Другий — про вовків. Кожен кричить, щоб решта сиділи тихо, бо він сам хоче сказати чи запитати щось важливе.
Якщо людині до чогось нема діла, вона може й почекати. А до ескімосів дітям ще й як є діло. Адже вони хвилину тому ніби самі жили на краю землі, на самісінькому полюсі, і тепер хочуть знати, як живуть їхні близькі, знайомі, родичі, які там лишились і яким погано. Прагнуть їм допомогти.
Коли раніше висилали в Сибір політичних в'язнів і хто-небудь звідти повертався, то матері, сестри й наречені теж розпитували, яке там життя, що вони там роблять, вернуться колись чи ні? Бо ж із листа небагато можна дізнатися.
І з книжки так само. Вчитель повинен ще раз сам розповісти все, що йому відомо про моржів, про сніг, про оленів, про північне сяйво. А дещо й повторити. Тому що діти від хвилювання не все чули.
Для вчителя це четвертий урок, четверта година роботи в школі, а для класу — звістки з далекого краю від дорогих людей. І вчитель стомився, і ми — тільки по-різному.
І ось наростає роздратування. З нього досить, а ми хочемо ще!
Вчитель майже розсердився. Погрожує, що нізащо ніколи нічого не читатиме.
Ніколи!
На хвилину стало тихіше, хоча ніхто н не повірив. Якби він сказав "тиждень", а то — "ніколи". Л якийсь дурень починає блазнювати.
— Е, ні, пан учитель не такий лихий! Вони — йолопи, що галасують, але хлопці непогані!
Ніби й заступається, проте відразу видно, що хоче вчителя із себе вивести, щоб скандал вийшов. І вчитель розкричався. Завжди один такий знайдеться. Чи йому ні до чого діла немає, і він навіть не любить, коли урок цікавий, тому що тоді в класі має бути тихо,— адже всі слухають. Чи просто на зло заважатиме, бо йому саме в цей час щось не сподобалося.
Вчитель уже дивиться, кого б вигнати за двері, вже глянув на годинник, бо хоче, щоб швидше все це скінчилось. І всім стає неприємно. Навіть сам учитель шкодує, що все так вийшло, тому що знає: слухали його добре. І він стримується, витискає з себе усмішку й каже:
— Ну, ти там, ораторе, повтори, про що я читав.
Починається звичайний урок: учитель запитує, а клас ні
бе ні ,ме. І вчитель думає, що ми нічого не знаємо, просто дурні хлопчиська.
Коли я був дорослим, чим ближче мене щось торкалося, тим легше мені було про це говорити. А в дітей, видно, інакше. Якщо тебе щось дуже хвилює, то відповідати важко, хоч би ти навіть і знав. Діти нібито соромляться, що скажуть не так, як відчувають. На жаль, у школі треба відповідати казенно, на оцінку, чи добру чи погану, а не так, як відчуваєш насправді.
Урок скінчився нудно, і лише на перерві ми по-справж-пьому розговорилися про ескімосів. Один запам'ятав одне, другий — інше. 1 хлопці сваряться:
— Так учитель читав.
— Неправда!
— Ти, може, гав ловив, коли читали?
— Сам ти ловив.
Закликають свідків.
— Правда, вчитель читав, що вікна роблять з криги?
— Правда ж, тюлень — риба?
— Ну гаразд, спитаємо вчителя!
Певне, кожен, як і я, замислився в якомусь місці й потім уже не міг наздогнати. Тому кожен пам'ятає щось своє. І лише весь клас разом знає все.
Тепер хлопці гратимуться в ескімосів десь на сходах чи у дворі й розкажуть про них тим, хто не був на уроці, і ще від себе вигадають, щоб було цікавіше.
Додому я вертався з Мундеком.
Вулиця мені тепер видається надзвичайно цікавою. Все цікаве: і трамваї, і собака, і солдат, що проходить мимо, і крамниці, і вивіски на крамницях. Усе нове, незнайоме, ніби щойно пофарбоване. Не те що незнайоме, бо ж я знаю, що це трамвай, але мені ще хочеться знати, парний у нього номер чи непарний.
— Давай вгадувати, який буде перший трамвай — парний чи непарний і менше чи більше сотні?
От і є розвага.
Солдат — отже, треба подивитись, які в нього нашивки: піхотинець він чи артилерист.
Майстер порається з телефоном, робітники лагодять каналізацію. Ну як не зупинитися — може, станеться щось цікаве?
Про все приходять у голову нові думки. Дорогою нам зустрілося багато собак. Один облизав носа язиком.
— Собакам не треба носовичків, вони язиком обходяться.
Хочеться й собі спробувати.
Я намагаюся дістати язиком носа. Мундек радить:
— Ти притисни носа пальцем.
Я кажу:
— Пальцем — це не штука.
А він:
— А ти спробуй.
Мимо проходить жінка й каже:
— От дурні, язики повисолоплювали.
Нам стає соромно: ми зовсім забули, що повз нас люди йдуть і дивляться.
Якби ця жінка знала, про що ми розмовляємо, вона б не здивувалась, тому що це ж була перевірка, чи обов'язково людям потрібні носовички, наскільки довший язик у собаки, і як людина може обійтися без носовичка. Ми хотіли все це випробувати, а тому, хто не чув нашої розмови, здається, що ми дурні.
Одного разу, коли я був іще дорослим, я поспішав на поїзд. А тут вітер знявся і курява просто в лице. Не знаю, валізу мені тримати, чи капелюха, чи очі затуляти. Я злюся, поспішаю, боюся запізнитися, бо ж іще квиток купити треба, а перед касою може бути товкотнеча.
А тут хлопці задом наперед біжать — троє їх було. Регочуть, раді, що вітер їх підштовхує. А один мені просто під ноги. Я хотів відступити вбік, а він за валізу зачепився. Я на нього гримнув — з глузду, мовляв, з'їхав, чи що, людям заважає. Але ж і я йому перешкодив. Хто їх там знає, у що вони гралися, що вигадали! Може, він був повітряною кулею чи кораблем під вітрилами, а моя валіза — підводним рифом. Для мене вітер — неприємність, для нього — радість! От і виходить, що діти заважають дорослим, а дорослі — дітям.
Коли я вперше був маленьким, любив ходити вулицею їз заплющеними очима. Скажу собі: "Пройду десять кроків Із заплющеними очима". Якщо вулиця безлюдна, закрию очі на двадцять кроків і нізащо раніше не відкрию. Спершу йду швидко, великими кроками, а потім повільніше, обережніше. Не завжди це вдавалось. Один раз я звалився в канаву. Тоді ще в канавах вода текла; це тепер каналізація — канали й труби в землі. Отож я попав у канаву й підвернув ногу,— цілий тиждень боліла. Вдома я нічого не сказав, навіщо говорити, якщо все одно не зрозуміють?! Скажуть, що вулицею треба ходити з розплющеними очима. Кожен це й так знає, але ж один раз можна спробувати.
Іншого разу я телепнувся лобом об ліхтар і набив собі гудзя; добре, що в шапці був. Якщо хоч один крок піде косо, то міняється весь напрямок і тоді вже неодмінно або на ліхтар налетиш, або на перехожого. Коли на когось налетиш, то один тільки відсунеться і нічого не скаже або пожартує весело, а другий як звір накинеться:
— Осліпнув, чи що, не бачиш?
І так люто подивиться, ніби ладен тебе з'їсти.
Якось — я тоді був уже великим хлопцем, років п'ятнадцять мені було,— йду, а двоє дівчисьок наздоганяють одна одну, боком якось біжать і просто на мене. Відступити було вже пізно, я нахилився, розставив руки — вони так боком до мене і влетіли. Дивляться злякано. У однієї очі голубі, у другої — чорні, сміхотливі. Я хвилинку притримав їх, щоб не втратити рівноваги. Одна крикнула: "Ой!", а друга сказала: "Вибачте". Я кажу: "Прошу". І дівчатка випурхнули. Відбігли, озирнулись і сміються. А одна налетіла на якусь даму. І та її так відштовхнула, що дівчинка аж заточилась. Брутально так.
Адже потрібні на світі діти — і саме такі, якими вони є.
Я кажу:
— Мундеку, давай побіжимо наввипередки з трамваєм?
Ми стоїмо якрав біля зупинки.
— Давай. Хто швидше — трамвай чи ми. До рогу.
— До рогу.
Спочатку це легко, тому що трамвай Іде повільно. Та ось ми вже мчимо бруківкою, поряд з тротуаром, де візники їздять.
Перешкодили дрожки. Ми програли,
Він каже:
— А я перший!
— Це не штука, у тебе пальто розстебнуте.
— А тобі хто не давав? Ти теж міг пальто розстебнути.
Забув1! Скільки років не бігав наввипередки з трамваєм, відвик.
— Ну гаразд,— кажу,— давай ще раз, я теж розстебнуся.
Але він більше не хоче. Каже, черевики рвуться. А мені б тільки бігти та бігти. Я радий, що не стомлююсь. Адже засапався І серце калатало, а зупинився на хвилинку — і вже відпочив. Від дитячої втоми не зморишся.
Говоримо про те, як навчитися на ходу заскакувати до трамвая. Загалом небезпека невелика, треба тільки вміти. Спершу біжиш за трамваєм на відстані, потім наближаєшся і торкаєшся його рукою. Отоді вже й заскакуєш. Коли навчишся добре, тоді можна й зістрібувати. Тільки не на повному ходу, а коли трамвай рушає. За місяць можна навчитись. І краще на причепному вагоні, тоді як і впадеш, то під колеса не потрапиш. І треба дивитися, чи ззаду не їде машина.
Дорослі теж ноги ламають.
Говоримо про нещасливі випадки.
Я сказав:
— У мій час машин не було.
Він глянув із здивуванням.
— Як це — не було?
— Ну, не було,— кажу я із злістю: прикро, що в мене так вирвалося.
Зупинились біля стовпа з оголошеннями.
Кіно йде "Муки кохання".
— Ти хотів би подивитись?
Мундек скривився.
— Не знаю. Про кохання всі картини нудні. Або цілуються, або по кімнатах ходять. Іноді тільки хто-небудь вистрелить. Я більше про сищиків люблю.
— А ти хотів би бути сищиком?
— Ще б пак. Гнатися по дахах, через паркани, з браунінгом.
Ми читаємо циркову афішу.
— Найбільше я люблю цирк.
Стоїмо отак, теревенимо, потім ідемо далі.
— А завтра п'ять уроків.
— Природознавство.
— Хоч би вчителька ще щось розповіла про тюленів І про білих ведмедів.
— А ти хотів би бути білим ведмедем?
— Ще й як!
— Але ж ведмеді незграбні.
— Нічого не незграбні, це тільки так здається. Та найкраще бути орлом. Злетів би на найвищу скелю, вище хмар, і сидів би там, самотній і гордий.
Мати крила куди приємніше, ніж літати на літаку. Двигун може зламатись, ангари потрібні, бензин, і не скрізь можна приземлитись. Треба його чистити, потім розгін брати. А крила, якщо не літаєш, згорнув, та й годі.
Якби в людей були крила, потрібен був би інший одяг. На сорочці ззаду робили б отвори, і крила тримали б зверху або під піджаком.
Йдуть собі двоє хлопчаків і розмовляють. Ті самі, котрі хвилину тому вистромляли язики, щоб облизати носа, ті самі, котрі щойно бігали наввипередки з трамваєм. А тепер вони гомонять про крила для людства.
Дорослі думають, що діти вміють тільки пустувати й молоти дурниці. А насправді діти заглядають у віддалене майбутнє, обговорюють його, сперечаються про нього. Дорослі скажуть, що в людей ніколи не буде крил, а я був дорослим і стверджую, що в людей можуть бути крила.
і ось ми бесідуємо про те, як приємно було б літати до школи і зі школи.