Мені подобається вдихати на сходах цей запах спокою, ладу, чистоти, пристойності й сумирності; він чимось зворушує мене, хоч я й ненавиджу міщанство. Подобається мені потім переступати поріг своєї кімнати, де все інакше, де між купами книжок лежать недокурки і стоять пляшки з вином, де все розкидане, незатишне, занедбане і де все — книжки, рукописи, думки — позначене й пройняте горем самітних людей, труднощами людського існування, прагненням знайти новий зміст людського життя, що втратило свій сенс.
Ось я проходжу повз араукарію. Річ у тім, що на другому поверсі сходи ведуть повз невеличкий помісток перед помешканням, без сумніву, ще бездоганнішим, ще чепурнішим, ще краще прибраним, ніж інші, бо помісток сяє просто-таки нелюдською чистотою, це ніби маленький блискучий храм ладу. На паркеті, куди навіть страшно ступити, стоять два гарні стільчики, а на кожному стільчику — по великому горщику. В одному з них росте азалія, а в другому — чимала араукарія, здорове, рівне, довершеної форми деревце, завжди доглянуте, немов тільки що старанно вимите до останньої голочки на останній гіллячці. Часом, переконавшись, що мене ніхто не бачить, я сідаю на сходах вище від араукарії, ніби в храмі, й трохи перепочиваю. Я згортаю руки й побожно дивлюся на цю маленьку оселю ладу, і її зворушлива неприступність та якась сміховинна відлюдність беруть мене за серце. Я уявляю собі за тим помісточком, так би мовити, в затінку араукарії, помешкання, повне блискучих меблів з червоного дерева, повне життя, здоров'я і пристойності, уявляю собі її мешканців, що рано встають, сумлінно виконують свої обов'язки, влаштовують помірно веселі родинні свята, ходять у неділю до церкви й лягають рано спати.
З удаваною бадьорістю я ступав по мокрому асфальті вузеньких вуличок. Заплакані, огорнуті серпанком туману ліхтарі просвічували холодну вологу мряку і всмоктували своє блякле віддзеркалення з мокрого тротуару. Мені згадалися призабуті юнацькі роки — як любив я тоді такі похмурі, сумні вечори пізньої осені й ранньої зими, як жадібно впивався настроєм самоти і смутку, коли, загорнувшись у пальто, до півночі ходив у дощ і в бурю непривітними вулицями й безлистими парками, вже й тоді самітний; але в ті часи мене переповнювала глибока радість, а з серця лилися вірші, які я потім, сидячи при свічці на краю ліжка у своїй комірчині, записував у зошит. Тепер усе це минулося, цю чашу вже випито до дна, і більше вона не наповниться. Чи є за чим шкодувати? Немає. Не треба шкодувати за тим, що минуло. Я шкодував за теперішнім, за сьогоднішнім, за цими незчисленними годинами й днями, які я втратив, просто перетерпів, які нічим мене не обдарували і не вразили. Але, хвалити Бога, бували й винятки, часом, хоч і рідко, траплялися години, що несли мені щедрі дарунки, сколихували до глибини мою душу, розтрощували мури й виводили мене, заблудлого, назад до живого серця світу. Засмучений, а проте глибоко схвильований, я спробував згадати, коли востаннє переживав таке. Це було на концерті, грали чудову старовинну річ, і після двох тактів піано, виконаних на дерев'яному духовому інструменті, несподівано відчинилися двері потойбічного світу, я перелетів небо й побачив Бога за роботою, відчув солодкий біль — і вже не боронився ні від чого в світі, не боявся нічого в світі, все приймав і всьому віддавав своє серце. Щастя тривало недовго, може, з чверть години, але воно повернулося до мене вночі уві сні і відтоді вряди-годи потай осявало мої порожні дні. Інколи я хвилину чи дві чітко бачив немов золотий, божистий слід, який проходив через моє життя. Здебільшого він був засипаний грубим шаром багна й куряви, але часом спалахував золотими іскрами, і здавалося, що він ніколи більше не зникне. Проте невдовзі він знову безслідно зникав. Якось уночі, лежачи без сну, я раптом почав проказувати вірші, надто гарні й дивовижні, щоб мені спало на думку їх записати, а вранці я їх уже не пам'ятав; і все ж таки вони десь зберігаються в мені, наче тверде ядро горіха в старій ненадійній шкаралупі. Іншим разом щастя навідувало мене, коли я читав якогось поета, кола розмірковував над Декартом, Паскалем, а якось воно знов спалахнуло й згубило свій золотий слід далеко в небі, коли я був у своєї коханої. Ох, важко знаходити цей божистий слід у житті, яким ми живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку міщанську, таку бездуховну добу, серед цієї архітектури, цього ділового світу, серед цієї політики й цих людей! Як же мені не бути степовим вовком, жалюгідним пустельником серед цього світу, коли я не можу ділити з ним жодної його мети, і жодна його радість мене не зачіпає! Я не можу довго всидіти ані в театрі, ані в кіно, майже не читаю газет і рідко коли сучасну книжку, не можу зрозуміти, якої втіхи й радості шукають люди в переповнених вокзалах, готелях і кав'ярнях, під чадну, набридливу музику, в барах, вар'єте розкішних міст, на всесвітніх виставках, на карнавальних гуляннях, на лекціях для тих, хто прагне освіти, і на великих стадіонах. Я не можу ані зрозуміти, ані розділити всіх цих насолод, хоч мені вони приступні, а тисячі інших людей тільки прагнуть їх скуштувати! І навпаки — те, що я зазнаю в рідкісні години радості, що для мене було і є неземною втіхою, великим переживанням, екстазом і захватом, те світ знає, шукає і любить щонайбільше в поезії, а в житті вважає божевіллям. І дійсно, коли світ має слушність, коли ця музика в кав'ярнях, ці масові розваги, ці американізовані люди, яким треба так небагато, мають слушність, то я помиляюся, то я божевільний, я справді степовий вовк, як я себе часто називаю, звір, що заблукав у чужому, незрозумілому світі і вже не може знайти ні своєї домівки, ні радості, ні поживи.
Із цими звичними думками я плентався мокрою вуличкою в одному з найтихіших і найстаріших кварталів міста. По той бік вулички навпроти мене здіймався в темряві старий сірий мур, який завжди мені подобався: він стояв так незворушно між маленькою церковцею і старою лікарнею, і я часто вдень спиняв свій погляд на його шорсткій, нерівній поверхні, бо мало є таких тихих, приємних, мовчазних місць у центрі міста, де з кожної половини квадратного метра тобі назустріч викрикує своє прізвище господар якогось підприємства, винахідник, адвокат, перукар, лікар або майстер педикюру. І тепер цей старий мур огортали тиша і спокій, а все ж щось у ньому змінилося: посеред муру я вражено побачив гарний портальчик з готичною аркою і засумнівався, чи він завжди тут був, чи його щойно зроблено. На вигляд він, безперечно, був старий, дуже старий, мабуть, цей замкнений портальчик з потемнілими дерев'яними дверима десь сотню років тому вів на якесь сонне подвір'я монастиря і залишився й досі, хоч монастиря вже не було. І, певне, я його бачив сотні разів, але не звертав на нього уваги, а тепер його, може, пофарбували, от він і впав мені в око. Все ж таки я зупинився й пильно приглянувся до муру, не переходячи на другий бік, бо вуличка була мокра й геть розгрузла. Було вже зовсім темно. Я стояв на тротуарі, дивився через вуличку на портал, і мені здалося, що над ним наче миготить вінок чи якийсь яскравий візерунок. Я приглянувся пильніше — ні, то був не вінок, а ясна таблиця наче з якимось написом. Напружуючи зір, я, врешті, перейшов на другий бік вулички, незважаючи на багно й калюжі. І побачив над порталом, на старому сіро-зеленому мурі, тьмяно освітлену пляму, по якій пропливали й відразу зникали яскраві літери, знов з'являлися і знов зникли. "Ну от, — подумав я, — зіпсували й цей гарний старовинний мур своєю світляною рекламою!" А тим часом з окремих літер, що швидко спалахували й гасли, складав слова. Їх було важко прочитати, частково доводилося вгадувати, бо літери з'являлися з неоднаковими проміжками, були дуже бліді й нечіткі і раптово зникали. Той, хто хотів мати з цього користь, видно, був не дуже практичною людиною. Якийсь бідолаха, такий самий, як і я, степовий вовк. Чого він влаштував свою світляну рекламу на цій стіні в темній вуличці старого міста, в таку пору і в дощ, коли тут нікого немає? І чому літери такі миготливі й невиразні, так нерівномірно з'являються й раптово зникають? Але стривайте, тепер мені пощастило схопити кілька слів підряд, ось вони:
МАГІЧНИЙ ТЕАТР
ВХІД НЕ ДЛЯ ВСІХ —
НЕ ДЛЯ ВСІХ
Я спробував відчинити двері, проте старий важкий засув не піддавався. Гра літер припинилася, раптово згасла, сумно усвідомивши, що була даремною. Я відступив на кілька кроків, втрапивши в глибоке багно, проте літери більше не з'являлися, гра світла скінчилася. Я ще довго стояв у багні й чекав, але марно.
Та коли я здався і знов вийшов на тротуар, переді мною на мокрому асфальті замиготіли, віддзеркалюючись, барвисті світляні літери. І я прочитав:
ТІЛЬКИ... ДЛЯ... БОЖЕ... ВІЛЬНИХ!
У мене були мокрі ноги, я змерз, а проте кілька хвилин ще постояв, чекаючи, що буде далі. Але нічого більше не було. Та поки я стояв там, згадуючи, як гарно миготіли ті легенькі, яскраві, примарні літери на мокрому мурі й на чорному блискучому асфальті, в пам'яті моїй раптом знов зринув один образ, про який я думав раніше: порівняння з золотим слідом, що зненацька зблисне, але зразу ж віддаляється й стає недосяжним.
Промерзлий до кісток, я пішов далі, мріючи про той слід і з тугою згадуючи двері до магічного театру, відкритого тільки для божевільних. Тим часом я досяг ринкового майдану, де не бракувало вечірніх розваг: через кожні кілька кроків висіло оголошення чи реклама: "Жіноча капела", "Вар'єте", "Кіно", "Вечір танців". Та все це було не для мене, а для "всіх", для нормальних людей, які, зрештою, і юрмилися тут біля кожного входу. А все ж таки мій смуток трохи розвіявся, до мене все-таки долинуло вітання з іншого світу, кілька барвистих літер танцювало й грало в моїй душі, торкаючись потаємних струн, мерехтіння золотого сліду знов стало видиме.
Я зайшов до невеличкої, старої як світ пивниці, де ніщо не змінилося відтоді, як я вперше побував у цьому місті років із двадцять п'ять тому, навіть господиня була та сама, і багато теперішніх відвідувачів сиділи тут уже й тоді, на тому самому місці, перед тими самими чарками. В цій скромній пивниці я знайшов собі притулок.