Дещо імпульсивна, проте надзвичайно чарівна. Варто їй лише підняти палець і запитати щось – як поїзд рушить.
– Але він рушить і від мого приятеля мсьє Бука, – сказав Пуаро. – Але це тому, що він директор залізниці, а не сильна особистість.
Мері Дебенхем посміхнулася.
Ранок закінчувався. Декілька людей, серед них і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Спілкування між пасажирами припинилося до кращих часів. Пуаро слухав все більше й більше про доньку місіс Хаббард, про її щоденні звички, як вона прокидається вранці, снідає вівсянкою аж до ночі, коли місіс Хаббард лягає спати у шкарпетках, яка сама ж і зв'язала.
У той час, як усі слухали розмову шведки про її місіонерські подорожі, у вагон-ресторан увійшов один із провідників, підійшов до Пуаро та зупинився прямо перед ним.
– Вибачте, мсьє.
– Так?
– Вам вітання від мсьє Бука. Він хотів дізнатися, чи не могли б ви пройти зі мною до нього на декілька хвилин?
Пуаро піднявся, вибачився перед леді зі Швеції та попрямував з вагона. Це був провідник з іншого вагона, не з його, високий, статечний чоловік.
Він пройшов свій вагон, своє купе, пройшов далі по коридору та зайшов у наступний вагон. Провідник відчинив двері, і дозволив Пуаро увійти.
Купе це також не було мсьє Бука. Це було купе другого класу, обране, напевно, через значно більше вікно. Воно надавало враження переповненості.
Мсьє Бук сидів сам на невеликому сидінні у протилежному кутку. В іншому кінці, навпроти нього, сидів невеликий темний чоловік, який споглядав у вікно на сніг. Перед Пуаро стояв, не даючи йому пройти вперед, могутній чоловік у синій формі (начальник поїзда) та його заступник.
– Друже, – скрикнув мсьє Бук. – Проходьте. Ви нам дуже потрібні.
Маленький чоловічок посунувся, і Пуаро сів поряд із ним: інші двоє сіли навпроти його товариша.
Вираз обличчя мсьє Бука, наскільки він помітив, було дуже стривоженим. Складалося враження, що трапилося щось неординарне.
– Що трапилося? – запитав Пуаро.
– Гарне питання. Спочатку цей снігопад, через який ми зупинилися, тепер… – Він зупинився, і було чутно глибоке зітхання провідника.
– Що тепер?
– Тепер один із пасажирів лежить мертвий у своєму купе – його зарізали.
Мсьє Бук говорив з деяким відчаєм.
– Пасажир? Який пасажир?
– Американець. Чоловік, його звали, звали... – Він щось запитав у провідника. – Ретчетт. Так, Ретчетт?
– Так, мсьє, – відповів провідник.
Пуаро поглянув на нього. Його товариш був блідий, немов крейда.
– Нехай ця людина сяде біля нас, – сказав він. – Йому може стати погано.
Начальник потяга посунувся, і провідник сів поруч, потираючи щоки руками.
– О, ні, – скрикнув Пуаро. – Це дуже серйозно.
– Звісно, серйозно. Але вбивство є лише першої частиною лиха. Ми стоїмо тут, застрягли в заметі. Ми можемо простояти тут години, можемо й дні! Інша обставина – у більшості країн, які ми проминаємо, є залізнична поліція. Але не в Югославії. Ви розумієте?
– Це доволі серйозна проблема, – відповів Пуаро.
– Доволі серйозна. Лікар Константин, ой, перепрошую, я забув вам його представити. Лікар Константин, це мсьє Пуаро.
Маленький темний чоловічок кивнув, і Пуаро відповів взаємністю.
– Лікар Константин вважає, що смерть наступила близько першої години ночі.
– Тут важко казати дуже точно в цьому випадку, – сказав лікар, – але я можу сказати з абсолютною впевненістю, що смерть настала між північчю та другою годиною.
– Коли містера Ретчетта востаннє бачили живим? – спитав Пуаро.
– Він був живий за двадцять перша, коли він говорив з провідником, – відповів мсьє Бук.
– Справді, – підтвердив Пуаро. – Я сам чув цю розмову. Це останній випадок?
– Так.
Пуаро повернувся до лікаря, який вів далі розмову.
– Вікно купе містера Ретчетта було відчиненим, тому найочевиднішим мало б бути те, що так вбивця втік з потяга. Але, на мою думку, це не так. Ніхто не міг би пройти цими сніговими заметами. Це виключено.
– Хто перший побачив тіло?
– Мішель.
Провідник вагона сів коло них. Його обличчя виглядало блідим і зляканим.
– Розкажи цьому джентльмену, що трапилося, – звелів мсьє Бук.
Чоловік почав уривчасто розповідати.
– Камердинер містера Ретчетта вранці смикав декілька разів за клямку, але жодної відповіді не було. За півгодини прийшов офіціант. Він хотів дізнатися, що містер буде їсти на сніданок. Це було близько одинадцятої. Потім я відчинив двері його купе своїм ключем. Виявилося, що вони були замкнені ще й ланцюжком. Жодної відповіді не було, але було холодно – дуже холодно. Вікно було відчинене, і в купе лежав сніг. Я вирішив, що в нього стався припадок і покликав начальника поїзда. Ми зламали ланцюжок і увійшли. Він був… це було жахливо! – Він знову схопився за голову.
– Двері були зачинені на ключ і ланцюжок зсередини, – задумливо сказав Пуаро. – Ви впевнені, що це не самогубство?
Грецький лікар саркастично засміявся. "Хіба самогубець зробить у собі дванадцять ножових поранень?", – запитав він.
Пуаро вирячив очі. "Оце так жорстокість."
– Це скоїла жінка, – промовив начальник потяга, вперше озвавшись. – Лише жінка могла завдати таких ран. На це лікар Константин скривив лице.
– Отже, це була досить сильна жінка, – відповів він. – Не можу сказати з точки зору техніки, але одна чи дві рани здійснені з такою силою, що для цього потрібна неабияка сила м'язів.
– Це ж не академічний злочин, – зауважив Пуаро.
– Він узагалі неймовірний! – продовжив лікар. – Таке враження, ніби удари наносили навмання. Деякі з них узагалі ніякої шкоди не нанесли. Неначе хтось заплющив очі і немов божевільний сліпо наносив удари.
– Це була жінка, – продовжував начальник. – Жінки вони такі. Розлюченими вони мають неймовірну силу. – Він кивнув, і всі присутні зрозуміли, що він говорить з власного досвіду.
– Я вам теж дещо розповім, що поповнить ваші знання, – обізвався Пуаро. – Містер Ретчетт вчора говорив зі мною. Наскільки я його зрозумів, він дуже турбувався про власне життя.
– Укокошили, це ж американський вислів, так, – сказав мсьє Бук. – Не думаю, що це справа жіночих рук. Це або гангстер, або професійний убивця.
Начальник потяга виглядав дуже незадоволеним, що всі вважають його теорію нікчемною.
– Отже, – продовжив Пуаро, – виглядає так, що злочин був скоєний не надто професійно.
– У поїзді їде сильний американець, – заперечив мсьє Бук. – Звичайний чоловік у дивному одязі. Жує жуйку, що не прийнято у високих колах. Ви розумієте, до чого я веду?
Провідник, якому адресувалося це питання, ствердно кивнув головою.
– Так, мсьє. Номер 16. Але це не він. Я бачив усі його входи та виходи з купе.
– Ви могли б не помітити. А зараз назад він міг і вранці. Правильно я кажу? – він глянув на Пуаро. Детектив відвів очі. "Давайте, друже", – продовжив мсьє Бук. "Ви ж знаєте, до чого я веду. Я знаю ваші навички. Візьміть на себе це розслідування. Ні, не відмовляйтеся. Розумієте, все дуже серйозно – я говорив із представниками компанії. До того часу, як сюди прибуде югославська поліція, ми вже вирішимо цю справу. З іншого боку, будуть затримки, занепокоєння, незручності. Можливо, будуть підозрювати невинних осіб. Ви зможете це розв'язати! Ми скажемо – сталося вбивство, справа розкрита."
– А якщо мені не вдасться її розв'язати?
– Ой, друже, – голос мсьє Бука прозвучав лагідно. – Я знаю вашу репутацію, знаю ваші методи. Це прекрасна справа для вас. Поглянути в минуле цих осіб, дослідити його – для цього потрібен час і це трохи незручно. Але хіба ж я не чув від вас, що часто для розв'язку необхідно відкинутися на спинку стільця і заглибитися в роздуми? Зробіть це. Допитайте пасажирів, огляньте тіло, знайдіть підказки – я вірю у вас! Я впевнений, що ваші розмови – не пуста балаканина. Сядьте на стілець, та змусьте (як ви це часто кажете) маленькі сірі клітини мозку працювати – і у вас усе вийде. Він нахилився вперед, рішуче споглядаючи на детектива.
– Ваша віра зворушує мене, – відповів Пуаро. – Як ви сказали, ця справа нескладна. Тим паче, вчора я дещо бачив на власні очі. До того ж, це мене заінтригувало. Півгодини тому я замислився, скільки годин я перебуватиму без діла, допоки ми стоятимемо тут. А тут справа сама прийшла до моїх рук.
– Ви погоджуєтеся? – різко запитав мсьє Бук.
– Я відповів. Ваша справа в моїх руках.
– Прекрасно – ми всі повністю у вашому розпорядженні.
– Для початку, мені потрібен план вагона Стамбул–Кале з записами, хто займає яке купе, а також мені потрібні їхні паспорти та квитки.
– Мішель усе надасть вам.
Провідник покинув вагон.
– Чи є у поїзді інші пасажири? – запитав Пуаро.
– У цьому вагоні лише лікар Константин і я. У вагоні з Бухареста їде старий кульгавий джентльмен – він товариш провідника. Крім того, є ще декілька вагонів, але вони нас не цікавлять, оскільки вони після вечері були замкнені. Попереду вагона Стамбул–Кале знаходиться лише вагон-ресторан.
– Отже, – підсумував Пуаро. – Вбивця повинен бути саме з цього вагона. – Він повернувся до лікаря, – Які ваші припущення?
– О пів на першу ми заїхали в замет, – кивнув грек. – Жодна жива душа не могла після цього залишити поїзд.
– Отже, – урочисто сказав мсьє Бук, – вбивця серед нас – він у поїзді…
6. Жінка
– Перш за все, – сказав Пуаро, – я хотів би поспілкуватися з молодим МакКвінном. – Можливо, він дасть нам цінні відомості.
– Звичайно, – відповів мсьє Бук. – Він звелів начальнику поїзда: "Нехай містер МакКвінн підійде сюди".
Начальник поїзда залишив вагон.
Повернувшись, провідник вагона віддав мсьє Буку усі квитки та паспорти пасажирів.
– Дякую, Мішель. Думаю було б найкращим, якби ти повернувся до роботи. Пізніше даси свої свідчення.
– Чудово, мсьє, – відповів Мішель, і покинув вагон.
– Після МакКвінна, – продовжив Пуаро, – напевне, ми з лікарем пішли б у купе покійника.
– Звичайно.
– Коли ми закінчимо з цим…
У цей момент повернувся начальник потяга разом із Гектором МакКвінном. Мсьє Бук піднявся і сказав: "Сідайте, містере МакКвінн. Мсьє Пуаро буде навпроти вас". Він повернувся до начальника потяга: "Скажіть усім у вагоні-ресторані, щоб вийшли та звільнили місце для мсьє Пуаро. Ви будете їх допитувати там, друже?"
– Це було б найзручніше, – погодився з ним Пуаро.
– МакКвінн бігав очима по всьому купе, а потім швидко почав балакати:
– Що трапилося? – він почав говорити.