, а ніс — кінець трубки, яка виступає з тіла, аби подавати кисень у легені. Обличчя — не що інше, як сигналізаційна дошка, на яку виведені всі механізми тіла: травлення, зір, слух, дихання, мислення.
Відтоді, як людина все може назвати на своєму тілі, воно непокоїть її значно менше. Ми знаємо також, що душа — не що інше, як діяльність сірої речовини мозку. Дуалізм тіла й душі прикривають наукові терміни, і нині ми можемо весело сміятися з нього, як із старомодного забобону.
Але досить і такого: людина закохана до нестями, а при тому мусить чути бурчання своїх кишок. Єдність душі й тіла, ця лірична ілюзія наукової епохи, відразу руйнується.
3
Вона прагнула через своє тіло збагнути себе, тому так часто вистоювала перед дзеркалом. А позаяк боялася, щоб за цим заняттям її не застала мати, це роздивляння у дзеркалі мало характер таємного гріха.
До дзеркала її вабила не пиха, а подив од того, що вона бачить своє я. Тереза забувала, що дивиться на сигналізаційну дошку тілесних механізмів, їй здавалося, ніби бачить свою душу, яка просвічує в рисах обличчя. Вона забувала, що ніс — це лише закінчення трубки, яка подає повітря до легенів, бачила в ньому точне відображення свого характеру.
Вона довго дивилася на себе і часом засмучувалась, помічаючи на своєму обличчі риси матері. То настирливіше дивилася вона на себе і силою волі намагалась абстрагуватися від усього материного, аби лишилося тільки те, що належить їй, і нікому більше. Коли їй щастило це зробити, відчувала наче сп'яніння: душа проступила на поверхню тіла — ніби армада, вихопившись із трюмів, заповнила всю палубу, махала руками до неба і співала.
4
Вона не тільки фізично була подібна до матері; хвилинами мені здається, що й життя її було лише продовженням материного життя, щось подібне до того, як біг кулі на більярді є лише продовженням руху руки гравця.
Де і коли почався той рух, який пізніше обернувся на життя Терези?
Мабуть, у ту хвилину, коли Терезин дідусь, празький торговець, почав уголос вихваляти свою доньку, Терезину матір.