Перекажіть йому також, що сьогодні я теж звернувся з таким проханням. Треба якнайскоріше вибратися з Консьєржері й потрапити до однієї з в'язниць, де формуються партії каторжан, що їх повезуть до Гвіани. Якщо ми не потрапимо на найближчий корабель, то доведеться чекати два роки в цій в'язниці наступного корабля. Після того, як побачитеся з ним, зайдіть знову до мене, панотче.
– А як я це поясню?
– Скажете, наприклад, що забули свій требник. Чекаю вашої відповіді.
– А чого ти так поспішаєш на ту жахливу каторгу?
Я дивлюся на священика, на цього справжнього господнього комівояжера, й починаю вірити, що він мене не зрадить.
– Щоб якнайшвидше втекти, панотче.
– Бог допоможе тобі, сину мій, я певен. І відчуваю, що ти житимеш по-новому. В тебе добрі очі й благородна душа. Я йду до тридцять сьомої камери. Чекай відповіді.
Повернувся він дуже швидко. Дега згоден. Священик залишив у мене свій требник до завтрашнього дня.
Яке яскраве сонячне сяйво освітило сьогодні мою камеру! Завдяки цій святій людині.
Якщо Бог існує, то чому він дозволяє жити на землі таким різним людям? Прокуророві, поліцейським і священикові в'язниці Консьєржері?
Наші клопотання не залишилися без наслідків. Через тиждень нас сімох вивели вранці до коридора, де вже зібралися наглядачі.
– Роздягніться!
Ми повільно роздяглися. В коридорі холодно, а я страшенний мерзляк.
– Складіть речі перед собою. Кру-гом! Крок уперед!
І кожен опиняється перед згортком.
– Одягайтеся!
Замість м'якої сорочки, яку я доти носив, мені видали цупку, із сирового полотна, а замість мого гарного костюма-неоковирну блузу й грубі вовняні штани. Мої черевики зникли, замість них я взув дерев'яні сабо. До сьогодні ми мали нормальний людський вигляд. Я дивлюся на шістьох інших в'язнів: який жах! Жодної особистої риси – за дві хвилини ми стали каторжанами.
– Право-руч! У колону по одному шикуйсь! Кроком руш!
У супроводі двадцяти охоронців ми виходимо на подвір'я, де нас одного по одному садовлять у вузький кузов поліційного фургона. І ми вирушаємо в дорогу до Больє – державної каторжної в'язниці в Кані.
Канська в'язниця
Коли ми приїхали до канської в'язниці, нас завели до кабінету її директора. Він велично сидить за столом стилю ампір, що стоїть на помості заввишки з метр.
– Струнко! З вами розмовлятиме директор.
– Засуджені, вас привезли на пересильну базу, де ви чекатимете від'їзду на каторгу. Це – своєрідний гамівний дім. Тут ви повинні постійно дотримуватися тиші, і не чекайте ні відвідувачів, ні листів. У нас перед вами лише двоє дверей: одні виведуть вас нз каторгу, якщо ви шануватиметесь, другі – на кладовище. За найменшу провину ми садовимо на два місяці в карцер на хліб і воду. Ніхто ще не витримав у нашому карцері двох термінів. Затямте це собі!
Потім він звернувся до П'єро Бовдура, якого іспанські власті видали французьким:
– Хто ви за професією?
– Тореадор, пане директоре.
Розлючений такою відповіддю, директор крикнув:
– Виведіть його геть звідси!
На тореадора одразу ж накинулося кілька наглядачів, відлупцювали його і швидко витягли з кабінету. До нас із коридора долинув крик: "Сучі сини, ви накидаєтесь уп'ятьох на одного й лупцюєте кийками! Негідники!" Потім немов захарчала смертельно поранена тварина, і все стихло. Тільки чути було шурхіт – ніби когось тягли волоком по цементованій долівці.
Дега, що стоїть біля мене, пальцем торкається моїх штанів. Я здогадуюсь, що він хоче мені цим сказати: "Поводься добре, якщо хочеш дістатися живим до каторги". Через десять хвилин кожен із нас (крім П'єро Бовдура, якого відволокли в підземелля до карцеру) опиняється в окремій камері дисциплінарного відділення каторжної в'язниці.
Нам із Дега пощастило: наші камери виявилися поруч. Але спершу нас показали одноокому рудому страховиську заввишки десь метр дев'яносто, з новісіньким нагаєм у руці. Це – тюремний наглядач із числа в'язнів, який за наказом охоронців виконує роль ката. Коли охоронці лупцюють в'язнів кийками чи шмагають нагаями разом із ним, то не так утомлюються, а якщо закатують котрогось на смерть, то всю вину звертають на нього й не несуть відповідальності перед адміністрацією в'язниці.
Згодом, під час короткого стажування на медпункті, я дізнався про історію цього типа. Слід привітати начальника в'язниці за те, що він зумів вдало підібрати собі ката. Цей чолов'яга був каменярем. Жив він в одному північному містечку. І ось якогось дня він вирішив скінчити життя самогубством і вкоротити водночас віку й своїй дружині. Для цього він використав динаміт. Лігшй біля дружини на другому поверсі шестиповерхового будинку, він зачекав, поки вона засне. А тоді запалив сигарету й підніс її до шнура динаміту, який тримав у лівій руці між жінчиною й своєю головами. Пролунав страхітливий вибух. Наслідок: дружину буквально пошматувало. Тріснув будинок, уламки якого розчавили трьох дітей і сімдесятирічну жінку. Інших мешканців теж більш чи менщ серйозно поранило.
А він, Трібуйяр, втратив частину лівої долоні, від якої залишився тільки малий і обрубок великого пальця, ліве око й вухо. Досить серйозно поранило йому голову, довелося робити трепанацію. Коли його засудили, він став наглядачем за дисциплінарними камерами в центральній в'язниці. Цей напівбожевільний може будь-що зробити з кожним бідолахою, який потрапить йому до рук.
Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом!.. Раз, два, три, чотири, п'ять, кругом!.. Знову почалося моє нескінченне ходіння сюди-туди, від стіни до дверей камери.
Вдень ми не маємо права лежати. О п'ятій ранку рсіх будить пронизливий свист. Мусиш уставати, застеляти ліжко, вмиватися й ходити або сидіти на табуреті, вмурованому в стіну. Згідно з внутрішнім розпорядком в'язниці відкидне ліжко слід підняти й прикріпити до стіни. Наглядачеві так легше стежити за в'язнем – той не має змоги лягти.
… Раз, два, три, чотири, п'ять… Чотирнадцять годин ходіння. Щоб довести це безупинне пересування до автоматизму, слід навчитися опускати голову й, заклавши руки за спину, ходити не надто швидко й не надто повільно, ступати розміреним кроком і машинально повертатися в одному кінці камери через ліве плече, а в другому – через праве.
… Раз, два, три, чотири, п'ять… Тут у камерах краще освітлення, ніж у Консьєржері, ще й чути всілякі звуки одні з них долинають із сусідніх камер дисциплінарного відділення, інші – навіть з поля. А ввечері можна почути насвистування й співи хліборобів, котрі, випивши сидру, повертаються з роботи додому.
Я маю свій різдвяний подарунок: у щілину між дошками, якими забите вікно, бачу зовсім біле від снігу поле й кілька великих темних дерев, осяяних повним місяцем. Можна сказати, що то переді мною одна з типових різдвяних поштівок. Погойдуючись під вітром, дерева скинули з себе снігові шуби, й завдяки цьому їх виразно видно. Вони вирізняються великими темними плямами на білому тлі. Сьогодні різдво для всіх на світі, різдво навіть для частини в'язниці. Адміністрація дозволила каторжанам на збірному пункті купити по два брусочки. шоколаду. Кажу два брусочки, а не плитки. Ці два шматки егебель– ського шоколаду стали моєю різдвяною вечерею 1931 року.
… Раз, два, три, чотири, п'ять… Свавільне правосуддя перетворило мене на маятник, на примару, що без упину снує сюди-туди по камері, яка стала моїм усесвітом. Тут усе враховано. Нічого, анічогісінько нема в камері. Так, в'язень не повинен мати розваг. Якби мене заскочили за тим, що я дивлюсь у шпарку між дошками на вікні, я б дістав сувору покару. А може, вони й справді мають рацію, адже для них я тільки живий труп. То навіщо мені милуватися краєвидом?
За вікном пурхає ясно-голубий метелик з тоненькою смужкою на крильцях, неподалік від нього дзижчить бджола. Чого тут шукають ці комахи? Здається, вони очманіли від зимового сонця і прагнуть сховатися від холоду у в'язниці. Метелик узимку нагадує воскреслу істоту. Чому він не замерз? А чому ця бджола покинула свій вулик? Яке зухвальство з їхнього боку – підкрастися до самої в'язниці!
На щастя, наглядачі не мають крил, а то ці комахи пожили б не довго.
А Трібуйяр справді жахливий садист, і чуло моє серце, що я неодмінно зіткнуся з ним. Так воно, на жаль, і виходить. Другого дня по тому, як до мене навідалися оті дві комахи, я занедужую. Я починаю задихатись від самотності, мені треба побачити людське обличчя, почути людський голос, хай навіть неприємний.
І ось я вже стою голісінький у страшенно холодному коридорі обличчям до стіни, передостанній у шерезі з восьми чоловік, і чекаю своєї черги зайти до лікаря. Мені захотілося бачити людей… І я домігся свого! Трібуйяр заскочив мене саме тоді, коли я щось шепотів до Жюло, прозваного Молотобійцем. Реакція наглядача, цієї лютої акули, була жахлива: він оглушив мене ззаду кулаком по голові. Я не чув, як він підкрався до нас, тому від несподіванки ткнувся носом у стіну. З носа бризнула кров, і я впав. Мене підвели. Я весь тремтів, намагаючись збагнути, що зі мною сталося. Потім посварився кулаком, але той здоровило тільки цього й чекав і щосили садонув мене ногою в живіт. Я знову впав, а Трібуйяр заходився шмагати мене нагаєм. Жюло не стерпів і кинувся на нього. Зав'язалася запекла бійка, а що Жюло слабкіший за Трі– буйяра, то решта наглядачів байдуже дивилася на цей поєдинок. Ніхто вже не звертав уваги на мене, коли я підвівся з підлоги. Я озирнувся довкола, шукаючи чогось такого, чим можна було б ударити. І раптом побачив лікаря, який, подавшись у своєму кріслі вперед, намагався роздивитись із кабінету, що діється в коридорі. Водночас мені впала в око каструля з накривкою, яка танцювала від пари. Та велика емальована каструля стояла на засипаній вугіллям грубці, що опалювала кабінет лікаря.
Я вмить схопив каструлю за вушка, і хоч у руки пекло, не випустив каструлі, а розмахнувся й виплеснув окріп в обличчя наглядачеві, який боровся з Жюло й не бачив мене. З горла мерзотника вихопився несамовитий зойк. Мабуть, його добряче ошпарило. Трібуйяр упав. На ньому були аж три плетені вовняні тільники, і він почав з великими труднощами здирати їх з себе. Коли стяг третій, то разом з ним здер собі й шкіру. Окріп випік єдине його зряче око, і тепер він зовсім осліп.