Після цього він глянув на хлопчика і побачив дві прозорі сльози на його брудних щоках. Бруд — ось що засмутило його; зрештою, зараз він ладен був простити Едгарові бруд і нічого не сказав; Едгар обернувся і вийшов з кабінету. Зачиняючи двері, він чув, як містер Смелл зітхнув.
Едгар схлипнув, проковтнув слину, сплюнув і ввійшов у клас, зустрінутий благоговійним мовчанням тих, кому пощастило уникнути кари. Він зупинився біля дверей, чекаючи дозволу сісти; міс Хармсворт здавалося, сама готова була заплакати. Проте ніхто з дітей не помітив її хвилинного жалю до хлопчика, а Едгар, певна річ, бачив у ній тільки причину біди,
— Сідай, Едгаре, — сказала міс Хармсворт, ї хлопчик пішов на місце. — Я... — почала вона і тут-таки осіклась. — Я не люблю, коли дітей б'ють...
— Це не боляче, міс, — запевнив Скотті Кемпбел. Скотті перепадало частіше від інших, але що більше його били, то легше він до цього ставився.
— Коли всі ви будете поводитись добре, вас не каратимуть, — у відчаї промовила міс Хармсворт, але їй не пощастило передати свою глибоку огиду до насильства, і власні слова видались їй тільки повторенням нудної учительської моралі. — А тепер підемо далі.
Урок ішов звичайним порядком, і Петчі Уайт, розгортаючи підручник Едгара, пошепки запитав: "Було боляче?", а Едгар покрутив головою і відповів: "Ні!"; після чого товариші, наче умовившись, дали йому спокій, і він просидів до кінця, втупившись у книгу, в той час як думки його літали далеко. Він гостро переживав свою самотність, відчуваючи, хоч і несвідомо, що скривджений долею, котра дала йому батька, з якого сміється все місто, і занедбану хату біля річки, де ніхто не подбає, щоб нагодувати його, коли він повернеться із школи. Едгар уперше заглянув у власну душу, йому було жаль себе, і він зрадів, коли пролунав дзвінок і урок міс Хармсворт закінчився.
— Так от... — зробила вона спробу ще раз заговорити з класом. — Сподіваюсь, більше це не повториться.
Її слова заглушили шум і галас юних шукачів пригод. Гомінливий потік плескався біля самих її ніг; вона поспішила вийти і з полегкістю зачинила за собою двері.
Едгар досидів до кінця уроків і з зухвалим виглядом пройшов через усе місто, немовби свідомо напрошуючись на нові насмішки городян. Але більшість не звернула на нього уваги, не знаходячи нічого цікавого в тому, що вулицею йде хлопчик, навіть якщо в нього сорочка висмикнулась із штанів. Едгар був розчарований; від цієї байдужості учорашні глузування здавалися ще образливішими, а кара, якої він зазнав у школі, хоч як дивно, ще несправедливішою.
Незважаючи на це, він забув про все, тільки-но опинився біля річки, і весь вечір присвятив шуканню перших цієї весни сітей Піта Поттера, але Піт був спритним браконьєром, і, щоб розгадати всі його хитрощі, Едгарові довелося б шукати до самої осені. Зазнавши поразки й тут, він пішов додому.
Едгар напився чаю і сидів у темряві, прислухаючись до звуків міського життя, що долітали з-за річки. Ця близькість міста, що лежало на тому березі, нестерпно душила його. Він устав, натягнув светр і, взявши човна, переправився на другий берег.
— Це ти, Едгаре? — покликав його хтось.
Хлопчик упізнав старого Боба, колишнього капітана, який жив на березі в старому котлі від пароплава. Едгар охоче поговорив би з ним. Але на Боба ніяк не можна було покластися. Примхливий дід міг зустріти його дуже недружелюбно, хоч за своєю вдачею був добрим і великодушним.
— Так, це я! — відповів Едгар і зник у темряві, знаючи схильність Боба до злих жартів і не бажаючи зносити їх на собі.
Секунду він простояв у ваганні; не хотів ні повертатися додому, ні бачити будь-кого з городян. І все-таки треба було якось закінчити цей день, щоб заспокоїтись. Коли б Спіт Мерфі був удома, Едгар пішов би до нього; але Спіт поїхав до дядька на ферму, а більше, він знав, іти нікуди.
Коли він переходив залізничний насип, зійшов місяць; при його холодному примарному світлі Едгар наповнив кишені камінцями, додавши до них два чи три шматки сірого піщаника.
Був тільки один спосіб гідно завершити цей день. Едгар набрав боєприпаси, а потім, дійшовши, до найближчого будинку, почав бомбардувати камінням дахи.
Все це були низенькі дахи з оцинкованого заліза, наче спеціально призначені для такого обстрілу. Едгар почав з даху м'ясника, містера Мі, а далі вже жбурляв куди попало. Він запустив каменем у високий дах церкви і щодуху кинувся геть, позаду чути було гуркіт, засвічувались вогні. Він мчав повз крамниці, гараж, готель і кидав, кидав, кидав, зчиняючи грюкіт і переполошуючи все тихе місто. Він петляв, криючись за деревами й парканами; завмирав і ховався, коли відчинялися двері й гавкали собаки; швидко тікав при найменшій небезпеці. Він досить добре знав дорогу і міг не боятися, що його піймають, та ще вночі. Він пробіг через усе місто і нарешті опинився біля пошти. Цей дах Едгар завжди щадив, але зараз він згадав про вчорашній вчинок містера Пула, і пошта зазнала такої ж долі, як і всі інші будинки.
Тепер він розквитався майже з усіма і роздумував, чи не кинути один-два камінчики на дах будинку поліції, але потім зміркував, що це було б уже надто великим зухвальством. Він піднявся на пагорок і попрямував через пасовисько до школи. Тут він випустив решту камінців у темний і безлюдний будинок школи. Та один, найбільший, камінь Едгар приберіг: дійшовши до будинку містера Смелла, він розмахнувся, і камінь, промайнувши в місячному світлі над евкаліптом, над електричними дротами, вдарився об металевий дах з таким гуркотом, що Едгар стрепенувся і, стрибаючи, кинувся вниз, під укриття паркана.
Додому він пішов найдовшим і найменш зручним шляхом і непомітно для себе набрів на будинок лікаря Медоуза. В місячному сяйві зелений черепичний дах здавався йому прекрасним, і на якусь секунду захоплення перемогло жадобу помсти. Але він уже не міг перебороти себе й почав шукати край дороги снаряд. Знайшовши підходящий камінь, хлопчик запустив його в дах. Черепиця розлетілася з тріском, який нічим не нагадував гуркіт каміння по залізних дахах, і Едгар був розчарований, загаявшись, він мало не попався, забувши, що дружина доктора Медоуза погрожувала йому ще вранці.
Він переправився через річку заспокоєний, — день було закінчено.
— Ти вечеряв, Едгаре?
Це кричав з того берега старий Боб.
— Вечеряв! — відповів йому Едгар і пішов у хату.
Він роздягнувся і ліг у своє ліжко в теплій кухні, щоб спокійно втішитись помстою. Але тепер, коли все було закінчено, він уже не відчував тієї радості, яку принесли йому хвилини помсти. Найприємніше було згадувати, як він закидав камінням будинок школи. В нього у вухах знов зазвучав гуркіт уламка, що скочувався по залізному даху порожнього і безмовного будинку; цей камінь нікому не зашкодив, нічого не довів, і все-таки, згадавши про це, Едгар засміявся від задоволення і заснув з почуттям, що здобув перемогу — і над побоями вчителя, і над глузуваннями городян.
Переклад В. Гнатовського