Ходімо до нас, він дасть тобі скільки завгодно книжок.
— Хіба це можна?
— А чому б і ні? Я ж тобі кажу. Дідусеві подобаються хлопчики, які люблять читати. Ти ж знаєш, він був учителем!
— Так… То у нього багато книжок про звірів?
— Звичайно! Багато книжок про тварин з усіх частин світу. Про всіх, яких ти бачив у цирку Струцького.
Петруш примружив очі, з радощів аж підскакуючи на снігу.
— То коли прийти?
— Коли захочеш.
— А завтра можна?
— Гаразд. Приходь. А чи знаєш, де ми живемо?
— Ні.
— Ходімо, я тобі покажу. Тільки у нас є собака,— попередила дівчинка.— Не боїшся?
— Я собак не боюся. Ми з ним помиримось.
Дівчинка з подивом глянула на Петруша. Він видався їй ще більшим і дужчим. Він не був таким боягузом, як Турен, сусідський хлопчик, котрий ревів і гукав на допомогу, скоро загавкає собака. Кидав бублика, якого пес одразу ж хапав, а сам пускався навтьоки, так що всі діти на вулиці підіймали його на сміх.
Петруш одкрив дівчинці свою заповітну мрію: стати полярником.
— Поїдеш прямо туди, де водяться білі ведмеді?— захоплено спитала дівчинка.
— Саме туди. Це все через Фрама. З того вечора я часто його згадую. Бідний Фрам… Де він тепер?
— Далеко! — повторила дівчинка слова своєї мами.— В іншій країні, в іншому місті.
* * *
І справді, Фрам був далеко, в іншій країні, в іншому місті. Цирк Струцького прибув до великого чужого міста, де люди розмовляли іншою мовою.
Тією ж мовою віддрукували і порозклеювали на стінах величезні афіші, жовті, червоні, зелені. Вони сповіщали про велику прем'єру-виставу з трупою гімнастів і міс Елліан, приборкувачкою дванадцяти бенгальських тигрів.
Та не було на афіші імені Фрама, білого ведмедя.
І тут діти збиралися навколо цирку, який щойно нап'яв шатро. Із звіринця чувся рев левів і тигрів.
Тамтешні діти розмовляли іншою мовою, одначе раділи й хвилювалися так само, як і діти всього світу. Вони не знаходили місця — так їм кортіло, щоб швидше вечоріло і починалася вистава.
Вулицею з вокзалу сунули індійські слони з великими, як стовпи, ногами, а хоботами діставали аж до хідників, полохаючи перехожих. Попереду виступала жирафа з довгою, як телеграфний стовп, шиєю. Слідом везли клітки з тиграми і левами. Маршували коні з блискучою, як лаковані черевики, шерстю, у жовтій упряжі, дріботіли поні з бубонцями. Мавпи, одягнені, як клоуни, у червоні й зелені штани, викривлялися і канючили у людей горіхи й фісташки.
Цирк виріс ніби із землі. На пустирі піднялося сіре шатро з прапорцем угорі. Перед шатром — стайні, звіринець. Робітники квапились, начіплювали двері, забивали стовпи, вкручували лампочки. Чулося ревисько звірів. Із стаєнь доносився різкий запах. Музики настроювали свої інструменти.
— Я бачив білого ведмедя в клітці,— каже один з хлопчиків.—Ведмідь величезний. Тато казав, що у цирку Струцького є білий ведмідь, дресирований найкраще у світі! Його звуть Фрам, Прам, Ріам, чи щось таке.
— Я прочитав афішу!—вигукнув інший хлопчик.— І досить уважно. Ніякого ведмедя там нема. Ні білого, ні бурого, ні чорного.
— Не може бути! Б'ємося об заклад!
— Б'ємося!
— На що? На двоє тістечок і твій складаний ножик?
— Ба ні! Давай нарівні: якщо програю я, віддаю тобі свій складаний ножик, якщо ж ти, то віддаси мені книжку про Робінзона, оту, в полотняній оправі.
— Гаразд! Підходить. А тепер гайда до афіші.
Прочитали афішу. Потім попросили у чоловіка в червоній уніформі програмку.
Ніде не було й згадки про білого ведмедя. Не було жодного звіра, якого звали б Фрам, Фірам, Трам чи Пірам.
— Треба ще раз запитати! — мовив засмучено хлопчик із складаним ножиком.
Ножик йому купили на день народження. Він був ще новісінький. Всі у школі заздрили йому. Навіть сам учитель якось попрохав ножика, щоб підстругати олівця. Він ходив з кутка у куток і захоплено говорив: "Оце так ножик. Гляди ж тепер не виріж ним на парті своє ім'я!"
Тим-то кожен зрозуміє, як було важко розлучатися з ножиком.
— Добре, запитуй, коли хочеш! — згодився другий хлопчик, котрий уже бачив себе володарем ножика, про який мріяв увесь клас.
Вони підійшли до робітника в червоній уніформі, з вусами, закрученими вгору так, що на них можна було почепити капелюх, як на вішалку. Завели розмову здалеку, а потім спитали про ведмедя.
— Ніякий білий ведмідь не виступатиме! — відповів чоловік із цирку, закручуючи вуса ще грізніше й поглядаючи, чи однакової вони довжини.—Не виступатиме ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Пісенька Фрама відспівана. Тепер він нічого не вартий. Сидить у клітці й спить. Побачити його можете лише в звіринці. Марно тільки харчі переводить!
Чоловік у червоній уніформі повернувся до них спиною і відійшов собі, закручуючи вуса.
Між двома приятелями розгорілася палка суперечка.
Той, що з ножиком, доводив — правда на його боці:
— Бач, він сказав, що ведмідь є. його звати Фрам. Ти програв. Давай мені "Робінзона".
Другий тримався впевнено, як переможець:
— Це не те! Ти ж бо казав, що виступатиме найкраще в світі дресирований ведмідь. А тепер сам чув! Він не виступає ні завтра, ні післязавтра, ніколи. Він — дурний! Він не вартий щербатого п'ятака, його дурно годують. Давай ножика!
— А більше ти нічого не хочеш?
— Тоді зізнайся чесно, що не дотримуєш свого слова!
— Що? Ти думаєш, я дурень?
— Теж мені розумник знайшовся!
— Давай мерщій "Робінзона"!
— Прийдеш завтра з ворочком.
— Може, у тебе ніс свербить?
— Краще віддай мені ножика!
— То й на!
Мовивши це, власник ножика ударив товариша кулаком у ніс.
"Робінзон" не лишився в боргу. Зав'язалася справжня бійка. Вистрибували, як два півні. В обох понабігали на лобі гулі, більші, ніж у дурного Августа.
Та згодом обидва охололи. А дома кожен одбрехався, сказавши, що спіткнувся, упав і набив гулю.
— Кепські справи! — сказав батько тому, що з ножиком.— Тепер сидітимеш дома і не підеш увечері в цирк. Посидиш, поки гуля стухне.
— Добігався! — сказала мама тому, що з "Робінзоном".— Сьогодні не підеш у цирк, хай це буде тобі наука: іншого разу дивитимешся під ноги і не спотикатимешся.
— Але ж, таточку…
— Ніяких але…
— Мамуню, та дозволь…
— Не дозволю… Мене навіть дивує, як ти насмілюєшся просити. Чи тобі не соромно, щоб стільки людей дивилося на тебе, як на бешкетника й розбишаку.
Обидва квапились покласти холодний компрес. Вони натирали снігом гулі, аж поки від них не лишилося й сліду. Увечері, коли сіли за стіл, було ледве помітно невеличкі синяки.
Батьки їм простили.
Обидва, вирушаючи в цирк, вбралися по-святковому. Наглянсували черевики. Чуби зализали щіткою. Але у кожного на тімені волосся стирчало, як у дурного Августа.
Тихі й слухняні, прийшли в цирк обидва з різних вулиць. Кожен тримався батьків, аби не загубитися в штовханині.
Побачивши один одного, привіталися з великою радістю, ніби це не вони билися навкулачки, а хтось інший.
— Уявляєте,— почав розповідати тато хлопчика з ножиком,— мій прийшов додому з гулею на лобі. Якби вона не стухла, сидіти б йому дома…
— І мій теж!—здивувалася мама хлопчика з "Робінзоном Крузо".— Прибіг з гулею, як горіх. Каже, що упав і забився. І що воно за дитина! І що воно з неї буде! Ніколи не дивиться під ноги.
Обидва хлопчики присоромлено опустили очі. І поклялися подумки не обманювати своїх добрих, поблажливих батьків.
Потім публіка почала нетерпляче аплодувати, тупати і кричати. Оркестр заграв марш, вистава розпочалася.
І знову дві тисячі глядачів розмістилися на гальорці, в партері, у ложах. Вони говорили іншою мовою, бо це був інший народ з іншої країни. Але хвилювалися так само, як і в тому містечку, де міс Елліан поклала голову у пащу Раджі, бенгальського тигра. В усіх забивало дух, коли трупа гімнастів літала вгорі з трапеції на трапецію. Аж за боки хапалися від сміху, дивлячись на вихватки клоуна Августа, який завжди пошивався в дурні.
Тільки що цього разу ніхто не просив, аби виступав Фрам, білий ведмідь.
Ніхто не знав про Фрама, ніхто не чув.
Ніхто його не любив, не кликав, такого великого, розумного і доброго.
Фрам лежав у клітці, у самій глибині звіринця, між дурними й упертими тваринами, не здатними ні до якої науки.
В антракті батьки хлопчиків завели розмову:
— Чи не бажаєте відвідати звіринець?
— Саме про це й я думала. Не так для себе, як для дітей. Хай вони подивляться на всіх звірів з Ноєвого ковчега.
Діти зраділи, вистрибували попереду, тримаючись за руки, і скоса поглядали одне на одного: чи нема гулі?
У Ноєвому ковчезі
Не помилилася мама хлопчика, у котрого була книжка про Робінзона Крузо, в полотняній оправі, з великими кольоровими малюнками. Анітрохи не помилилася, коли порівняла звіринець цирку Струцького з Ноєвим ковчегом, легендарним кораблем, на якому, рятуючись од потопу, плавали всі види живих істот Землі, аж поки голуб не приніс у дзьобі гілочку оливи — вість про те, що небо змилувалося над ними.
Потім через усе небо веселкою перекинувся лукуватий міст. Вода спала. Ной причалив ковчегом до берега і випустив усіх тварин і птахів — прекрасних і потворних, лагідних і хижих, аби усі зайняли своє місце на землі.
Так повідає легенда. Щоправда, їй ніхто вже не йме віри, але всі згадують, як багато інших казок з прадавніх часів.
Директор цирку Струцький, пожадливий, ненажерливий ділок, також зібрав найрізноманітніших тварин у свій ковчег. Він позачиняв їх у клітки й возив із міста в місто, із країни в країну, щоб показувати, які є на світі дива. А дива ці можна було бачити, маючи квиток. Квитки ж коштували дорого.
Мисливці-звіролови обходили далекі ліси, піщані пустелі, землі вічної мерзлоти, де ніколи не танули сніги, піднімалися в гори, спускалися в долини, де ще не ступала людська нога. Вони ставили капкани, розкривали лігвища звірів, од яких забирали ще сліпих дитинчат.
І звідти, через моря й пустелі, з сипучих пісків і крижаних морів, привозили в клітках і ящиках, у вагонах і на пароплавах, хто що спіймав: левеня чи крокодила, слона чи довгошию жирафу.
І всі вони знайшли місце у клітках з написами у славетному цирку Струцького.
Заплатив за квиток — побачиш звірів, а не заплатив, то й не потикайся.
Люди товпились то біля одної клітки, то біля іншої. Читали таблички з написами, що за тварина, звідкіля привезена, який її вік та коротко про її звички.
Є між них звірі полохливі, вперті, тупі, яких не можна нічого навчити.