Він був товстелезний але дуже жвавий чолов'яга з паралізуючою тупістю, сповнений недоумкуватого ентузіазму – один з тих повністю беззаперечно відданих роботяг від яких, більше навіть ніж від Поліції Думок, залежала непохитність Партії. У тридцять п'ять років його неохоче виключили з Ліги Молоді, а перед вступом до Ліги Молоді він лишався у Шпигунах на рік довше ніж це дозволяв статут. У Міністерстві його було працевлаштовано на якусь другорядну посаду де його розумові здібності не були затребувані, але з іншого боку він був видатною фігурою у Спортивному Комітеті та в усіх інших комітетах що були залучені до організації суспільних піших маршів, спонтанних демонстрацій, кампаній з порятунку, та добровільної громадської активності взагалі. Він би повідомив вас з незворушною гордістю, потягуючи свою люльку, що був присутній на усіх зборах у Суспільному Центрі кожного вечора впродовж останніх чотирьох років. Непереборний запах поту, щось на кшталт несвідомого доказу енергійності та напруженості його життя, тягнувся за ним будь-куди де б він не був, і навіть залишався там після того як він відходив геть.
"Ви маєте гайковий ключ?" – сказав Вінстон, вовтузячись з муфтою на коліні труби.
"Гайковий ключ, – сказала місіс Парсонс, відразу ж безхребетно розгубившись. – Я не знаю, я не певна. Можливо діти..."
Роздалося тупотіння чобіт та ще один вибух гри на гребінці зі шматочком паперу і діти увірвалися у вітальню. Місіс Парсонс принесла гайковий ключ. Вінстон спустив воду та з огидою витяг жмут людського волосся, що блокував трубу. Він вичистив свої пальці так добре як тільки міг під холодною водою з крану та пішов назад до іншої кімнати.
"Руки вгору!" – пролунав дикунський голос.
Привабливий, бандитського вигляду дев'ятирічний хлопчисько вистрибнув з-за столу та загрозливо цілився у нього своїм іграшковим автоматом, доки його молодша сестра, молодша приблизно на два роки, робила той самий жест але зі шматком деревини. Обидва вони були вдягнені у сині шорти, сірі сорочки та червоні галстуки що були уніформою Шпигунів. Вінстон підняв свої руки над головою, але з важким відчуттям, що вся ця злісна та порочна хлопчача манера поведінки, зовсім не була грою.
"Ти зрадник! – прогорлав хлопець. – Ти думкозлочинець! Ти євразійський шпигун! Я розстріляю тебе, я випарую тебе, я відправлю тебе на соляні копальні!"
Несподівано обидва вони почали стрибати навколо нього вигукуючи "Зрадник" та "Думкозлочинець", маленька дівчинка повторювала за братом кожен його рух. Це було трохи жахаюче, неначе пустощі тигренят що невдовзі стануть людожерами. Було щось від обачної лютої дикості у очах хлопчика, достатній доказ бажання вдарити або пнути Вінстона і усвідомлення того що скоро він стане достатньо дорослий щоб зробити це. Було дуже добре що він тримав не справжню зброю, подумав Вінстон.
Місіс Парсонс нервово зиркала очима то на Вінстона, то на дітей. При кращому освітленні у вітальні він з цікавістю зауважив, що у її зморшках на обличчі й справді був пил.
"Вони стали такими галасливими, – сказала вона. – Вони розчаровані тому що не змогли побачити повішення, ось у чому справа. Я занадто зайнята щоб зводити їх. А Том вчасно не повернувся з роботи".
"Чому ми не можемо піти і побачити повішення?" – загорлав хлопчисько на всю горляку.
"Хочу побачити повішення! Хочу побачити повішення!" – монотонно підхопила дівчинка, все ще стрибаючи навколо.
Деяких євразійських полонених, винних у військових злочинах, мали повісити у Парку того вечора, згадав Вінстон. Це траплялося приблизно раз на місяць і було дуже популярною виставою. Діти завжди голосно клянчили щоб їх узяли подивитися на це. Він вже пішов від місіс Парсонс та вийшов за двері. Але не ступив і шести кроків по коридору як щось нестримно болюче вдарило його ззаду по шиї. Це було так неначе розпечений до червоножару дріт встромили у нього. Він обернувся як раз вчасно щоб побачити як місіс Парсонс волоче свого сина назад до дверей, доки хлопчина ховає до кишені свою рогачку.
"Гольдштейн!" – прогорлав хлопчина перш ніж двері зачинилися перед ним. Але що найбільше вразило Вінстона так це вигляд безпорадного переляку на сірому обличчі цієї жінки.
Повернувшись назад до квартири він швидко покрокував повз телезахист та знову всівся за стіл, все ще тручи шию. Музика з телезахисту вщухла. Натомість, стригуче тріскучий військовий голос почав вичитувати, з якимось гарніром зі звірячої пристрасті та брутального задоволення, опис озброєння нової Плавучої Фортеці яка щойно стала на якір між Ісландією та Фарерськими островами.
З такими дітьми, подумав він, ця бідолашна жінка певно живе життям сповненим жаху. Ще рік або два і вони будуть спостерігати за нею удень та вночі у пошуках симптомів неортодоксальності. Майже всі діти зараз суцільне жахливе лихо. А що найгірше за все так це те, що завдяки зусиллям таких організацій як наприклад Шпигуни їх систематично перетворюють на некерованих, невгамовних маленьких дикунів, і відтоді це виробляє в них повну відсутність прагнень до повстання проти порядків Партії. Якраз навпаки, вони обожнюють Партію та все що з нею пов'язано. Пісні, марші, прапори, турпоходи, тренування з макетами рушниць, вигукування гасел, культове поклоніння Старшому Брату – це все було для них різновидом якоїсь чудової гри. Усю їх люту дикість було спрямовано назовні, проти ворогів Держави, проти чужинців, зрадників, саботажників, думкозлочинців. І це було майже нормально коли люди старші тридцяти років боялися власних дітей. І на те була вагома причина, не минало і тижня щоб "Часопис" не містив газетної замітки, що описувала як який-небудь підслуховуючий маленький донощик – "дитина-герой" так їх називали зазвичай – підслухав якийсь компрометуючий вислів та доніс на батьків у Поліцію Думок.
Пекучий біль від кулі з рогачки ущух. Нерішуче він узяв ручку, гадаючи чи зможе він ще щось записати до щоденника. Несподівано він знову почав думати про О'Брайєна.
Багато років тому – як давно це було? Напевно сім років тому – йому снилося що він йде крізь чорну як смола кімнату. І хтось хто сидів обабіч сказав йому, доки він проходив повз. "Ми зустрінемося у місці де немає пітьми". Це було сказано дуже тихо, майже випадково – як заява, а не як наказ. Він йшов без зупинок. Що було найцікавіше у цьому, у його сні, це те що ці слова не справили на нього великого враження. Тільки згодом та поступово вони почали набувати для нього сенсу. І зараз він не міг пригадати чи то до або після цього сну він уперше зустрів О'Брайєна, а також він не міг пригадати коли вперше він визначив цей голос як О'Брайєнів. Але у будь-якому разі визначення відбулося. Це був О'Брайєн той хто промовляв до нього з пітьми.
Вінстон ніколи не був цілком упевнений – навіть після того ранкового спалаху в очах все ще неможливо було визначити ким був О'Брайєн – другом чи ворогом. Зараз це навіть не видавалось аж настільки важливим. Між ними була ланка взаємопорозуміння, а це було набагато важливіше ніж хвороблива любов або сліпа прихильність. "Ми зустрінемося у місці де немає пітьми", – казав він. Вінстон не знав що саме це означало, лише тільки те що це у той чи інший спосіб повинно було справдитися.
Голос з телезахисту змовк. Клич сурми, чистий і прекрасний, розлився у застійне та в'яле повітря. Голос продовжив різко, скриготливо та скрипуче.
"Увага! Приділіть увагу, будь ласка! Блискавка щойно прибула з Малабарського фронту. Наші війська у Південній Індії здобули визначну перемогу. Мене уповноважено заявити що ця подія про яку ми вам зараз повідомляємо значно наблизить війну до її завершення. Ось блискавка-"
Погані новини, подумав Вінстон. І цілком певно, що слідом за кривавим описом тотального винищення Євразійської армії з величезною кількістю вбитих та полонених, прийде повідомлення про те, що з наступного тижня шоколадний пайок буде зменшено з тридцяти до двадцяти грамів.
Вінстон знову відригнув. Дія джину скінчалася, лишаючи по собі відчуття спустошення. Телезахист – можливо щоб відзначити цю перемогу, або можливо щоб вшанувати пам'ять втраченого шоколаду – у п'яній непритомності прогорлав "Океанія, зуб за зуб". Цієї миті вважалося що ви повинні стати ніби за командою "Струнко!". Позаяк, у своїй теперішній позиції він був невидимий.
"Океанія, зуб за зуб" змінилася більш легкою музичною композицією. Вінстон підійшов до вікна, тримаючись спиною до телезахисту. Днина все ще була прохолодною та ясною. Десь далеко звідси ракетні бомби розривалися з глухим, реверберуючим ревінням. Приблизно двадцять або тридцять таких бомб щотижня падало тепер на Лондон.
Униз по вулиці вітер тріпотів туди сюди надірваним плакатом, і слово ІНГСОЦ то з'являлося, то зникало. Інгсоц. Священні принципи Інгсоцу. Новосурж, двоєдумство, несталість минулого. Він відчув неначе він блукає у лісі на морському дні що немає кінця і краю, загублений у потворно великому світі де і він сам був потворою. Він був самотній. Минуле було мертве, майбутнє було неуявне. Чи можна було бути певним що зараз хоча б одненька людська істота перебуває на його боці? І у який спосіб дізнатися що панування Партії не буде тривати ВІЧНО? Як відповідь, три гасла на білому обличчі Міністерства Правди зверталися до нього.
ВІЙНА ЦЕ МИР
ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО
БАЙДУЖІСТЬ ЦЕ СИЛА
Він витяг двадцяти п'яти центову монету зі своєї кишені. Тут також, дрібними охайними літерами написані ті самі гасла та з іншого боку монети голова Старшого Брата. Навіть на монеті ці очі невідривно стежили за тобою. На монетах, на марках, на обкладинках книжок, на прапорах, на плакатах, на обгортках сигаретних пачок – усюди. Завжди ці очі наглядали за тобою та цей голос огортав тебе. Уві сні або ж у бадьорості, під час праці або ж їжі, всередині або ж назовні, у ванній або ж в ліжку – ніде не було рятунку. Ніщо не належало тобі за виключенням кількох кубічних сантиметрів всередині твого черепу.
Сонце бігло по колу, міріади вікон Міністерства Правди без світла у них здавалися нещадними та зловісно похмурими бійницями якоїсь фортеці. Його серце тремтіло перед величезною пірамідальною примарою. Воно було занадто сильне, його неможливо узяти штурмом.