Мама нишком стоїть позаду, прислухаючись до них.
— Аннегрета — набагато менша й тендітніша,— пояснює Флорентіна.— Та ще й з чубчиком на голівці, бачиш?
— Справді,— мовить тато.— Ця — з чубчиком.
Раптом Флорентіна помічає маму й вигукує:
— Мамо, як добре, що ви сьогодні маєте вільний час! Ти знаєш, мамо, як звати моїх голубок?
— Ту, що з чубчиком, звати Маргарета...
— Та ні! — поправляє Флорентіна.— Ту звати Аннегрета. А друга, що з хворою лапкою, зветься Маргарета. Знаєш, мамо, вони в мене щодня з годинку прогулюються. їм потрібне свіже повітря й сонце.
— Та й нам усім трьом воно потрібне,— мовить мама.— Мо' прогуляємось?
— Давайте! — радіє Флорентіна. А тоді зиркає на клітку й питає: — А як же бути з голубками?
— Візьмемо їх із собою.
Вони гуртом ловлять голубок, впускають їх до клітки, ставлять клітку ззаду в невеличкій червоній машині, сідають самі й їдуть далеченько за місто.
Вони дістаються до ресторану, тераса якого височіє над річкою, і замовляють там тістечок з кавою. Флорентіна, звісно, п'є какао. Бо хоче хоч трішки поправитися. Голубок вони пускають на волю й годують їх крихтами з тістечок. [266]
За кавою тато питає:
— А чого це в голубів бувають підбиті крила?
— Батьки, мабуть, не доглядають їх і вони випадають з гнізда,— мовить Флорентіна.
— Хіба то батьки, то якісь ґави,— каже мама.
Тато, що саме п'є каву, чує ті слова, похлинається й закашлюється.
Тоді Флорентіна підхоплюється зі свого стільчика й гупає йому долонею в спину.
— Полегшало? — питає вона.
Тато, червоний, як буряк, киває головою, знову закашлюється і хоче взяти доньку собі на коліна. Та дівчинка раптом зривається з місця, збиває ненароком жінці, що сидить за сусіднім столиком, капелюшка з голови" гукає: "Даруйте, будь ласка", — і гайда за ріг ресторану, наче її вітром несе.
— Що з нею? — питає тато.
— Пропала одна голубка,— відповідає мама.— Мабуть, Аннегрета.
— Ні,— заперечує тато.— Маргарета, бо в Аннегрети на голівці чубчик. А та, що з чубчиком, тут.
— Ай правда,— мовить мама.— Аннегрета тут. Отож, загубилась Маргарета.
Батьки замовкають. Тато дивиться вділ на річку.
— Про що ти думаєш? — питає його дружина.
— Думаю, що поганих батьків називають ґавами.
— Бо ґави залишають своїх дітей у гніздах,— мовить мама.
— Неправда,— заперечує тато.— Жодна ґава не покине своє маля, доки навчить його літати. Я це напевне знаю, бо кілька років тому знімав фільм про гав.
— Але є казка про двох гав, які покинули своїх дітей,— стоїть на своєму мама Флорентіни.
— То ж казка та й годі! —вигукує тато.— Таких казок скільки завгодно! А насправді ґави чудові батьки.
Тієї миті з-за ресторану вигулькує Флорентіна з Марґаретою в руці. Йдучи проз жінку, в якої вона збила була капелюшок, дівчинка робить реверанс. [267]
Жінка усміхається й питає:
— А це твій голуб?
— Обидва мої,— відповідає Флорентіна.— Я щодня їх виводжу на прогулянку. Та іноді вони тікають. За ними треба добре наглядати. Вони як діти.
— Твоя правда,— згоджується жінка.— За дітьми треба наглядати.
Оцим розумним зауваженням незнайомої жінки нам би, власне, й хотілося закінчити розділ, але годиться ще згадати, що батьки Флорентіни на зворотному шляху в червоній^ машині знов завели мову про тих гав. Крім того, треба згадати, що Флорентіна пильненько дослухається до тієї розмови, і незабаром її зібрання творів поповнюється ще одним віршем. Ось таким:
ПІСНЯ ПРО БАТЬКІВ-ГАВ
У родині
у пташиній
усього бува.
Мама Ґава без угаву
їжу добува.
Тато Ґава
не роззява:
проганя котяр.
Ше й гукає,
ще й лякає:
кар-кар-кар, кар-кар!
Ґавеняток
мама й тато
вміють берегти.
Тож гурточком
в холодочку
гарно їм рости. [268]
Любі друзі,
милі діти,
таки ніде правди діти:
ґави — це БАТЬКИ!
Хай би мами,
хай би тати
всі на світі такі стали,
і ніяк не навпаки!
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
у якому йдеться про нещасний випадок на кухні, про горище, озеро Гарда і зрештою про вишню
Події, про які я розповів у останньому розділі, все-таки зачепили батьків Флорентіни за живе (чи краще казати — дойняли до самого серця?).
Тато вже подумує про те, що він не зобов'язаний кожний вечір простоювати за камерою. Тепер він часом приходить з роботи раніше, щоб увечері з допомогою Флорентіни навести лад у своїй великій колекції фотографій.
Мама Флорентіни кидає постійну роботу (через оту телефонну розмову вона деякий час не мириться з директором кіностудії) і працює тільки тоді, коли без неї не можна обійтись.
Та за кілька тижнів до Великодня знову треба терміново зняти великий фільм. Знову вони обоє просиджують цілими днями на роботі, а Флорентіна лишається сама.
Так-так, голубів уже в неї немає. Вони зовсім одужали, і Флорентіна випускає їх на волю. (Міські голубині лови саме закінчуються.)
Аж ось фільм готовий, і тепер батьки вирішують разом із Флорентіною помандрувати на озеро Гарда.
Коли починаються великодні канікули, мама може більше бувати зі своєю невгамовною донькою. Та, на жаль, вона й сама, треба сказати, трохи невгамовна й нетерпляча. Вона називає себе нервовою. І не диво стати нервовою, пропрацювавши десять років на кіностудії. [269]
Але шкода, що мама нервова. Передусім Флорентіні.
Сьогодні перший день канікул, і Флорентіні нічого робити. То вона допомагає мамі на кухні. Це теж трохи дивно, бо Флорентіна до хатньої роботи...
Трах-бах,— це падає додолу перша тарілка.
У мене з переляку вилітає з голови те, що я збирався сказати. Ага, я хотів сказати, що Флорентіна до хатньої роботи не дуже зграбна. Вона взагалі не любить ні варити, ні мити, ні прибирати. Та й мама Флорентіни не тягнеться до такої роботи.
Ану ж, погляньмо, що мати й дочка роблять на кухні. Ось вони шукають віник і совок, щоб змести черепки від тарілки.
Мама порпається за ширмочкою в комірчині — і вже гуркотить на підлогу пилосос, бо був зіпертий на стіну важчою частиною догори. Флорентіна вже вкотре плигає через кухню в самих панчохах, бо ледачиться взути капці. І, звичайно, наступає на черепок — от і маєш нещастя.
З ноги цебенить кров, Флорентіна вищить, наче ЇЇ хто ріже.
Мама з переляку скидає ще дві каструлі з полиці, а кицька Нявка одним скоком ховається в ящик з вугіллям, а звідти перескакує в кошик із щойно випрасуваною білизною.
— І це за два дні до мандрівки! — тяжко зітхає Флорентінина мама, шукаючи в суднику лейкопластир.
На жаль, біля лейкопластиру чогось опинилися кнопки й розхвильована мама наткнулася вказівним пальцем просто на кнопку. Тепер і в неї тече кров з пальця. Добре, що того пластиру хоч гатку гати.
А втім, Флорентіна навіть не стогне. Бо рана не така вже й велика. По-друге, мама приклала пластир. А по-третє...
По-третє, Флорентіна зметикувала, що поранена нога їй дуже-дуже стане в пригоді, та ще й перед мандрівкою [270] на озеро Гарда. Бо їхати туди вона зовсім не хоче, і ця причина з ногою їй буде на руку.
Тепер усі дівчатка, хлопчики, батьки, муніципальні радники й крамарі перепитуватимуть:
— А чого це Флорентіна не хоче їхати до Італії?
Відповідь на таке запитання — то ціла історія. Найкраще моїм читачам податися за мною на відгороджену половину горища, яка належить батькам Флорентіни.
На цій половині горища сидять собі дві дівчинки й гомонять.
Одна, з білявим кінським хвостиком,— Боббі. Вона сидить на старому матраці. (Це той самий матрац, під яким зберігається повне зібрання творів Флорентіни.)
Друга дівчинка, зачіска якої схожа на чорну дротяну щітку,— Флорентіна. Вона сидить на коні-гойдалці й веде перед у розмові. Саме пояснює товаришці, чому мандрівка на озеро Гарда така нестерпна.
— З мене досить і першої мандрівки,— каже вона.— Тобі ніколи не доводилось їсти у вагоні-ресторані?
— Ні,— відповідає Боббі.
— Тобі пощастило,— сопе Флорентіна.— Столи й стільці у вагоні-ресторані стоять так незручно, що ти не можеш собі уявити. Чистісінько тобі іграшкова кімната! Хочеш узяти лівою рукою булку, то валяєш зі столу пляшку з пивом. А розбита пляшка пива у вагоніресторані коштує 2 марки 50 пфенігів.
— Ой людоньки! — скрикує Боббі.
— Що робити в такій тісноті? — веде далі Флорентіна.— Людина ж не сардинка в олії. А правій руці, якою треба їсти, там ще гірше. Од вікна стоять пляшки з вином, шампанським і ще якісь. І задля реклами, і щоб хотілося пити. Варто лише тро-о-ошечки посунути лікоть, і — гах! — пляшка шампанського за 16 марок 20 пфенігів уже долі, а твої черевики й панчохи геть мокрі, мов ганчірка,,/ якою миють підлогу.
— 16 марок! — жахається Боббі.
— 16 марок 20 пфенігів! — поправляє Флорентіна.— І все це через оту тісноту! Я тобі раджу, Боббі: ніколи [271] в світі не їж у вагоні-ресторані, а надто суп, коли на тобі світле плаття. Бо як потяг повертає, в супові здіймається буря в десять балів!
Боббі обіцяє запам'ятати пораду. Хоч не дуже розуміє, що спільного між вагоном-рестораном та Італією. Тож Флорентіна починає їй пояснювати.
— Вагон-ресторан,— каже вона,— то тільки початок мандрівки на озеро Гарда. А тоді — готель, у якому безліч людей на щось хворих. Вони тільки й торочать про хворий жовчний міхур чи негодящу селезінку. І саме тоді, як посідають їсти! Можеш собі уявити, як мені їлося!
Боббі поважно киває головою.
— Крім того, люди вічно на тебе нарікають. То розмовляєш заголосно, то ноги не витерла! Завжди щось та знайдуть. А ледве погойднешся на стільці, він так і розсиплеться. Бо там меблі модерні, розумієш? Ніжки в них такі завтовшки, як мій мізинець.
— Страх, та й годі! — співчуває Боббі.
— Ще б пак! — погоджується Флорентіна.— І завжди треба гарно вбиратися. А коли, бува, ненароком упадеш у воду з молу, зараз же й замажешся в мастило. Ота моя рожева сукня з мереживом ще й досі в плямах. А коли спускаєшся перилами сходів, півготелю кричить: "Боронь боже, дитино, дитино!" Добре, що там є директор, якого звати Енріко. Він каже: "Синьйорина дуже жвава дівчинка. Нехай спускається скільки хоче!" Отак хоч спускатися дозволили!
— Тобі пощастило,— каже Боббі.
— Ти що? — дивується Флорентіна.— Хіба то щастя чотирнадцять днів підряд з ранку до вечора спускатися тими самими перилами?
— Ні,— щиро каже Боббі,— таки ні.
— От бачиш! І це зветься людина відпочиває на озері Гарда. Та це просто щастя, що я покалічилась Може, мені дозволять залишитися вдома.
— Мабуть, цього разу ви поїдете машиною.