Ґабріель, наклавши всім гостям по порції, узявся роздавати ще, по другому колу, так і не поклавши ні шматочка на свою тарілку. Гості голосно запротестували, тож Ґабріель пішов на поступку і зробив затяжний ковток портеру: краяння гуски виявилось гарячою роботою. Мері-Джейн уже спокійно сіла вечеряти, а тітка Джулія з тіткою Кейт усе ще дибали навколо столу, наступаючи одна одній на п'яти, загороджуючи собі навзаєм дорогу і даючи одна одній вказівки, яких ні та, ні друга не слухали. Містер Бравн благав їх сідати за стіл і братися до вечері, йому вторував і Ґабріель, але тітки відповідали, що вечеря ніде не втече. Нарешті Фредді Меллінс підвівся і, спіймавши тітку Кейт, серед загального сміху всадовив її на крісло.
Коли всі вже були як слід обслужені, Ґабріель сказав з усмішкою:
– Ну, якщо хтось хоче ще, як мовлять у народі, добавочки, нехай скаже.
Хор голосів закликав його й самому братися до їди, а Лілі принесла три картоплини, збережені спеціяльно для нього.
– Що ж, гаразд, пані й панове, – сказав Ґабріель, зробивши ще одни підготовчий ковток. – У такому разі, будьте ласкаві на кілька наступних хвилин забути про моє існування.
Він узявся їсти й не брав участи в розмові, що точилася між гостями, поки Лілі прибирала тар. Темою була оперна трупа, що в ту пору саме виступала в Королівському театрі. Містер Бартелл Д'Арсі, тенор, смаглявий чоловік з елегантними чорними вусами, дуже хвалив провідне контральто цієї трупи, але міс Ферлонґ критикувала трупу за досить вульгарний стиль постановки. Фредді Меллінс сказав, що в театрі пантоміми в другій дії виступає негритянський вождь, і от у нього просто неперевершений тенор.
– Ви його чули? – запитав він містера Бартелла Д'Арсі.
– Ні, – недбало відказав той.
– Бо, – пояснив Фредді Меллінс, – я хотів би знати, якої ви про нього думки. Я особисто гадаю, що в нього видатний голос.
– Фредді завжди любить розкопати щось "видатне," – сказав містер Бравн фамільярно.
– А чого це він не може мати голосу? – різко запитав Фредді Меллінс – Тільки тому, що він чорний?
Відповіді не було, питання так і повисло в повітрі. Після хвилинної мовчанки Мері-Джейн ізнов заговорила про оперу. Один з її учнів дав був їй квиток на "Міньон". Звісно, все було дуже гарно, але їй увесь час наверталась на згадку бідолашна Ґеорґіна Бернс. Містер Бравн удався ще далі в минуле і згадав давні італійські трупи, що колись гастролювали в Дубліні: Тьєтьєнс, Ільме де Мурзка, Кампаніні, великого Требеллі, Джульєтті, Равеллі, Арамбуро. Ото були дні, сказав він, коли в Дубліні можна було почути щось схоже на спів. Він розповів також, як горішній балкон у старому Королівському театрі був день-у-день переповнений, як один італійський тенор п'ять разів співав на біс "Хай я загину як солдат" і щоразу брав верхнє "до," і як, бувало, хлопці з галірчини в запалі випрягали коней з карети якоїсь видатної примадонни й самі везли її до готелю. Чому тепер більше не ставлять великих давніх опер, запитав він, як-от "Дінора" чи "Лукреція Борджія"? Бо теперішні співаки не мають голосу, щоб їх співати, ось чому.
– Смію сказати, – мовив містер Бартелл Д'Арсі, – що сьогодні теж, як і колись, є багато хороших співаків.
– Ну й де вони? – виклично запитав містер Бравн.
– В Лондоні, Парижі, Мілані, – тепло відповів містер Бартелл Д'Арсі. – Карузо, наприклад, нічім не гірший, а може й кращий за будь-кого з тих, що ви про них згадували.
– Може й так, – сказав містер Бравн, – але сказати по правді, я в цьому дуже сумніваюся.
– О, я б усе віддала, щоб тільки почути Карузо, – сказала Мері-Джейн.
– Про мене, – сказала тітка Кейт, що саме обгризала кістку, – то був один-єдиний справжній тенор. Тобто, один-єдиний, який мені справді подобався. Та боюся, ніхто з вас про нього й не чув.
– Як його звали, міс Моркан? – запитав містер Бартелл Д'Арсі ввічливо.
– Паркінсон, – відповіла міс Кейт. – Я слухала його, коли він був на вершині слави, і мушу сказати, він мав найчистіший тенор, який коли-небудь лунав з людських уст.
– Дивно, – сказав містер Бартелл Д'Арсі. – Я ніколи навіть не чув про нього.
– Так, так, міс Моркан має рацію, – сказав містер Бравн. – Я чував про старого Паркінсона, але сам його не слухав – надто вже давно то було, не за мого віку.
– Прекрасний, чистий, солодкий і м'який англійський тенор, – сказала міс Моркан захоплено.
Коли Ґабріель упорався з своєю порцією, до столу подали пудинг. Знову почулося брязкання ложок та виделок. Ґабріелева жінка ложкою накладала пудинг у миски й передавала їх далі. По дорозі миски перехоплювала Мері-Джейн і докладала в них малинового чи помаранчевого желе або бланмаже та джему. Пудинг зготувала тітка Джулія, і всі його дуже хвалили. Сама ж тітка Джулія бідкалася, що він не досить коричневий.
– Сподіваюся, міс Моркан, що я-то для вас досить коричневий, – сказав містер Бравн, натякаючи на своє прізвище, – адже ми в родині такі з діда-прадіда.
Всі джентльмени крім Ґабріеля скуштували трохи пудингу, щоб зробити приємне тітці Джулії. Ґабріель ніколи не їв солодкого, тож йому залишили салеру. Фредді Меллінс теж узяв прутик салери і з'їв до пудингу. Йому сказали, що салера дуже помагає на хвороби крови, а він саме лікувався від недокрів'я. Місіс Меллінс, що мовчала протягом усієї вечері, сказала, що її син десь так за тиждень поїде на гору Меллерей. Гості почали говорити про гору Меллерей: про те, яке чисте там повітря, які гостинні тамтешні ченці, і про те, що місцева братія ніколи не просить у пожильців ніякої плати.
– Ви хочете сказати, – запитав містер Бравн недовірливо, – що можна так-от запросто приїхати до них, жити собі, наче в готелі, і розкошувати на всьому готовому, а тоді забратися й не заплатити ні гроша?
– Ну, більшість людей, від'їжджаючи, жертвують монастиреві певну суму.
– Хотів би я, щоб і в нас, протестантів, було щось таке, як оцей монастир, – зізнався містер Бравн.
Він був вражений, почувши, що ченці ніколи не розмовляють, встають о другій ночі, а сплять у трунах. Він запитав, нащо вони це роблять.
– Такий устав їхнього ордену, – твердо сказала тітка Кейт.
– Я розумію, але нащо воно треба? – запитав містер Бравн.
Тітка Кейт повторила, що так велить устав, і край. Містер Бравн, здавалося, й далі був спантеличений. Фредді Меллінс пояснив йому, як міг, що ченці стараються спокутувати всі гріхи, поскоювані в світі. Пояснення було не дуже ясне, бо містер Бравн вищирив зуби в посмішці й запитав:
– Ідея, звісно, гарна, та чого ж при цьому не можна спати в нормальному зручному ліжку на пружинах?
– Труна, – сказала Мері-Джейн, – має нагадувати їм про їхню остаточну долю.
Тема розмови ставала надто похмурою, тож її похоронили в мовчанні. Чути було тільки, як місіс Меллінс упівголоса сказала своєму сусідові:
– Вони дуже хороші люди, ці ченці. Дуже побожні.
Родзинки, мигдаль та інжир, яблука та помаранчі, шоколадки й інші солодощі передавалися круг столу, а тітка Джулія запрошувала всіх гостей випити чи то портвейну, чи то хересу. Містер Бартелл Д'Арсі спочатку не хотів ні того, ні другого, але один із сусідів підштовхнув його ліктем і прошепотів йому щось на вухо, після чого містер Д'Арсі дозволив наповнити свою склянку. Поступово, в міру того, як наповнювались останні склянки, розмова завмерла. Настала тиша; її порушувало тільки булькання вина й совгання крісел. Міс Моркан, усі троє, вп'яли очі в скатертину. Хтось кашлянув раз або два, а тоді кілька джентльменів злегка постукали по столі, даючи сигнал до тиші. Запала мовчанка, й Ґабріель, відсунувши назад своє крісло, підвівся з-за столу.
Знову хтось постукав по столі, вже голосніше, на знак заохочення, а тоді все стихло. Ґабріель уперся тремтячими пальцями в скатертину і нервово посміхнувся присутнім. Зустрівшись очима з двома рядами повернутих до нього облич, він перевів погляд угору, на канделябр. На роялі грали вальс, і Ґабріель чув шерхотання суконь об двері вітальні. Надворі, на засніженій набережній, мабуть, стоять люди, задивляючись на освітлені вікна й дослухаючись до звуків вальсу. Там, надворі, повітря чисте. Ген оддалік розкинувся парк, а в ньому віття дерев згинається під вагою снігу. На монументі Веллінґтона лежить блискуча снігова шапка; сніг вихориться в повітрі й летить на захід, над побілілою просторінню П'ятнадцяти Акрів.
Він почав:
– Пані й панове
– Цього вечора, як то було й у минулі роки, на мою долю випало вельми приємне завдання, хоча боюся, для цього завдання моїх скромних ораторських умінь може виявитись замало.
– Ні, ні, аж ніяк, – сказав містер Бравн.
– Хай там як, я попрошу вас не судити мене строго й віддати мені кілька хвилин вашої уваги, і я спробую вилити вам ті почуття, що сповнюють моє серце в цю врочисту мить.
– Пані й панове. Уже не вперше ми збираємось усі разом під цим гостинним дахом, за цим гостинним столом. Уже не вперше всі ми користаємо з гостинности трьох милих дам – чи, краще сказати, падаємо жертвою їх гостинности.
Він рукою накреслив у повітрі коло і зробив павзу. Гості посміхались або підсміювалися з тітки Джулії, тітки Кейт і Мері-Джейн, що були аж червоні від задоволення. Ґабріель повів далі вже рішучіше:
– З кожним роком я дедалі більше пересвідчуюся, що в нашому краї нема традиції шляхетнішої, традиції, що варта була б більшого пошанування й оберігання, аніж традиція ірландської гостинности. Коли йдеться про гостинність, ні один сучасний народ (а я, повірте, чимало бував за кордоном) не дорівняється до нас, ірландців. Дехто скаже, що це більше вада, ніж чеснота, й аж ніяк не предмет гордощів. Нехай і так, але про мене це шляхетна вада, і вона, я певен, іще довго буде процвітати серед нас. Ув одному я не маю сумнівів. Доки під цим дахом живуть і здрастують передше згадані люб'язні леді – а я від усього серця бажаю, щоб вони лишалися з нами ще багато й багато років – доти традиція справжньої, душевної та ґречної ірландської гостинности, передана нам од наших прабатьків, щоб і ми передали її своїм нащадкам, жива серед нас.
Похвальний шумок пробіг довкола столу. Ґабріелеві сяйнула думка, що міс Іворс тут немає, що вона пішла геть, і то в досить непоштивий спосіб, тож він упевнено продовжив:
– Пані й панове.
– Нове покоління зростає серед нас, покоління, надхнене новими ідеалами та принципами.