Весь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видно, що це людина простосерда й довірлива.
1 Вашингтон Джордж – головнокомандувач американської армії у війні з Англією за незалежність; згодом–перший президент США.
Перед ним лежала грифельна дошка, і він зосереджено й повільно виписував на ній якісь літери. За цими його вправами наглядав панич Джордж, меткий тринадцятирічний хлопчик, що тримався дуже статечно як Г належало вчителеві.
– Не так, дядечку Томе, не так,– жваво сказав він, побачивши, що дядько Том старанно загинає петельку літери "g" не в той бік.– Ти пишеш "q", а не "g", ось поглянь.
– Ти диви, а й справді! – озвався дядько Том, шанобливо і вражено спостерігаючи, як його юний учитель хвацько вимальовує йому на науку численні "q" і "g". Потім, затиснувши грифель у грубих, шкарубких пальцях, знову терпляче взявся до діла.
– Білим людям усе воно за іграшку! – промовила тітонька Хлоя, підводячи голову від сковорідки, яку змащувала настромленим на виделку шматочком сала, і захоплено дивлячись на панича.– Он як він пише, ти ба! А читає як! Та ще й нас вечорами приходить навчати. Ото дивина!
– Дивина то воно дивина, тітонько Хлоє, але ж і їсти вже страх як хочеться,– сказав Джордж.– Невже той пиріг у жаровні ще не готовий?
– Зараз буде готовий, паничу Джордже,– відказала тітонька Хлоя, піднімаючи покришку й заглядаючи до жаровні.– Ач як гарно присмагнув – подивитися любо. Ще б пак, тут мене вчити не треба! А оце десь тими днями пані загадала Селлі спекти пирога – нехай, мовляв, довчиться. "Та що ви, пані! – кажу я їй.– Мене аж жаль бере отак добро переводити. Ви тільки погляньте, який він у неї перехняблений, нема на що дивитися – ну просто стара пантофля. Де вже їй пироги пекти!"
Висловивши в такий спосіб свою зневагу до невправності Селлі, тітонька Хлоя підняла покришку над жаровнею, і всі побачили пишний, добре випечений пиріг, якого не посоромився б жоден міський кондитер. То, як видно, мала бути окраса всього столу, і тепер тітонька Хлоя ревно заходилася коло інших страв.
– Гей ви, Мозе, Піте, ану не плутайтесь під ногами, негренята! І ти, Поллі, ясочко, йди собі, ось зараз матуся дасть чогось і своїй маленькій донечці. А ви, паничу Джордже, хутчій складайте книжки та присувайтесь ближче до мого старого. Ось я вже подаю ковбаски, а там і коржики не забаряться.
– Мені казали прийти вечеряти додому,– відповів Джордж,– та я ж знаю, де буде смачніше, тітонько Хлоє.
– Ваша правда, голубе, ваша правда,– підтвердила тітонька Хлоя, накладаючи йому на тарілку коржиків, що аж пашіли жаром.–Ви ж добре знаєте, що стара тітка Хлоя відкладе для вас найкращий шматочок. Атож, це вже будьте певні!
З цими словами тітонька Хлоя жартівливо тицьнула його пальцем у бік і підтюпцем повернулася до сковорідки.
– А тепер–до пирога!– сказав Джордж, коли метушня біля сковорідки трохи вщухла, і націлився на ту ласу штуку великим ножем.
– Боронь боже, паничу Джордже! –злякано вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку.– Хіба ж можна різати його таким ножиськом! Він же враз охляне, і пропаде вся краса. Осьде вам мій тонкий старенький ножичок, він у мене саме до цього й нагострений. Бачите, як легенько ріже – наче в пух заходить. А тепер їжте собі на здоров'ячко, кращого пирога ви ніде не скуштуєте.
– А То"? Лінкольн каже,– промовив Джордж із повним ротом,– що їхня Джінні краща куховарка, ніж ти.
– Ой, дайте мені спокій з тими Лінкольнами! – зневажливо відказала тітонька Хлоя,–Де вже їм братися до наших панів! Люди вони, звісно, поважні, одначе зовсім з іншого тіста зліплені. А що вже до панського поводження, то вони про те й гадки не мають. От порівняти хоч би містера Лінкольна з містером Шелбі. Сміх, та й годі! А місіс Лінкольн – чи ж вона може так вступити до кімнати, як моя пані? Так само гарно та гордовито? Та де тамі Отож і не нагадуйте мені краще про тих Лінкольнів! – І вона труснула головою з виглядом людини, що знає ціну своїм словам.
– Але ж ти сама не раз казала,– заперечив Джордж,– що Джінні дуже добра куховарка.
– Атож, казала,– погодилася тітонька Хлоя.– І тепер можу сказати. До простого, немудрящого куховарства Джінні й справді здатна. Вона може спекти непоганий хліб, наварити картоплі, а от щодо кукурудзяних коржиків –уже не те. Коржі в Джінні не хтозна які, хоч їсти їх можна. А коли сягнути трохи вище, то тут вона й зовсім немічна. От візьміть ви хоч би й ті ж таки пироги – вона їх, звісно, пече, але ж яка на них скоринка!.. А хіба вона вміє замісити справжнє тісто, таке пухке, щоб у роті тануло, наче воно з самого повітря зроблене? Пригадую, я була в них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні показала мені пироги, що напекла до весілля. Ми з Джінні добрі приятельки, ви ж знаєте, і я їй нічого тоді не сказала. Та повірте мені, паничу Джордже, якби я напекла таких пирогів, то цілісінький тиждень очей не стулила б із сорому. Зовсім були негодящі.
– А Джінні, певне, гадала, що вони дуже добрі? – спитав Джордж.
– Звісно, що гадала! Ще б пак! Тим то й вихвалялася ними так щиро. Отут, бачте, й уся розгадка – вона просто не тямить. Авжеж, там і господарі такі, що їм до всього байдуже. Де ж би їй щось тямити! В на й не винна аніскілечки. Ой паничу Джордже, ви й самі не знаєте, яке то щастя для вас мати таку родину!
Тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до неба.
– Дарма, тітонько Хлоє, я добре знаю, яке то щастя їсти отакі пироги й пудинги,– озвався Джордж.–Ось ти поспитай Тома Лінкольна, як я пишаюся перед ним щоразу, коли його бачу.
Тітонька Хлоя відкинулась на стільці і зайшлася щирим добродушним реготом на таку дотепність молодого панича. Вона реготала так, що по її чорних лискучих щоках аж сльози потекли, і водночас жартівливо} ляскала й торсала Джорджа, примовляючи: "Ой, дай спокій!.. Та ви ж мене зі світу зведете!.. Ой лишенько!! Оце вже, певно, помру зо сміху."–і щораз дужче реготала, аж поки Джордж і справді уявив собі, ніби він хтозна який дотепник і що йому таки треба стерегтися, жартуючи "на всю губу".
– То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Їй богу, паничу Джордже, ви хоч кого насмішите!
– Так,– підтвердив Джордж.– Я не раз йому казав: "Ти б подивився, Томе, на пироги тітки Хлої. Ото справді пироги!"
– Атож, шкода, що він їх не бачив,– мовила тітонька Хлоя, щиро вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не звідав такої Благодаті.– А ви б коли небудь запросили його на обід, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Недобре надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте,– докинула вона, споважнівши на обличчі.
– Гаразд, я запрошу Тома якось на цьому тижні,– сказав Джордж.– А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивується. От би нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!
– А чого ж, і нагодуємо,– весело відгукнулася тітонька Хлоя.– Ось побачите. Згадайте но, які в нас бувають обіди! Пам'ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані мало не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідальність, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: "Люба моя пані, ви погляньте но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями,– вони ж мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені – пекти .пироги, а вам – приємно гаяти час у вітальні?" Отак мені надало, паничу Джордже!
– А що сказала на це мама?
– Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима,– отими своїми великими гарнющими очима,– та й каже:"А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда". І пішла собі до вітальні. їй було б стукнути мене по шиї за мою
зухвалість" та так уже й звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.
– Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам'ятаю" всі так казали,– підтвердив Джордж.
– А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: "У вас чудова куховарка, місіс Шелбі". Я мало не луснула з гордощів, їй богу! Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва,– провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом.– Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного дуже високого роду в Старій Віргінії К Атож, він тямить, що до чого, той генерал, не гірше за мене. Щоб ви знали, паничу Джордже, кожен пиріг має свій секрет, от тільки не всім воно до тями. А в генерала смак тонкий, я одразу це збагнула з його слів. Атож, він таки знається на куховарстві!
Тим часом Джордж дійшов до такого стану, що іноді буває навіть ,у хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин),– коли вже несила проковтнути більше ані шматочка. Аж тепер він помітив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за вечерею з протилежного кутка.
– Гей ви, Мозе, Піте! – гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам.–Мабуть, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якогось коржика.
Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля грубки, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й почала її годувати, раз у раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас наділяючи й Моза з Пітом, що зважали за краще наминати свої коржики під столом, вовтузячись та борюкаючись між собою, а то й смикаючи за ніжки меншу сестричку.
– Ану годі вам! – погукувала на них мати, час від часу навмання тицяючи ногою під столом, коли хлопчаки надто вже розходилися.– Невже не можете посидіти тихенько, коли в нас у домі білі люди? Цитьте ви, чуєте? Ось постривайте, покажу я вам смаленого вовка – нехай тільки піде панич Джордж!
1 Стара Віргінія – південно східний штат, одна з перших територій, заселених англійцями в Америці. Спадкову аристократію Старої Віргінії вважали найвищою родом.
Важко сказати, що мала означати та страшна погроза, та, видно, саме через таку непевність вона майже не справила враження на малих грішників.
– Лихо, та й годі! – озвався дядько Том.– Так уже розбестились, що ніякого впину не знають.
Аж ось хлопчаки вилізли з під столу, геть пообмазувані мелясою, і накинулися на сестричку з буйними поцілунками.
– Ану забирайтеся звідси!–гукнула мати, відхиляючи їхні кучеряві голівки.– Ви ж усі мені позліплюєтесь докупи й ніколи вже не розліпитесь.