— Мартінові через два тижні буде п'ятсот років.
— Дуже дотепно, — мовила мама. — Вам ще не пора?
— Та вже, — відповіла Франці.
Діти попрощалися і вийшли в передпокій. Мама сіла на лаву в кутку.
— І ото треба було запрошувати їх до нас? — спитав тато, коли за дітьми нарешті зачинилися двері. — Ти ж знаєш, що я не люблю приймати в себе в домі незнайомих людей.
Мама промовчала.
— Я взагалі не люблю гостей, — сказав тато.
Мама все ще мовчала.
— Ти вигадала це запрошення тільки тому, що я дозволив їм піти сьогодні.
— Неправда, — сказала мама.
Тато ввімкнув телевізор голосніше, хоча там показували фільм для дітей.
— Де пиво? — спитав він.
— Там, де й завжди. В морозильнику.
— А хто його принесе?
— Той, хто питає, — відповіла мама.
Франці постукала у двері. В будинку драконів було тихо. Франці постукала ще раз, за нею — Шурлі. Нарешті в будинку почулася хода. Мартін відчинив двері і впустив дітей.
— Ми були на кухні, — виправдовувався він. — Готували вечерю.
З кухні виглянув Георг у картатому фартусі.
— Гостинно просимо, о друзі! — промовив він
Франці й Шурлі спантеличено дивилися на нього.
— Даруйте, — схаменувся Георг і підняв крила на знак каяття. — Іноді це зі мною буває. Тільки я запізно помічаю.
— А пахне як чудово! — похвалив Шурлі.
— І мені теж, — сказала Франці.
— Хоча все це з консервних банок, — признався Георг. — Ми відкрили аж двадцять.
Вечеряти вирішили на веранді, на свіжому повітрі. Мартін накрив на стіл. Франці й Шурлі чудувалися, що їжа з консервних банок така смачна.
Коли вони сиділи за столом, Георга в праву щоку вжалив комар. Дракон відмахнувся від настирливої комахи крилом, та тільки зняв вітер, що змів зі столу серветки.
— Виходить, дракони теж вразливі? — здивувалася Франці. — А я думала, ні…
— Якби ж то, — сказав Георг. В тому місці, куди його вжалив комар, уже набіг прищ. Георг став чухати його виделкою.
— Не чухайся, краще буде, — порадив Шурлі.
— Тобі легко говорити, — пробубонів Георг.
— Ну от, — промовив Мартін і розпростав крила. — А тепер, може, полетимо прогуляємось?
— Підемо прогуляємось, — виправила Франці.
Однак Мартін наполягав на своєму:
— Полетимо прогуляємось.
— Тільки не задавайся, — сказав Шурлі.
Цього разу дракони знялися в повітря вже просто з даху будинку. Шурлі сів на Георга, Франці — на Мартіна. Спочатку вони полетіли до Дунаю.
Над затопленим повінню берегом їм стрілося кілька паперових зміїв, але Мартінові з Георгом пощастило обминути їх.
Шурлі спершу був аж поблід. Він радів, що Георг летить невисоко над землею. Та ось він призвичаївся до польоту. А Мартін і Франці з самого початку летіли вище.
— Ну як? — гукнула Франці братові
— Чудово! — відгукнувся Шурлі.
Дракони перелетіли широку річку, яка текла через місто, і зробили коло над його центром. Навіть згори діти пізнали деякі будівлі. Однак гуркіт реактивного літака змусив драконів повернути назад. Вони знов опинилися біля річки й полетіли вгору за течією. Приземлилися аж на горі Каленберг. Точніше, сіли на телевізійну вежу, що стояла на вершині цієї гори.
В ту ж мить на всіх телеекранах у місті зникло зображення. Було видно самі лише смуги.
Тато підвівся, підійшов до телевізора, стукнув по ньому зверху кулаком і розчаровано скривився, бо це не допомогло. Тато стукнув ще кілька разів, дужче — і нарешті здався.
— Тепер він зовсім не працюватиме, — сказала мама.
— Але ж смуги були, як я ще по ньому не стукав, — почав виправдовуватися тато. — Думаю, що ці смуги не тільки в нас.
Він відкинувся в кріслі й поставив ноги на стілець.
— Ці телепні жодної програми не передадуть як годиться!
Доглядати телевежу та усувати перешкоди було обов'язком пана Мехтеля. Ось він сидить у своїй будочці доглядача вежі. Сидить за столом і їсть гуляш з картоплею. Але попоїсти йому не дали, сповістивши по телефону про технічні вади. Власний телевізор пан Мехтель вмикав рідко. Йому дужче подобалося розгадувати кросворди.
— Погляньте-но швиденько, що там трапилося, — сказав по телефону різкий голос. Це був голос пана Мерінського, відповідального за бездоганне транслювання телепрограми.
— Біжу, — сказав пан Мехтель. Він визирнув із будки, все ще з телефонною трубкою в руці, й помітив високо на вежі драконів. Правда, він не дуже їх розгледів, бо надвечірнє сонце било в очі.
— О господи! — сказав він.
— Ну, що там? — не терпілося панові Мерінському.
— Там… два об'єкти, — промовив пан Мехтель.
— Що?
— Два великі невідомі літальні об'єкти, — уточнив пан Мехтель.
— Ви що, випили?
— Ні, — захищався пан Мехтель. — Зовсім ні. Я взагалі не п'ю. Принципово. Ці літальні об'єкти схожі на двох велетенських птахів.
Саме тоді Франці згори замахала рукою й гукнула:
— Привіт!
Проте панові Мехтелю не було видно дітей. Він бачив лише велетенські літальні об'єкти.
— Літальні об'єкти сидять на телевежі, — пояснив пан Мехтель. І, заникуючись, додав: — Вони… вони розмовляють.
— Та візьміть-бо себе в руки, — промовив пав Мерінський. — Вади не зникають уже понад дві хвилини.
— Що ж я можу зробити? — спитав пан Мехтель. — Струсити їх?
— Робіть що хочете, — вигукнув пан Мерінський, — але зробіть же щось!
Пан Мехтель поклав трубку, попрямував до вежі й поліз угору довгою драбиною. Що вище він піднімався, то повільніше ступав. Не тому, звичайно, що в нього наморочилось у голові. (У нього взагалі ніколи в голові не паморочилось, бо цього вимагав його фах.) Просто пан Мехтель тепер уже добре бачив драконів і не зважувався вибиратись вище.
— Привіт! — гукнув цього разу Шурлі.
Пан Мехтель усе ще не бачив дітей.
— Прошу вас! — гукнув він. — Хоч хто ви є — забирайтеся звідси!
Пан Мехтель сказав собі, що це йому сниться. На кілька секунд він навіть заплющив очі, а коли розплющив, літальних об'єктів справді вже не було. "Мабуть, я зовсім збожеволів", — подумав він. Оглянувшись, пав Мехтель побачив драконів, які летіли геть. "Виходить, ще не зовсім збожеволів", — подумав він.
Тієї миті зображення на татовому телеекрані знову вирівнялося, проте фільм саме тоді скінчився.
— От свинство! — обурився тато.
На екрані з'явилася дикторка і попросила пробачення за недовготривалі технічні вади в телепередавачі на горі Каленберг.
— Ці вади виникли не з нашої вини, — сказала дикторка.
— Звісно, не з їхньої! — гукнув тато. — Вони ніколи ні в чому не помиляються.
— Може, фільм повторять, — промовила мама.
На це тато сказав:
— Вони повторять хіба лиш технічні вади, щоб їх побачили ще й за містом.
Тим часом пан Мехтель спустився з вежі. У будці знов задзвонив телефон.
— То що ж там було насправді? — спитав пан Мерінський.
— Не знаю, — признався пан Мехтель. — Якісь літальні об'єкти.
— Доки ви будете верзти цю нісенітницю? Що ви там накоїли?
Пан Мехтель промовчав.
— Ось я приїду перевірю! — крикнув пан Мерінський. — Зараз же. За півгодини буду.
Пан Мехтель ще трохи потримав у руці трубку, а тоді злегенька поклав. Він підійшов до столу і знов заходився коло гуляшу з картоплею. Проковтнувши третій шматок, пан Мехтель помітив, що гуляш холодний. Довелося поставити каструлю на електроплитку й розігріти. Пан Мехтель тим часом узяв журнал з кросвордами і розгорнув його на повій сторінці.
— Ну, це зовсім просто, —приказував він радісно. — Перелітний птах? Ластівка. П'яте по вертикалі: столиця Англії? Лондон. Восьме по горизонталі: острів-курорт?
Тепер пан Мехтель подумав, що цей кросворд не такий уже й простий. Він підійшов до дверей і глянув на телевежу. Там усе було гаразд. Заспокоївшись, він знову сів за стіл.
— Восьме по горизонталі: острів-курорт? — повторив він.
Раптом над дахом щось пронизливо засвистіло. Так, ніби несподівано зірвався рвучкий вітер. І зразу ж недалеко наче щось глухо гупнуло на землю. Пан Мехтель знов кинувся до дверей. Біля вежі все було як досі. Пан Мехтель полегшено зітхнув, зайшов до будки і причинив за собою двері.
Цього разу хтось постукав. "Невже пан Мерінський? Ще ж ніби рано", — подумав пан Мехтель і відчинив двері.
За порогом стояла Франці. А поряд з нею Шурлі.
— Добрий вечір, — привіталася дівчинка.
— Чого це ви недавно були такі схвильовані? — запитав Шурлі.
— Коли недавно? — не зрозумів пан Мехтель.
— Ну, тоді, як ми сиділи на телевежі, — сказала Франці.
— То це були ви? — здивувався пан Мехтель. — Не може бути! У мене з очима ще все гаразд. Ви занадто малі.
— Це були ми! — запевнив Шурлі. — Тільки не самі.
— Не самі?
— Ось заплющтеся на хвилинку, — сказав Шурлі.
— Навіщо? — спитав пан Мехтель. Він вирішив сьогодні більше не спускати з очей свою телевежу.
— Ну, будь ласка, — сказала Франці.
Довелося-таки заплющитись.
— Тільки тепер не лякайтеся, — попередив Шурлі.
Та пан Мехтель все одно злякався. Побачивши перед собою Мартіна з Георгом, він так і впав.
— Не бійтеся, — сказав Шурлі. — Це наші друзі.
— Друзі? — засумнівався пан Мехтель, що й досі сидів на підлозі. — І скільки ж їх?
— Тільки двоє, — відповіла Франці. — Мартін і Георг — дракони.
— Не може бути, — промовив пан Мехтель. Він підвівся, обтрушуючи штани.
— Ні, це так і є, — сказала Франці.
Мартін замахав крильми, — од вітру в пана Мехтеля волосся стало сторч, — і зробив у повітрі коло. Пан Мехтель стояв і дивився з розтуленим ротом. Мартін хотів був знов сісти на телевежу.
— Не можна! — заверещав пан Мехтель.
Мартін пролетів далі.
— Ну, що ви тепер скажете? — запитав Георг.
— Нічого, — відповів пан Мехтель.
— А що робить майстер по нагляду за телевежею?— поцікавилась Франці.
— Ти звідки знаєш, хто я такий? — здивувався пан Мехтель.
— На ваших дверях написано, — сказав Шурлі.
І справді, на дверях будки висіла табличка з написом: "МАЙСТЕР ПО НАГЛЯДУ ЗА ТЕЛЕВЕЖЕЮ". Ці слова були навіть підкреслені.
— Я наглядаю за передавачем, — пояснив пан Мехтель. — Ви були порушили хід передачі.
— Нам дуже прикро, — сказав Мартін, підійшовши до будки. — Ми справді цього не знали.
— Розумієте, ми тренувалися, — додав Георг. — Ми дуже довго не літали.
— Уже добре виходить, — визнав пан Мехтель.
— Незабаром ми знов зможемо робити далекі перельоти, — сказав Георг.
— Куди ж ви збираєтесь?
— Не знаю, — відповів Георг.
— А може, на Майорку? — мовила Франці.
— Дуже шкода, що я не можу запросити вас до себе, — вибачився пан Мехтель. — Мені й самому так іноді тісно.
— Нічого, — сказала Франці.