Його оплакували як найближчого родича, жінки раптом відчули себе покинутими й самотніми. Деякі пожертвували всі свої заощадження, щоб купити й покласти на труну найпрекрасніші в Сальвадорі квіти. Вирлата Кітерія, оточена заплаканими подругами, ревла, як корова, і її рев розносився по Ладейра-де-Сан-Мігел аж до площі Ганебного Стовпа. Вона вирішила втопити своє горе в вині і, то дудлячи нахильці з пляшки, то знову ридма ридаючи, безупину вихваляла свого незабутнього коханого, такого ніжного і несамовитого, такого веселого й мудрого.
Почали згадувати різні випадки, подробиці, слова, в яких так добре видно було Кінкасову душу. Хіба не він понад двадцять днів доглядав тримісячного синочка Бенедіти, коли матір поклали в лікарню? Хіба що не годував дитину груддю, а так і пелюшки прав, і купав немовля, і поїв його з ріжка.
А оце днями під час пиятики в кублі Вівіани, хіба не він, старий і захмелілий, безстрашно кинувся захищати Клару Боа, коли двоє молодих гультяїв, паскудників з багатих родин, хотіли налупцювати її? А яким любим гостем бував він за великим столом в обід… Хто ще вмів розповідати такі смішні історії, хто краще міг утішати в сердечних муках, бути наче батько або старший брат? Надвечір Вирлата Кітерія впала з стільця і, перенесена на руках до ліжка, заснула сама зі своїми спогадами. Більшість веселих дівчат постановило цієї ночі не приймати клієнтів — на знак жалоби. Як в четвер або в п'ятницю на білий тиждень.
VIII
Надвечір, коли в місті спалахують вогні і вертаються з роботи люди, четверо найближчих друзів Кінкаса Водожаха — Чижик, Чорний Жевжик, Капрал Мартін і Баламут — сходили вниз по Ладейра-до-Табуан, до будинку небіжчика. В ім'я правди слід зауважити, що вони ще не понапивалися. Звісно, вражені жалобною новиною, вони вже смикнули, проте очі були в них червоні не від горілки, а від сліз, від незмірного горя, і цією самою причиною треба було пояснити їхні хрипкі голоси і нетверду ходу. Хіба ж не замакітриться голова, якщо помер давній приятель, вірний друг, найзавзятіший волоцюга в цілій Баїї? Що ж до кварти, що була нібито схована за пазухою в Капрала Мартіна, то це ж не доведено.
Смерком, у пору таємничого наближення ночі, небіжчик, як принаймні здавалося Ванді, виглядав дещо змореним. Та це й зрозуміло: цілий день він сміявся, бурмотів лайку, кривив гримаси. Він не схаменувся, навіть коли Леонардо і дядько Едуардо прийшли заступити Ванду. Вона чула, як він обзивав Леонардо дурнем і глузував з Едуардо. Але коли над містом згустилися нічні тіні, Кінкас почав непокоїтися. Він ніби чекав чогось. Ванда, щоб розважити душу, жваво балакала з чоловіком, дядьком і тіткою, намагаючись не дивитися на покійника. Їй кортіло вернутися додому, відпочити, ковтнути снотворного. Чому ж це Кінкас водить очима, ніби дивиться то на вікно, то на двері?
Четверо друзів довідалися про нещастя не всі зразу. Спершу новина дійшла до Чижика. Цей чолов'яга знайшов ужиток своїм численним талантам на Байша-до-Сапатейро, де він закликав людей у крамниці. Одягнутий у зношений фрак, з наквацьованою фізіономією, він стовбичив при вході до тої чи іншої крамнички і за вбогу платню вихваляв дешевизну і якість краму — він привертав увагу перехожих, сипав дотепами, запрошував зайти, мало не затягував силоміць. Час від часу, коли його знемагала спрага — від такої каторжної роботи пересихало в горлянці — він заскакував до найближчого шинку і вихиляв чарочку для зміцнення голосових зв'язок. Під час одних таких відвідин його й заскочила звістка про те, що Кінкаса не стало. Чижик втратив мову, ніби хто садонув його кулаком попід груди. Похнюплений, вернувся він до крамнички і попередив хазяїна, що на сьогодні він уже скінчив роботу. Чижик був іще молодий; радощі й прикрощі глибоко проймали його юну душу. Він не міг страждати самотою і потребував підтримки приятелів. Він прагнув опинитися швидше в своєму гурті.
Під кручею на причалі рибальських човнів, що прибували в суботу на вечірній базар на Агва-дос-Менінос, завжди роїлася публіка. Людно бувало і на площі Семи Брам і на вулиці Волі, де збиралися аматори капоейри[149]: моряки, рознощики, ворожбити, пройдисвіти. Тут базікали, укладали всілякі оборудки, грали в карти, ловили при місячному світлі рибу і пили-гуляли. Тут Кінкас Водожах мав чимало прихильників і друзів, але з цими чотирма — Чижиком, Чорним Жевжиком, Баламутом і Капралом Мартіном — він був нерозлийвода. Багато років поспіль вони сходилися разом і проводили вкупі всі вечори. Іноді у них водилася монета, іноді в кишенях свистів вітер, часом їли від пуза, а часом з голоду припухали, але кашасу вони завжди ділили нарівно і трималися разом — у горі і в щасті. Лише тепер Чижик відчув, як міцно вони були збратані між собою. Кінкасова смерть давалася йому взнаки, мов ампутація, наче йому відрізали руку, ногу або вибили око. Те саме "око серця", про яке говорила мати бога, жриця негритянського обряду макумби, а вже такої мудрої, як вона, не знайти. Чижик подумав, що їм усім годилося б піти провести в останню путь Кінкаса.
Він одразу ж подався на пошуки Чорного Жевжика. Звісно, Чорний Жевжик зараз на площі Семи Брам допомагає знайомим маклерам жого до бішо[150], щоб розжитися на вечірню випивку. Чорний Жевжик був двометрового зросту; коли він випинав груди, то скидався на монумент, такий він був величезний і дужий. А коли спалахував гнівом, ніхто не міг дати йому ради. На щастя, сердився він нечасто. Чорний Жевжик на вдачу був веселий і добродушний.
Як і сподівався Чижик, Чорний Жевжик був на площі Семи Брам. Він сидів на бруку біля базару і схлипував, тримаючи в руці пляшку. Довкола стояло кілька волоцюг, що поділяли з ним його горе і його горілку. Вони хором підхоплювали зойки і зітхання Жевжика. "Він уже все знає", — подумав Чижик. Жевжик ковтнув порцію кашаси, змахнув сльози й розпачливо завив:
— Помер батько наш…
— Батько наш, — зойкнув хор.
Пляшка-розрадниця ходила по колу, але все рясніше текли сльози з Жевжикових очей і все тоскнішим ставало його бідкання.
— Не стало хорошої людини…
— Хорошої людини…
Час від часу хтось новий підпрягався до хору, часто навіть не знаючи, про що йдеться. Чорний Жевжик подавав йому пляшку і знову репетував, мов на пуп:
— Він був добрий…
— Добрий… — підхоплювали всі, окрім новоприбулого, той не розумів, чому його дурно пригощають і чим викликане це невтішне голосіння.
— А ти чого мовчиш, дурню? — Чорний Жевжик, не підводячись, простягав могутню правицю і, світячи очима, трусив новачка. — По-твоєму що, він був поганий?
Тоді, щоб запобігти небажаному повороту справи, хтось поспіхом пояснював:
— Кінкас Водожах помер.
— Кінкас? Він був добрий, — погоджувався новий учасник хору, не то перестрашено, не то переконано.
— Ще пляшку! — гукав, схлипуючи, Чорний Жевжик.
Якийсь підліток зривався на рівні і біг до сусіднього шинку.
— Ще одну пляшку для Жевжика.
В міру того як новина про Кінкасову смерть розходилася по місту, попит на кашасу зростав.
Чижик здалеку спостерігав за цією сценою. Звістка випередила його. Помітивши нарешті Чижика, Жевжик звів руки до неба і закричав страшним криком:
— Чижику, брате, помер батько наш!
— Батько наш, — озвався хор.
— Заткніться, бовдури! Дайте мені обійняти мого побратима Чижика.
Нема на світі людей ввічливіших, ніж баїянські волоцюги. Хоч вони дуже вбогі, та зате дуже виховані. Тому бовдури одразу ж заткнулися. Поли Чижикового фрака маяли на вітрі, по його наквацьованій фізіономії котилися сльози. Гірко ридаючи, він тричі почоломкався з Чорним Жевжиком і перехилив нову пляшку, шукаючи втіхи на її дні. Проте Жевжик був невтішним.
— Згаснув світильник…
— Світильник…
Чижик запропонував:
— Знайдімо решту й ходімо до нього.
Капрала Мартіна можна було знайти в трьох або чотирьох місцях: або він спав у Кармели, ще не очухавшись після вчорашньої оргії, або сидів під кручею і базікав з друзями, або різався в карти на ринку Агва-дос-Менінос. Відтоді, як п'ятнадцять років тому Капрал Мартін демобілізувався, він тільки те й робив, що займався любощами, балачками з приятелями і азартними іграми. Він ніколи і за холодну воду не брався: жінки й дурні давали йому досить коштів на прожиток. Трудитися, гнути спину — йому, хто красувався колись у військовому мундирі, просто принизливо. Врода, гордовита постава і спритність у картярській грі завоювали Мартінові популярність, не кажучи вже про те, що він був чудовим гітаристом.
Ареною діяльності наш кмітливий Капрал обрав ринок Агва-дос-Менінос. Тут він безбожно махляв у карти, на превелику радість водіїв автобусів і ваговозів і на науку двом підліткам, що під його керівництвом проходили життєву практику. Окрім того, він допомагав базарникам пропивати денний виторг. Отож його життя було не марне. І важко збагнути, чому один крамар без усякого захвату дивився, як Мартін віртуозно роздає карти, і навіть процідив крізь зуби, що "таке везіння пахне шахрайством". Капрал Мартін звів на паплюжника невинні блакитні очі. Він подав крамарю колоду, хай метає сам, якщо йому хочеться і якщо йому стане хисту. Що ж до нього, Капрала Мартіна, то він воліє піти ва-банк, виграти і обіграти банківника до нитки. Він не дозволить, щоб хтось ставив під сумнів його чесність. Як колишній вояк, він особливо вразливий до кожного натяку, що кидає тінь на його добре ім'я. Питання честі йому таке важливе, що в разі нової провокації він буде змушений дати декому в зуби. Захвату підлітків не було меж, водії радісно потирали руки. Що може бути цікавішого за несподіване безплатне видовисько — добру бійку? Та власне в ту мить, коли супротивники мали зітнутися між собою, з'явилися Чижик і Чорний Жевжик з трагічною новиною і з пляшкою, вже майже випитою. Ще здалеку вони заволали:
— Помер! Помер!
Капрал Мартін глипнув на них, досвідченим оком прикинув, скільки ще в пляшці, і сказав своїй капелі:
— Скоїлося щось незвичайне, вони вже вижлуктали цілу пляшку. Або Чорний Жевжик виграв у жого до бішо, або в Чижика заручини.
Чижик, непоправний романтик, раз у раз ставав жертвою своєї любовної жаги і заручався з тою чи іншою пасією.