Довгі подорожі, під час яких земля була б поза полем зору, мали були винятком. Але любов римлян до прянощів зі сходу змінило все це, і, починаючи з І ст. до н.е., торгові кораблі все частіше вирушали з портів Червоного моря до Індії та далі за її межі.
Єдиний великий океан складається з низки взаємопов'язаних морів, кожне з яких має свій особливий характер. Аравійське море поєднувало узбережжя Індії, Персії, Аравії та східної Африки, а через Перську затоку та Червоне море було пов'язане з Близьким Сходом і Середземним морем. Бенгальська затока була окремою акваторією з виходом через Малаккську протоку до Південно-Китайського моря, захищеного від Тихого океану ланцюжком островів. Далі на північ, за Тайванською протокою, лежать Східно-Китайське та Жовте моря, безпечні внутрішні води, що обслуговують численні порти Китаю.
На кожному із цих морів були створені свої власні специфічні типи морських суден. Це добре видно на прикладі ситуації, що склалася в XIV столітті, коли великі човни з косим латинським вітрилом, що були основою торгівлі ісламських країн з Індією та Індонезією, зустрічалися зі швидкими, легкими сампанами та проа[5] Малайї, М'янми (Бірми) та індонезійських островів, а також з величними громіздкими китайськими джонками, вітрила яких нагадували гігантські віяла з бамбукових циновок. За часів Монгольської імперії в багатьох індонезійських портах можна було побачити ці кораблі, що були пришвартовані пліч-о-пліч. У межах цих трьох базових суднобудівних традицій існувала неймовірна безліч історичних назв для певних типів човнів. Це розмаїття, ймовірно, таке ж давнє, як і саме суднобудування.
Здебільшого ці кораблі мали дотримуватися своїх знайомих ділянок моря, але, мабуть, серед моряків знаходилися і більш допитливі душі, які вирушали в плавання з метою дослідження. Одним з таких був китайський адмірал Чжен Хе, який у 1405 р. відплив із гирла Янцзи з флотилією з 63 океанських джонок, на яких було 28 000 чоловік. У серії із семи подорожей між 1405 і 1433 рр. він відвідав індонезійські острови, Індію, Ормуз у Перській затоці та Джидду в Червоному морі, а також проплив уздовж східного узбережжя Африки. Його пригоди були описані в Огляді берегів океану, що склав письменник Ма Хуань, який подорожував із ним. Це було феноменальне досягнення за будь-якими стандартами, не в останню чергу тому, що воно продемонструвало, як вільно достатньо сміливі та вправні люди могли користуватися океаном для подолання величезних відстаней. Наприкінці свого життя він писав про це так:
Ми пройшли понад 100 000 миль, і зустрічали в океані величезні хвилі, що височіли до неба, мов гори, і ми бачили далекі варварські краї, сховані в блакитній прозорості легкого туману, а наші вітрила, розгорнуті над нами вдень і вночі, неначе хмари, несли нас своїм курсом стрімкою зіркою через ці дикі хвилі, наче ми рухалися битим шляхом…
(Дошка, встановлена у Фуцзяні в 1432 р.)
Одним із постійних факторів, відомих усім, хто плавав Індійським океаном, був передбачуваний циклічний характер погоди, зумовлений зонами високого та низького тиску між євразійським материком та екватором, що змінюють одне одного. Вони формували погодний патерн, головним елементом якого був мусонний вітер. З квітня по серпень низький тиск над Гімалаями притягує повітря з півдня, створюючи південно-східні пасати, які, перетнувши екватор, набирають воду й перетворюються на південно-західні мусони, що приносять з собою зливи. У другій половині року, з грудня по березень, зона високого тиску над Центральною Азією породжує північно-східний мусон, коли вітри дмуть в напрямку до екватора. Ця щорічна й цілком передбачувана циклічність мала бути добре відома мореплавцям з давніх-давен; вона обумовлювала час і тривалість їхніх подорожей, і давала певну надію на успішне плавання та безпечне повернення.
Традиційна практика навігації в Індійському океані, що була засвоєна поколіннями на власному досвіді, була зрештою систематизована одним з грецьких купців І століття н.е. в морському путівнику, відомому під назвою "Періпл Еритрейського моря", який містив вказівки для морських торговців, що подорожували з портів Червоного моря до Індії. Укладач "Періпла" визнавав свого колегу мореплавця Гіппала, як "керманича, який, вивчивши розташування портів і умови на морі, першим зрозумів, як прокласти свій курс прямо через океан". Мали бути й інші, хто, як Гіппал, ділилися своїм важко засвоєним морським досвідом. До того, як ці безцінні знання стали відомі на заході, торговельні судна, що виходили із Червоного моря, мали довго йти на північний схід уздовж узбережжя Аравії та через Оманську затоку до Інду, а звідти вздовж усього західного узбережжя Індійського півострова. Знання про мусони означало, що тепер можна було обрати набагато пряміший шлях через відкритий океан, скоротивши час подорожі та значно зменшивши ризик стати здобиччю піратів. Якщо вирушити із Червоного моря в липні під час південно-західних мусонів, і тримати ніс корабля вбік від вітру, південної Індії можна було досягти за 40 днів. Або ж, тримаючи вітер на чверті, до гирла Інду можна було йти майже прямим курсом.
1.15 Через Індійський океан і Південно-Китайське море пролягали морські шляхи сполучення між сходом і заходом. На мапі показані головні порти та мусонні вітри, які визначали час і маршрути плавання.
Подібне глибинне знання мало існувати для кожної ділянки моря вздовж океанського узбережжя Євразії, та передаватися з уст у вуста від одного капітана до іншого. Як вершник у степу тримав у своїй голові когнітивну мапу безкрайніх пасовищ, а погонич верблюдів знав найбезпечніші маршрути між оазами в пустелі, так і мореплавець зберігав у пам'яті поведінку вітрів, важливі морські орієнтири та безліч інших деталей, необхідних для безпечного повернення.
Пожвавлення сполученості
Степ, пустеля та океан кожен на свій лад сприяли пересуванню. Навіть якщо самі люди, мабуть, здебільшого не подорожували далеко й у великій кількості, природні матеріали та ідеї могли передаватися мережею традиційних маршрутів на великі відстані. Також можливо, що впродовж тривалих проміжків часу деякі громади жили у відносній ізоляції. Такий ненадійний і непостійний характер сполученості, ймовірно, був нормою протягом багатьох років, формуючи глибинний ритм буття. Час від часу цей ритм порушувався внутрішніми чи зовнішніми імперативами. Стрімка й масова міграція гунів, а пізніше монголів, сталася завдяки внутрішнім суспільним факторам, але вимоги з боку інших народів також відігравали важливу роль. Китайська пристрасть до нефриту, потреба парфян у бойових слонах і ненаситний римський попит на такі предмети розкоші, як прянощі та шовк – усе це вплинуло на сполученість, що поєднувала схід із заходом. Із зростанням Європи як центра споживання торгівля через Євразію та Індійський океан ставала все більш інтенсивною, аж поки, починаючи з ХV століття, ми вже можемо говорити про глобалізацію, оскільки Європа, ісламський світ і Китай стали нерозривно пов'язані в єдину мережу складних взаємовпливів.
Регіони первинного розвитку
У межах величезної території Євразійського континенту є два регіони, де вперше в історії економічний і соціальний розвиток призвів до швидкого виникнення складних суспільств, спеціалізованих громад, які можна вважати найбільш ранніми проявами цього неоднозначного терміну "цивілізація". Один лежав у Південно-Західній Азії, у зоні, яку часто називають Близьким Сходом, інший у східній Азії, на півночі сучасного Китаю. Чому громади в цих двох регіонах мусили ставати дедалі складнішими, швидко рухаючись по траєкторії, яка привела їх від простого мисливства-збиральництва до організованого відтворювального господарства[6] та міського життя, великою мірою є наслідком географії. Просто в обох цих регіонах на невеликих відстанях спостерігалося велике географічне розмаїття та значні кліматичні відмінності. Тож люди могли користатися ресурсами цілої низки різних середовищ. Тут ми окреслимо тільки ці фізичні риси, залишивши на потім розгляд важливих суспільних процесів, що розпочалися завдяки взаємодії між цими сприятливими для людини екозонами та їхніми винахідливими мешканцями.
Землі Південно-Західної Азії
Південно-Західна Азія – це зона, оточена морями, горами й пустелями: Середземним, Егейським, Чорним морями, Каспійським морем, Перською затокою і Червоним морем, горами Кавказу та Іранського нагір'я, пустелями Сирії та Аравії. Простіше кажучи, це земля між гірськими хребтами та пустелею, що омивається океанами. Але до цього додаються інші фактори, що разом надають цьому регіону особливий характер. Найважливішим є його сусідство з Середземним морем, яким, мов довгим коридором, на схід йде прохолодне, вологе повітря з Атлантики. Воно покращує клімат левантійського узбережжя та випадає у вигляді дощу на гірську дугу, що тягнеться від Таврських гір південної Анатолії до хребта Загрос на краю Іранського нагір'я. Поверхневий стік від опадів зрештою збирається у дві великі річки Тигр і Євфрат, які течуть через пустелю, утворюючи родючі рівнини Месопотамії. Менш величні гори вздовж східного берега Середземного моря, що піднімаються до Джебель Любнан і Джебель аш-Шаркі в Лівані та Сирії, також захоплюють вологу з атлантичного повітряного потоку. Ця волога живить річки Оронт і Йордан, які течуть у різних напрямках у довгому північно-південному жолобі, продовженню рифтової долини, утвореної тектонікою плит. Наслідком поєднання цих географічних рис є унікальна зона різноманітних середовищ, що пролягає вузькою дугою від північної частини Червоного моря до північного берега Перської затоки.
Ця благодатна земля здавна відома під назвою "Родючий Півмісяць". Її привабливість для людських громад полягає не лише у відносній родючості ґрунтів та м'якому кліматі, але й у її безпосередньому сусідству з багатьма окремими екозонами, кожна з яких мала свій набір ресурсів, а отже, надавала різні можливості для їхнього використання.