Бембі втратив самовладання. Линула страшенна злива. Ліс начебто спорожнів: усі його мешканці поховалися хто куди. Але вода діставала скрізь, вона проникала навіть крізь найгустіший чагарник.
Та ось блискавиці згасли, їхні вогнисті промені не пробивались більше крізь верховіття дерев. Грім покотився далі. Якийсь час ще було чутно його нарікання, та невдовзі й воно стихло. Дощ почав ущухати. Здавалося, ліс глибоко дихає, підставивши своє зелене тіло під прозорі, прохолодні струмені води. Дощ шумів ще з годину, та ніхто більш не боявся. Страх минувся, дощ змив його.
Ніколи ще Бембі з матір'ю не приходили на луг так рано, як цього вечора. Власне, до вечора було далеко. Сонце ще високо стояло в небі, повітря було свіже, живлюще, і пахло дужче, ніж звичайно. Ліс дзвенів на тисячі голосів, усі його мешканці вийшли зі своїх сховищ і квапилися розповісти одне одному про щойно пережите.
Щоб потрапити на луг, матері з Бембі треба було поминути великого дуба, що стояв аж на узліссі, біля їхньої стежки. На одній гіллячці сиділа білка.
Бембі з білкою були великі приятелі. Колись, під час першої зустрічі, Бембі, побачивши білоччину руду шубку, подумав, що то дуже мале оленятко. Але тоді він був ще зовсім недосвідчений і багато чого не розумів. Білка йому відразу сподобалась. Вона була така ввічлива, привітна, балакуча і вміла так бігати, лазити й стрибати в гіллі дуба, що Бембі дивом дивувався. Розмовляючи, вона невтомно гасала то вгору, то вниз гладеньким стовбуром, неначе це була так собі, дрібниця. Або вмощувалася на задніх лапках на хисткій гілці, спершись на свій пухнастий хвіст і виставивши білі груди, граційно помахувала дрібненькими передніми лапками, похитувала голівкою, поблискувала очицями і за хвилину встигала наговорити силу-силенну жартівливої і цікавої всячини.
Ось і тепер білка миттю почала спускатись донизу такими неймовірними стрибками, що здавалось, вона от-от зірветься й полетить сторчма. Розмахуючи пухнастим рудим хвостом, вона ще згори загукала:
– Добридень! Добридень! Це просто чудово, що ви прийшли!
Бембі з матір'ю спинилися.
Білка спустилась ще нижче гладеньким стовбуром.
– Ну, як ви пережили грозу? – швидко заговорила вона. – Звичайно, я бачу, що у вас все гаразд. А це головне. – Вона знов майнула по стовбуру вгору, промовляючи: – Ні, там унизу для мене ще занадто вогко. Стривайте, я пошукаю собі іншого місця. Ви не заперечуєте? Красно дякую! Я гадаю, що це нам не перешкодить. Звідси теж можна чудово розмовляти. – Бігаючи туди й сюди по гілці, вона вела далі: – Що тут робилося! Шум, тріск, бешкет! Ви не уявляєте собі, як я перелякалася. Забилась у самісінький куток і сиділа тихо-тихо, боялася навіть поворухнутися. Нема гірше, ніж отак сидіти, не сміючи з місця ступити. Ох, думаю, хоч би минулося. Щоправда, моє дерево – найкращий у світі захисток. Що не кажіть, а іншого такого немає. Я знаю тут кожен кущик, тому можете мені повірити. І все ж таки, коли схоплюється таке, як сьогодні, починаєш страшенно хвилюватися.
– Ми йдемо на луг трохи обсохнути на сонці, – сказала мати.
Спершись на свій чудовий хвіст і виставивши білі груди, білка так красномовно тулила до серця передні лапки, що неважко було уявити, як вона хвилювалася.
– О, це чудова думка! – скрикнула білка. – Ви такі розумні! Я завжди кажу, що ви страх розумні!
Вона скочила на вищу гілку.
– Справді, ви не могли придумати нічого кращого, ніж піти зараз на луг! – вже звідти гукнула вона. Потім легким стрибком досягла верховіття дуба. – Мені теж хочеться вгору, до сонця. Я дуже змокла. Хочу дістатися аж на вершечок, – торохтіла вона, не дбаючи про те, слухає її хтось чи ні.
На лузі вони вже застали багато знайомих. Там був і заєць зі своєю родиною, і тітка Ена з дітьми, й чимало інших їхніх друзів. Сьогодні Бембі знову побачив батьків. Вони повільно вийшли з лісу з двох боків, а потім з'явився ще й третій. Зберігаючи відстань, вони так само поволі пішли понад узліссям, ні на кого не звертаючи уваги й навіть між собою не розмовляючи. Бембі дивився на них з шанобливим захопленням.
Потім Бембі розмовляв з Фаліною, Гобо й ще з кількома оленятами. Він запропонував трохи погратись. Усі погодились, і вони почали кружляти по лузі. Фаліна була невгамовніша з усіх – весела, спритна, щедра на витівки. А ось Гобо скоро втомився. Коли була гроза, в нього заболіло серце, і біль ще й досі не минувся. Гобо взагалі був хворобливий, але Бембі любив його за добрість. Щоправда, Гобо завжди був трохи сумний, але намагався не показувати цього.
Настав час, коли Бембі спізнав смак шовкової трави ніжних пуп'янків і солодкої конюшини. І тепер, коли він тягся до матері, просячи їсти, вона часто проганяла його.
– Ти вже не маленький, – казала вона. А інколи додавала: – Дай мені спокій.
Траплялося навіть, що мати серед дня кидала хижку, не дбаючи про те, йде за нею Бембі чи ні. Інколи й під час прогулянок вона зовсім не звертала на нього уваги.
Якось мати зникла. Бембі не міг збагнути, як це він не помітив, коли мати вийшла. Але її не було. Бембі вперше залишився сам.
Спочатку він тільки здивувався, потім відчув неспокій, далі його охопив страх, який врешті змінився глибокою, безнадійною тугою. Довго лунав його розгублений, сумний поклик. Ніхто не відгукувався, ніхто не з'являвся.
Дарма він прислухався і принюхувався. Нікого не було.
І він знов кликав. Тихо, благально:
– Мамо!.. Мамо!..
Дарма.
Охоплений відчаєм, він побрів, сам не знаючи куди. Спочатку йшов знайомою стежкою, зупинявся, кликав матір і невпевнено рушав далі, зляканий, безпорадний, засмучений.
Він ішов усе далі й далі вже незнайомими стежками і потрапив у якусь зовсім чужу місцевість.
І враз почув два дитячі голоси, що, як і він, гукали:
– Мамо!.. Мамо!..
Він зупинився і прислухався.
Мабуть, це Гобо і Фаліна. Ну звісно, це вони.
Він швидко побіг і незабаром побачив крізь листя дві руді шубки. Гобо і Фаліна! Вони сумно стояли під кущем, притулившись одне до одного, і кликали:
– Мамо! Мамо!..
Почувши шелест у чагарнику, вони зраділи, та як побачили, що це всього-навсього Бембі, не могли сховати розчарування. Все ж таки їм стало трохи легше на серці. А Бембі зрадів по-справжньому: він тепер не почувався таким самотнім.
– Моя мати пішла кудись, – сказав Бембі.
– Наша теж! – жалісно озвався Гобо.
Пригнічені, вони дивилися одне на одного.
– І де вони могли дітись? – спитав Бембі, ледве стримуючи сльози.
– Я не знаю, – зітхнув Гобо. Йому знов стало дуже погано на душі.
Раптом Фаліна сказала:
– Мабуть... вони в батьків.
Гобо й Бембі вражено поглянули на неї. Це чомусь налякало їх.
– Ти так гадаєш?... – тремтячим голосом запитав Бембі.
Фаліна й сама тремтіла, але вигляд у неї був такий, ніби їй відомо більше, ніж вона може сказати. Насправді вона нічого не знала. Фаліна й сама дивувалася, як їй таке спало на думку, буцімто матері зараз у батьків. Проте, коли Гобо й собі спитав: "Ти так гадаєш?", вона багатозначно й таємниче повторила:
– Авжеж, я певна.
Фалінин здогад принаймні заслуговував на те, щоб над ним подумати. Проте Бембі не міг заспокоїтися. Він був занадто схвильований і сумний, щоб над чимось думати.
Він не міг навіть стояти на одному місці й рушив далі. За ним Фаліна та Гобо; всі троє голосно гукали:
– Мамо!.. Мамо!..
Аж ось Гобо й Фаліна зупинилися; далі йти вони не наважувались. Фаліна сказала:
– Навіщо? Мама знає, де ми, лишаймося тут, Гобо, щоб вона знайшла нас, коли прийде.
І Бембі пішов далі сам. Він пробрався крізь гущавину, вийшов на невеличку лісову галявину і раптом ніби вкопаний зупинився на місці...
Там, на протилежному боці галявини, у високій ліщині стояла якась невідома істота. Від неї тхнуло гострим духом, чужим і нестерпно важким.
Бембі не міг звести очей з незнайомця. Той стояв випростаний, дуже високий і вузький, з блідим обличчям, зовсім голим біля носа й очей, страхітливо голим. Нестерпним, холодним страхом віяло від того обличчя, але водночас і якоюсь дивовижною, паралізуючою силою. Для Бембі була тяжка мука дивитись на це обличчя, і все ж таки він не міг звести з нього очей.
Незнайомий довго стояв непорушно. Потім простяг ногу, що була так близько від обличчя, – Бембі спершу навіть не помітив її. І враз він побачив цю страхітливу ногу, випростану в повітрі. – Одного того руху було досить, щоб Бембі мов вітром змело з місця.
Він миттю пірнув у гущавину й наосліп побіг лісом.
Звідкись узялася мати, і вони щосили помчали поряд через кущі й чагарники. Мати, яка знала стежку, бігла попереду, Бембі – за нею.
Так вони бігли, аж поки опинилися перед своєю хижкою.
– Ти... бачив? – тихо запитала мати.
Бембі не міг відповісти, йому забило дух. Він лише кивнув головою.
– Це... був... Він! – сказала мати.
І вони обоє здригнулися.
Тепер Бембі дедалі частіше доводилося лишатись самому. Проте він уже не відчував такого страху. Мати зникала, і хоч би він скільки її кликав, однаково не приходила. Та несподівано вона з'являлася й була з ним, як і колись.
Якось уночі, знову покинутий, він блукав лісом. Цього разу він не знайшов навіть Гобо з Фаліною. Світало. Над кущами, на сірому тлі неба, вимальовувалось верховіття дерев. У чагарнику щось зашаруділо, шелест усе ближчав, і раптом з'явилася мати. Вона була не сама. Бембі не встиг розгледіти, хто біг поряд з нею, – тітка Ена, батько чи хто інший. Але матір Бембі пізнав зразу, хоч вона швидко майнула повз нього й зникла в лісі. Бембі почув її радісний крик, і йому здалось, що в її голосі, крім радості, пролунали й нотки страху.
А іншим разом, удень, Бембі довго-довго блукав сам у гущавині, аж поки його охопив розпач і він почав кликати матір. Не те щоб малий злякався: він просто не міг більше терпіти самотності.
Раптом перед ним з'явився один з батьків. Бембі не чув, як він підійшов, тому злякався. Цей старий олень був сильніший, вищий на зріст і гордовитіший за всіх, яких Бембі бачив досі. Його шуба палала темно-рудим полум'ям, але голова вже сріблилася сивиною. Над прищуленими вухами могутньо здіймалася розлога корона, всипана чорними перлами.
Старий олень суворо глянув на Бембі.
– Чого ти кричиш? – спитав він. – Мати зараз не має часу для тебе.
Бембі тремтів від страху, не наважуючись відповісти.
– Ти не можеш побути сам? І не соромно тобі?
Бембі хотів сказати, що йому вже не раз доводилось лишатися самому, проте не міг і слова вимовити.