Відчини двері.
— Відчини сам. Попереджаю тебе — я озброєний.
— Виходь і здавайся.
— Йди сам візьми мене.
Один з жандармів щосили штовхнув двері. Та після першого ж пострілу боязко позадкував, спотикаючись об віниччя.
Хуан вистрілив удруге. З рушницею в руці став у дверях, худий, нужденний, — таких можна побачити на естампах часів мексіканської революції, — і гукнув лунким голосом, в якому вчувалася прабатьківська сила і виклик на поєдинок:
— Це — мій дім! Мій дім!
— Ти вже накоїв усяких дурниць. Не вчиняй ще більшого злочину. Здавайся, Хуане!
— Я стрілятиму!
Гримнув постріл — вогонь зигзагом, як блискавка, вдарив у густий чагарник.
— Ах ти сучий син!
Хуан зачинив двері, і одразу ж з вікна виглянула цівка його рушниці: він стріляв влучно.
Билися завзято й довго, мовчки, без жодного слова. Спалахи шматували білясте нічне безмежжя. Місяць розливав молочне сяйво, ніби освячував землю й хатки. Тридцять хвилин стали для них цілим життям. Жандарми стріляли вже здалеку. Двоє, смертельно поранені, впали горілиць на кам'янисту землю. Місяць освітлював спотворені болем обличчя, брудні, в грязюці, в крові.
Постріл за пострілом. Полохлива луна довго металася над річкою. Там, за каменем, вкритим старим лишаєм, Ана ховала дітлахів.
В Хуана блищали очі. Тепер стріляв Альваро. Потім стрілянина вщухла. Він шукав у темряві хоч якусь постать, щоб узяти її на мушку. Це було наче нічне полювання на оленів.
Альваро, обернувшись до Хуана, сказав:
— Уже не стріляють.
Прислухалися. Чути було тільки стогін жандарма, що качався в червонуватій калюжі.
— Ми їм всипали.
— Тепер тікаймо.
— Куди?
— Через гори. Я знаю як.
— Так, через гори, узгір'я, через річки, куди очі бачать, без путі та без надії. Тікаймо.
Куля влучила йому в бік і, пробивши легені, вийшла в плечі.
— Тобі болить?
— Ні, чоловіче. Це нічого.
— Хочеш, спочинемо?
— Ні, треба тікати.
Йшли година за годиною. Треба було подолати зарослу чагарником гору. Хуан ішов попереду, вузькою стежкою, що в'юнилася між тонкими стеблами бамбука. Понурений, блідий Альваро волочився позаду.
За ним по стежці тягся червоний слід. Альваро важко дихав, у грудях йому хрипіло.
— У тебе прострелені легені.
— Ходімо. Треба йти.
— Але ж ти не можеш іти!
— Кажу тобі, можу.
— Не можеш, чоловіче. Сядь спочинь.
Він сів, затуливши руками обличчя. По пальцях текла кров.
Він зовсім знесилів.
— Ходімо на світло. Мене душить гора. Вона давить мені на плечі. Ходімо на світло! Дихати! Дихати!
Хуан обхопив його і, чіпляючись за ліани, сяк-так просувався вперед.
Вчитель упав востаннє майже на узліссі, край пасовиська, що немовби розсувало сельву. Хуан, увесь заюшений кров'ю, взяв його на плечі, паче тюк горя, і виніс на верхівку пагорба.
З того, як вимальовувалися в пітьмі дерева, відчув, що світає. Альваро спав, раз у раз здригаючись і розплющуючи очі.
Веселе птаство співом вітало світанок. Гори прокидалися, червоніли крони кедрів, а небосхил нагадував величезне горно, в якому бурхало фіолетове полум'я. Ранкова зоря, трагічна, квола, бліда, запалила небо, розбуджуючи вічну незайману сельву.
Звідси виднілося море, вільне й далеке. Миготіли під сліпучим сяйвом хвилі, котилися на південь аж до мису Кальдера, танучи в неозорій далечині.
Розплющивши очі, Альваро дивився на море.
— За цим морем, на півдні, лежить країна високих пальм, яскравих барв і смаглявих жінок. У тій країні живе вона. Тепер, коли я замовкну навіки, поховай моє тіло в цій землі, ось тут, в борозні. Хочу відродитися в ліанах, щоб витися по дубові, в затінку якого я спочиватиму, і дивитись очима моїх квітів у безмежну морську далечінь.
Згодом ще попросив Хуана навідатися через п'ять років до могили, розкопати її, взяти його кістки й кинути в море.
— Може, течія донесе їх на південь.
То вже були останні його слова, і він захлинувся кров'ю.
Два місяці Хуан Варела ховався в горах. Потім повернувся до Сантьяго. Не вимовивши й слова, простяг зранені, закривавлені руки й притиснув до грудей голівки своїх діток.
Гарячково, квапливо цілував, пригортав ще і ще. А коли на далекому хутірці заспівали півні, Хуан утік. Утік назустріч своїй сумній долі.
Незабаром, затиснувши в руці мачете, він край глухого шляху, де тільки зозуля порушувала тишу, помстився за підлий донос.
Донощик боронився сміливо; Хуан рішуче кинувся на нього і шаленим ударом мачете вибив зброю. Другим ударом в потилицю звалив ворога в калюжу, яка одразу зачервоніла від крові.
— Я — Хуан Варела.
Він ще раз повторив у канцелярії політичного управління:
— Я — Хуан Варела. Я здаюсь, бо мені вже не втекти.
Його перевели до виправної тюрми. Призначили офіційного оборонця. Хуан Варела кілька разів давав свідчення в кримінальному суді. Його фотографії з'явилися в газетах під крикливими заголовками: "Жахливий убивця в руках правосуддя", "Хуан Варела зізнається у трьох злочинах".
Одного вечора йому офіційно повідомили вирок: довічне ув'язнення.
— Чи маєте що сказати?
— А що значить довічне ув'язнення?
— Сидітимете довіку.
Підписався і закурив цигарку.
Ще того ранку, коли мав сідати на поїзд, що йшов до Пунтаренаса, не втрачав надії: "Вони прийдуть".
Мали прийти Ана, Едуардо, Кларіта і мале. Вони не могли не прийти, він так просив їх про це в довгих листах, які тюремні наглядачі читали з грубою зловтіхою.
Мали прийти. Потім, може, ніколи більше він їх не побачить. Поїздка до Сан-Лукаса коштує чимало грошей. Вони мусили прийти саме тепер. Чи прийдуть?
Зранку поголився. В'язні з групи, що відбувала на острів, раділи. Це була мовчазна і тиха радість. На станцію на березі Тихого океану, певно, приїдуть прощатися з ними їхні родичі. А ще вони відбували на короткий строк. Тільки той негр і Хуан їхали назавжди. Вони — каторжники, засуджені довічно.
Чи прийде Ана? А Едуардо? Думав, що він скаже синові. Обнімав би його довго, і нехай би текли нестримні й гарячі сльози, байдуже, що дивитимуться люди. Ридав би ридма, впавши на плече свого первістка серед байдужої юрби.
О восьмій їх вишикували в ряд. Наділи наручники, що боляче обпікали зап'ястя, і повели до станції.
Хуан виглянув у віконце. Засуджені розмовляли з жінками. Тут були й бабусі, сиві та бліді, вони плакали, витираючи щоки ріжками рушника.
Бовкнув дзвін, ще дужче загули голоси, свиснув поїзд, і вони поїхали.
Цього разу Хуан теж не міг плакати.
VII
Він уже посивів, коли дістав звістку про свою сім'ю. Розповів йому про жінку та дітей Педро Пабло Чаварріа. Старого мрійника і пройдисвіта кинули до в'язниці. Він було найнявся на золотоносні копальні, потім уночі поранив наглядача, забрав золото і втік.
Його схопили п'яного в Картаго, коли він, оточений коханками, які його цілували, гордий і пихатий, наче князь, вихвалявся своєю казковою відвагою й золотом.
В'язні зустрілися в тюремному саду. Сіли на стовбур кебрачо; витирали долонями спітнілі чола й балакали.
— Спочатку вони жили в долині. Згодом перебралися до міста. Ана стала куховарити в домі Артеагів; там я й побачив її. Вона сказала, що відпросилася в господарів піти до тебе з дітьми. Але перебило їм горе: Едуардо трясла пропасниця, і його відвезли до лікарні. Він раз у раз кликав тебе. Увечері, в неділю, двадцятого лютого, його поховали на кладовищі Сан-Рамона.
І Педро Пабло Чаварріа закінчив розповідь про нещастя:
— Ану я бачив потім з якимось нікарагуанцем. За кілька днів до того, як я спіймався, мені розказували, що вона ходила працювати з ним на бананову плантацію Парріти. А потім у неї знайшовся хлопчик.
166
Смолисте дерево, що росте в лісах Коста-Ріки.
167
Дерево родини лаврових.
168
Міра сипучих тіл, дорівнює 0,5 літра
169
Цінне будівельне дерево.
170
Рослина з родини бобових, що культивується в Центральній Америці.
171
Тропічний птах, костариканці вважають, що його спів віщує дощі.
172
Птах родини курячих, зустрічається в Америці від Мексіки до Парагваю.
173
Птах, харчується комахами, що паразитують на худобі.
174
Тип бомбардувальника. Муссоліні використав "капроні" під час агресії в Абіссінії.
175
Птах, схожий на сороку, але значно менший.
176
Фанега — міра сипучих тіл, дорівнює 55,5 літра.
177
Маленька дика квітка небесного кольору.
178
Горілка, виготовлена з соку цукрової тростини.
179
Нопаль — кактус, що дає плоди, схожі на смокву.
180
Пунтаренас — головний порт Коста-Ріки на Тихому океані.
181
Гуачепелін — дуже тверде і міцне дерево.