Біль. Сизе небо. Жорсткий пісок. Скелі, що нависли над вузькою піщаною смужкою і приховували вогник. І тоді, борючись з болем і дякуючи йому за те, що повернув розум, Павлиш притулився до скелі, дістав тюбик з соком, допив його. І стало ще нудотніше, але голова прояснилася. І Павлиш заспішив уперед, боячись знову знепритомніти, збожеволіти, повірити в ласкавість хвиль і спокій.
Але слон все йшов і йшов ззаду. Він залишився від видінь. І кроки його були реальні, важкі, здавалося, що пісок здригається і прогинається під ним.
Турбувала відсутність вогника. Раптом проминеш, але жодних сил повернути, піднятися на скелю, роззирнутися. Павлиш навіть ніяк не міг зміркувати, скільки часу минуло відтоді, як він повернув на мис. Провали в свідомості могли бути миттєвими, а могли продовжуватися довго.
А слон зовсім близько. Дихає в спину. Павлишу всього лише потрібно — повернути голову, і видиво зникне. Але ніяк не міг змусити себе це зробити. Він втомився не тільки фізично. Втомилося все — і розум, і уява, і відчуття, — мозок відмовлявся вбирати нові образи, реагувати на них, лякатися чи ігнорувати. Було, словом, однаково — чи йде ззаду слон а чи він плід уяви, залишок марення.
І все-таки Павлиш озирнувся. Він сподівався, що нікого там не немає, окрім потвор.
Але слон був. Ні, не слон, ніякий не слон. Просто аморфне громаддя незрозумілим чином погойдувалося ззаду, співвідносячи рух із швидкістю людини, навіть припадаючи на один бік, наче приволікуючи ногу. У нього не було ні очей, ні хобота. Лише в найнесподіваніших місцях раптом спучувалася світла оболонка, утворюючи короткі мацаки.
Павлиш увімкнув ліхтар. І тут-таки зник біль. Тут-таки прийшла злість, яку так безуспішно намагався викликати в собі Павлиш. Адже декілька десятків метрів, декілька кроків залишилося до мети, до вогника. Так не можна. Це нечесно. Це просто нечесно з боку планети.
Громаддя не відступило. Лише в тому місці, куди уперся промінь ліхтаря, утворилася вирва, немов світло відчутно тиснуло на оболонку. Павлиш провів променем по тілу громаддя, і те з несподіваною легкістю втекло з-під променя, розділившись на дві форми, ставши схожим на клепсидру.
Павлиш вихопив пістолет, натиснув гашетку, але промінь пістолета протягнувся тонкою смужкою, нежаркою і нестрашною і обірвався біля громаддя. Павлиш викинув пістолет. Він був важкий, він відтягував руку і був абсолютно не потрібний.
Павлиш і громаддя стояли один проти одного. Павлиш вимкнув ліхтар. Громаддя розширилося в середині і знову стало міхом картоплі завбільшки з двоповерховий будинок. Одна з потвор необережно підлетіла близько до громаддя, і мацаки, що витягнулися з оболонки, підхопили її і заховали в тіло. І немає потвори.
— До біса! — сказав Павлиш, і громаддя гойднулося, почувши голос. — Я все одно піду.
Він обернувся до громаддя плечима, тому що нічого іншого не залишалося. І пішов. Дощ дуже голосно стукав по шолому, і дзвеніло у вухах. Але треба було йти і не обертатися.
Громаддя було ближче. Він відчував це і не озирався.
Скелі розступилися. Мис кінчався. Одна скеля, вища від інших, з плоскою верхівкою, стояла на самому краю мису. І на ній горів вогник. Не вогник — сліпучо яскравий ліхтар. Ліхтар знаходився на стовпі. Навколо ліхтаря крутилися потвори, і земля біля стовпа була усіяна їх трупами. До верхівки ліхтаря, до майданчика, на якому він горів, було метрів зо п'ять. Чорний кубик, метри у два заввишки, уміщався на цьому майданчику поряд з ліхтарем. Там, певно, знаходилася силова установка, що живила ліхтар. І все.
Не було ні будиночка з розчиненими вікнами, ні печери, в якій горів вогонь, не було навіть діючого вулкана. Був автоматичний маяк, встановлений кимось, хто живе далеко і навряд чи навідується сюди.
І подорож втратила сенс. Павлиш заповз на скелю — з одного боку вона була пологою. Але цей останній відтинок шляху відняв усі сили — та їх і не було звідки брати: ти можеш пройти майже через все і витерпіти майже все, якщо попереду є мета. А якщо її немає...
Громаддя також повзло на скелю — трохи швидше, ніж Павлиш. Коли він доторкнувся, нарешті, до стовпа, металевого, блискучого під дощем, гладкого, громаддя випустило мацак і доторкнулося до ноги Павлиша. До хворої, занімілої ноги. І страхітливий біль примусив скрикнути, тому що мацак накрив діру в скафандрі й діткнувся до рани.
Павлиш відсмикнув ногу, притиснувся до стовпа, і рука вчепилася в поперечину. Короткі стержні стирчали обабіч стовпа — по цій драбині вилазив, певно, бакенщик. Павлишем керував лише інстинкт самозбереження. Свідомість відключилася — чомусь крутилася лише думка: от коли б приїхав бакенщик, бакенщик... Потім була темрява і знову різкий біль — другий мацак ялозив по нозі. І свідомість повернулася лише на майданчику маяка. Як він зумів подолати ці п'ять метрів з занімілою ногою, знесилений, Павлиш так і не втямив. Він дивився вдолину. Темне громадя обволікло стовп і повільно повзло по ньому вгору. Павлиш вихопив ніж, різонув ним по першому з мацаків, що вилізли на майданчик, той відразу зник, сховався, але на місце його піднявся новий.
Павлиш відступив до чорного куба енергоблоку. У ньому був люк. І люк був замкнений, і він шарив по гладкій поверхні, сподіваючись відшукати кнопку або ручку, і не смів обернутися до куба лицем, тому що треба було масакрувати ножем по упертих пелюстках ромашки, метляти головою, затримуючи їх променем. А пелюстки, загинаючись, сповзали до центру, до ніг Павлиша. Люк відкрився раптово, і Павлиш, падаючи всередину, знепритомнів.
5
Павлиш розплющив очі. Рівно горіло світло. Він лежав у незручній позі, впираючись головою в кут куба. Він був живий.
Павлиш сперся на лікоть, звівся. За відчиненим люком поблискували краплі дощу, освітлені променями маяка, і краплі ледь здригалися на льоту, як здригається все, якщо дивитися крізь силовий захист.
Павлиш сів. Розззирнувся. Голова боліла так, що хотілося відгвинтити її і пожити хоч трохи без голови. Ноги не було. Вірніше, Павлиш її не відчував. Чорний знадвору, куб зсередини виявився світлим і від того більшим. На всю бічну стіну тягнувся пульт. І над ним була невелика картина, звичайна стереокартинка, які посилають люди один одному на Новий рік: березовий гай, сонячні відблиски по листю, м'яка трава і хмари на дуже блакитному небі. Космонавти далеко від Землі стають сентиментальними. І якщо десь в дорозі, чи то на Сатурні, на Марсі їх наздожене пошта, вони зберігають ці листівки. І вішають їх на стіни кают.
І все решта було зрозумілим і простим: пульт далекого зв'язку, запасний скафандр на випадок, якщо потерпілий катастрофу космонавт дістанеться до автоматичного маяка, залишеного розвідниками на безлюдній планеті, шафка з водою, ліками, їжею, зброя, переносний енергоблок...
Колись давно люди в тайзі, йдучи із загубленої в глушині хатинки, залишали в ній запас солі, сірники, патрони — вони могли стати в нагоді подорожньому, що заблукав чи знесилився. І ці радіомаяки так за традицією і звалися хатинками. Невідомо, хто і коли придумав цю назву — прищепилося.
Шурхотіли прилади — і в Центр безперервно йшла інформація про температуру повітря, вологість, сейсміку планети. Вона ще не була відкрита. Але хатинка стояла. І чекала на людину. І навіть прикрила її силовим полем, коли наздоганяв переслідувач, і навіть відчинила їй двері, тому що могла відрізнити людину від будь-якої іншої істоти.
Спочатку Павлиш забрався в аптечку, розшукав антисептик, тонізуючі пігулки, стягнув з себе скафандр, співчутливо похитав головою, побачивши, на що перетворилася нога. До нього повернулося почуття гумору, і він навіть пожалкував, що в хатинці немає камери, щоб зазняти цю сизу колоду, котра так недавно було ногою суднового лікаря Павлиша. Відтак витратив кілька хвилин, намагаючись привести себе до норми.
Потім прошкандибав до пульта зв'язку, перемкнувши рацію на ручне управління, і відбив SOS по космічних каналах. Поза чергою. І знав, чув, як завмирає зв'язок у Галактиці, як переривають роботу станції планет і кораблів, як прислухаються радисти до слабких, далеких закликів, як у Космічному центрі спалахують сигнали тривоги і антени крутяться, настроюючись на хатинку номер такий-то, і ось невідомий ще Павлишу корабель, що знаходиться в секторі дванадцять, отримує наказ терміново змінити курс...
Коли прийшло підтвердження зв'язку, Павлиш навіть дізнався назву корабля, що йшов на допомогу — "Сегежа". І буде він тут через тиждень. Або трохи раніше.
І потім Павлиш спав. Він спав годин шість і прокинувся від відчуття незручності, необхідності щось зробити, кудись поспішати. І зрозумів, що далі сидіти і відпочивати в цьому затишному кубику ніяк не можна. Просто непристойно. Особливо коли нога майже минула (хоч і поболює), а в кишенях запасного скафандра вміщаються відразу два пістолети.
І Павлиш повідомив у Центр, що повертається на корабель. Там відповіли "добро", тому що не знали, що до корабля десять кілометрів пішки, — та й що десять кілометрів для диспетчера Центру, що міряв відстані лише парсеками?
Павлиш спустився драбинкою. Було зовсім темно. Сутінки закінчилися. Потвори билися мов нічні метелики об шибки маяка.
Павлиш уявив, як осоружно йому буде лізти у воду, коли буде він обходити зрадницьку річку, поморщився, подумавши, що слон може прийти не сам, а з товаришами. Але врешті-решт все це були дурниці. Корабель "Сегежа" у будь-якому випадку через тиждень або трохи раніше приземлиться на березі.
І Павлиш, накульгуючи, пішов по щільному піску, край самої зеленої води. Хвилі приносили на гребенях світлу фосфоресціюючу піну і намагалися лизнути черевики. І йшов дрібний дощ, що ніс видіння про ліси, степи і велетенські хижі квіти, ущелини, наповнені лавою, льодовики, порослі блакитними лишайниками, гниючі пні, з котрих уночі вилітають кольорові іскри...
© БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).
© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.