Там є доріжка до Інворіо… Така козяча стежка!
Козяча стежка. Отже, можна бути спокійним: Сіромбо вже від мене не втече. Я спитав діда, чи в монастирі живуть. Певне, живуть, відповів він мені, там є ченці. А ще є учні зі школи, що там працюють.
— Якої школи?
— Кравецької,— пояснив він.— Шиють там… як це називається?.. ряси для ченців, і не тільки для цього, а й для інших монастирів їхнього ордену. Вони мають швейні машини й усе, що треба. Там десь із двадцятеро хлопців, старших і молодших, вони відбувають послух, а потім, як дійдуть літ, стають братами: називають їх брати стрітенці. Я теж послав туди онука торік, але через кілька днів він утік звідти. Вони мають там де спати і що їсти, це правда, але сидять, як у в'язниці. Якщо не треба рятуватися від голоду, якщо немає вдома тяжкої біди, то хлопець, більш-менш кмітливий, там не витримає.
Я залишив машину в ліщинових заростях, аж при дорозі над озером, щоб Сіромбо, коли з'їжджатиме фургончиком униз, не міг її помітити, й рушив пішки до монастиря. Доріжка була зручна й мальовнича. Що п'ятдесят метрів — капличка, всередині кожної з них видно фреску, а знадвору, на цоколі, мальовану табличку з виписаним на ній чотиривіршем. Фрески чудово збереглися. Вірші, хоч я й не знавець поезії, здавалися мені дуже гарними, якби моя голова не була заклопотана іншим, я б охоче їх прочитав.
На вершині, перед фасадом церковці, поставленої під кутом до монастирських будов, є тераса, з неї можна оглядати одну з найчудовіших панорам, які я бачив у житті. Фургончик стояв перед брамою, на монастирському подвір'ї не було нікого. Між плитами поганенького бруку росла трава, навколо в лісі по-весняному щебетали пташки. Особливо солодко співали шпаки, так солодко, що коли хвилинку послухаєш їх, усе твоє теперішнє життя здається якимсь безглуздим; а я кажу не тільки про своє, а й про життя величезної більшості інших людей, тих усіх, хто живе й працює по великих містах, ба навіть малих містечках… Спів пташок, погідний спокій монастирської тераси високо на вершині гори — все це навіювало думку, що саме ці пташки мудрі і що жити — людині також — треба тільки серед полів, лісів, гір, самотньо й вільно. Вже вечоріло, туман, що стелився над ломбардською рівниною, ген-ген на схід, скидався на хмаринки легенького золотистого пилу. А коли я позирнув у протилежний бік і наблизився до невисокої кам'яної огорожі тераси, то побачив далеко внизу, в оправі темної зелені берегів, величезне блакитне дзеркало озера. А вгорі, за чорними високими горами, іскристі льодовики й пасма Монте-Роза.
Але, милуючись краєвидом, я весь час міркував, як прослизнути до монастиря і переконатися, чи справді там ховається колишній фашистський сановник. Я був зв'язаний наказом свого начальства, тож мені залишався тільки один спосіб. І я вирішив набратися терпіння до наступного ранку. Я повернувся вниз, до своєї машини, й став чекати. Через дві години я побачив, як згори з'їжджає фургончик. Я рушив дорогою назад і їхав слідом за "чербіатто" аж до Боргоманеро. Там я переночував. Я міг би переспати в казармі, але волів не муляти нікому очей і пішов до готелю. Я мав стару фальшиву посвідку особи на ім'я експерта-агронома. Назавтра рано-вранці я повернувся на свій спостережний пункт, чекаючи на Сіромбо та його "чербіатто". І зрештою, близько одинадцятої, побачив, як він від'їжджає в напрямку Новари. Тепер я вже спокійно провів його поглядом і поїхав до монастиря. Пристосовуватися до швидкості "чербіатто" мені вже не доводилось, тому я доїхав туди за якихось двадцять хвилин.
Відчинив мені молодий брат-воротар, на вигляд досить-таки простакуватий. У нього були червоні, ніби опухлі, губи, сховані в каштановій бороді, водяво-сині неспокійні очі, тонкий голосок і солодкий усміх, принаймні так мені здалося на перший погляд, але за хвилю я переконався, що той усміх нічогісінько не виражає. Я сказав йому, що хотів би побачитися з отцем пріором і що мене прислав пан Сіромбо, з Боргоманерської фірми.
— Ага, отой з заводу телевізорів! — сказав чернець, зрадівши, що одразу вгадав, про кого йдеться.— Прошу заходити… Він такими речами не займається… Ви повинні побалакати з братом Наццаро…
— З братом Наццаро?
— Так, з братом, який завідує швальнею… Я вас проведу…
Ми пройшли дві галереї, потім довгий коридор.
— Прошу сюди.— Чернець завів мене до кімнати з дванадцятьма чи, може, п'ятнадцятьма вікнами, маленькими й квадратними, як у коридорі; з них також було видно далеку рівнину. Сонце, світло й повітря проникали сюди з усіх боків, пом'якшуючи гнітюче враження, що його справляла ця кімната, заставлена довгими вузькими столами, оббитими старим фетром, за якими в непорушнім мовчанні сиділи хлопці в брунатних рясах, з наголо остриженими головами; вони кроїли й змотували брунатні тканини однакового ґатунку й кольору. У глибині, ліворуч, широко розчинені двері вели до іншого приміщення, звідки долітав безугавний туркіт і де справді було видно поставлені в ряд швейні машини. Брат-воротар сказав мені, щоб я зачекав, і гулькнув до тієї другої кімнати.
Я чекав, примостившись у куточку. Хлопці працювали, не звертаючи на мене ані найменшої уваги. Добре ще, хоч вікна були повідчинювані; але й так до мене доходив сморід від тканин.
Чернець повернувся майже одразу. За ним ішов старий, лисий, бородатий чоловік — борода, коротко підстрижена, шпакувата, надавала його обличчю виразу незвичайної енергії й сили. Він також убраний був у чернечу рясу, достоту таку саму, як у брата-воротаря. Це був, безперечно, брат Наццаро, завідувач швальні. Але чи саме Карутті? Цього я ще не знав.
Він сухо привітався зі мною, майже випихаючи у двері.
— Хто ви такий? Чого вам треба?
— Вибачте за турботу,— сказав я, намагаючись зазирнути йому в лице, але він відвертав свої сірі очиці; зрештою, щоб уникнути мого погляду, попросив мене йти вперед.
— Брат-воротар не повинен був приводити сюди вас. Тут келії. Крім того, як ви самі бачили, тут працюють. Я теж дуже зайнятий. Отож прошу говорити на ходу.
Я сказав, що в цих краях недавно; в останній час придбав невелику віллу поблизу фільварку Амено, не дуже далеко від монастиря, і мені хотілося б установити там телевізор, але я маю сумнів, чи в цій околиці добрий прийом. Минулого вечора я познайомився в Боргоманеро з таким собі Сіромбо, він сказав мені, що встановив телевізор тут і що працює апарат чудово, я можу переконатися сам, якщо захочу…
— Не може бути,— різко перепинив мене брат Наццаро,— не може бути, щоб Сіромбо послав вас сюди! Він добре знає, що тут закритий монастир і стороннім сюди вхід заборонено. Але годі про це. Брате Космо,— звернувся він до воротаря,— проведи його до трапезної й увімкни телевізор, щоб він хвилинку подивився й переконався, що зображення чудове. І одразу ж виведеш його з монастиря. Ти добре знаєш — отець пріор не терпить сторонніх. До побачення.
І, не подавши руки, навіть не поглянувши на мене, він обернувся до нас спиною й пішов до швальні.
Брат Наццаро так суворо висварив воротаря, що зразу видно було — цей чоловік звик наказувати іншим. А проте цього доказу було ще недосить. Доказу…
— Тепер мені треба поїхати до Туріна і розшукати якусь фотографію Карутті… Може, в якомусь архіві чи в старих фашистських публікаціях…— сказав я начальникові, прибувши до Казале.
Він утримав мене жестом, з усміхом розгорнув картонову течку — вона лежала перед ним на столі — й повернув її в мій бік.
— Подивіться, впізнаєте його?
Там були найрозмаїтіші знімки Карутті. На всіх він мав ще чуприну, хоча й ріденьку. І був безбородий. Але це масивне обличчя, ці маленькі свинячі очиці… Не могло бути ані найменшого сумніву. Брат Наццаро і він — це одна особа. То що мені далі робити?
— Нічого,— відповів начальник.— Своє завдання ви виконали успішно, і це вам зараховується. Я не забуду про вас. Тепер ви складете докладний письмовий звіт, виключно для мого вжитку. А потім забудете про нього. Про цю історію ви нічого не знаєте, нічого не викрили, ніколи нічого не підозрювали. Ну й, звичайно, я якнайшвидше переведу вас в інше місце. Тільки не розглядайте це як кару. Навпаки. Ось вам доказ цього: скажіть самі, куди б вам хотілося, і ми зробимо все можливе, щоб вас задовольнити. Поміркуйте про це й повідомте мене. А тепер бажаю вам усього найкращого.
Через два тижні я виїхав з В. Мене перевели. Тепер, коли мій приятель Флок загинув, мені було б дуже сумно залишатися там. Як здумаєш, що доведеться проходити повз ту браму…
Джіджі підняв угору склянку. Він був схвильований.
— Випиймо за упокій душі Флока!
— Тобто як? — сказав я зі сміхом.— Ти віриш, що собаки мають безсмертну душу?
— Що ж! У кожному разі, мені здається, що безсмертну душу скорше може мати собака, такий як Флок, ніж людська істота, подібна до інженера Мідана-Марадзі.
[1] Сало — містечко над озером Гарда, від вересня 1943 до квітня 1945 стало столицею створеної Муссоліні фашистської республіки, повністю підпорядкованої німцям. Офіційна назва: Італійська Соціальна Республіка.
[2] Гра в карти.
Переклад: Анатоль Перепадя