А нічне небо ставало дедалі чорнішим. Зовсім зникла його синь, така яскрава, коли дивишся із стартової площадки аеродрому. Навколо стелилася чорна просторінь, ще глибша від місячного проміння. Лиснюче, майже сніжнобі-
ле, воно линуло як дощ, скісне, пронизливе, холодне. Смуги металічного світла кружляли в кабіні, чіплялися за обличчя, за тіло, всмоктувалися в коричневі скафандри, лягали на прилади, сліпили очі пілотам.
Герберт зсунув темні окуляри на вершечок шолому, прикріпив їх до проводів навушників.
Він знову зробив короткий, чіткий рух долонею. Машина лягла на крило. Бульки світла раптом луснули, так, принаймні, здалося пілотам... У кабіні зробилося значно тихше. Але крила — якщо дивитися на них, відкинувши назад голову — іскрилися й далі, а місяць незабаром заглянув з другого боку кабіни й поволі пересунувся наперед. Стрілка жирокомпасу оббігла щиток. Коли вона повернулася до червоної лінії, Герберт випростав машину, і місяць ще раз, мов для розваги, обійшов навколо літака.
Тепер Герберт чекав на альтиметр. Коли і його стрілка стала на своє місце, Герберт дозволив двигунам перепочити. Втихомирив він і тахометр. На жирокомпасі стрілка раптом повернулася, побігла в зворотному напрямі й застигла. Вони минали радіомаяк.
Герберт відрапортував у мікрофон:
— Контроль, контроль! Я досягнув бойової стелі. Прошу дати час приземлення.
В навушниках тріскотіли цифри. Герберт не дивився на годинники, бо всі вони працювали з точністю хронометрів. їх було чотири. Перший показував час аеродрому, другий — у пункті призначення, третій — час за Гринвічем, а четвертий не показував нічого, аж поки не наставала потреба. Він, як казали пілоти, працював на божевільного. Це був аварійний годинник, ніколи, до речі, не вживаний. Навіть під час аварії пілот не вмикав його. Він мусив виконати моментально стільки дій, що, звичайно, забував увімкнути годинника, або — ще гірше — не встигав цього зробити.
— Переходжу на контроль радіопеленгом. Передачу закінчую.
Герберт почув підтвердження, що його рапорт прийнято, і вимкнув мікрофон. Більше він не був потрібний. Згасив жирокомпас і машинально сів глибше в крісло. Глянув на Рафа. Срібний вогник світла наче спалював його шолом.
Герберт повернув голову, але не побачив борт-радиста. Кабіна вглибині мала барву неба — там, за плекситами шибок.
— Рафе!
— Ну?
— Про що ти зараз думаєш?
— Про те, як зустріну жінку.
— Ах ти ж...
— Майоре!
— Що?
— Летимо! Зробимо вже цей паскудний рейс!
— Атож.
Хвилини минали в мовчанні. Герберт досвідченими пальцями помацав стерно. Ні, не чути було ніяких вібрацій.
— Рафе.
— Що таке?
— Вмикаю автомат.
— Зрозуміло.
Тепер літаком керував автопілот.
Герберт схрестив долоні і на повні груди вдихнув добре підживленого киснем повітря з кисневого апарату.
Напівлежачи, він відчував, як поволі минає напруження, що досі сковувало весь організм. Тепер він зовсім спокійно міг пригадати вечір. Останні хвилйни невпевненості в казино. Ось він дає товстій кельнерці конверта з листом. Гаряча кава зогріла його, наче він лише хвилину тому відсунув спорожнілу чашку... Автобус здригається на порепаному асфальті. Навколо вапнякові пагорби, сморід машини і задушливі пахощі спаленого бадилля. Історія з Ленцером. Колотнеча в штабному клубі. Ідіотські слова Рафа, коли довелося змінити машину. Зараз тут, у машині, коли неймовірне напруження шарпало нерви, години безглуздої балаканини на аеродромі та в містечку здавалися ще безглуздішими, взагалі не вартими того, щоб їх згадувати. Особливо тому, що він зважився, нарешті, відправити листа, а комендант обіцяв підтримати його заяву про переведення на цивільну лінію. Чи ж напевне він обіцяв підтримати? Герберт вже не пам'ятав. Здається, наче старий полковник щось таке казав. А може йому тільки дуже хотілося це почути?
Все одно вони повинні задовольнити його заяву. Інакше все скінчиться зовсім безглуздо. А Гербертові аж ніяк не хотілося скінчити отак по-дурному, як Портер чи Карст. Раф став батьком. Дай йому, боже, здоров'я! "Як він може бути батьком і робити рейси на борту мого літака? Мабуть, це якось узгоджується в його голові".
— Рафе!
— Що?
— Ти б не хотів змитися звідси?
— Ні.
— Чому?
— Я ще з рік робитиму рейси. Так оцінив свої нерви. Потім виїду з дружиною й дитиною кудись у нормальне місто.
— Все-таки виїдеш?
— Звичайно. А ви ж, пане майор, як думали? Я зовсім не хочу скінчити, як Портер.
— Т ак.
"Значить, він теж,— думав Герберт.— Тут ніхто не хоче залишатися. Дивно! А цікаво було б поговорити з полковником — чи він теж мріє повернутися додому? Біс його знає. Мене це не цікавить. Взагалі мене цікавить лише якась лінія цивільної авіації, більше мені майже нічого не треба. Нехай вони тут голови собі поскручують і по черзі зроблять те, що Портер. Нехай ящірки з'їдять містечко, сонце спалить пустиню, нехай висадять у повітря аеродром, нехай море поглине "мандаринки". Я тікаю звідси.
Місяць світить, наче південне сонце. Наді мною чорне небо, якого не знають люди, що ніколи не були пілотами-висотниками. Десь там, унизу, повинна бути земля. Я не бачу її, бо вона такого ж кольору, як небо, тільки з синястим відтінком. Те небо, яке бачать люди, що живуть у нормальному світі. Подекуди просторінь унизу коричневіе, а там, де мигтять рої вогнів, набирає янтарного відтінку. Так само, як пустиня в місячному сяйві. Але це збиває з орієнтації. І тому значно легше сказати, що я лечу між двома куполами чорного неба. Воно створює видимість простору, поглиблює все, що лежить за плексигласом кабіни. Примушує пам'ятати, що я розвиваю зараз жахливу швидкість. Інакше могло б здатися, що я вертикально вишу над аеродромом і містечком. Ще кілька десятків дражливих хвилин, і я повернуся до них — униз. Тоді сміливо можна сказати: я ніде не був. Це зовсім брехня: я зараз замкнений між двома з'єднаними чашами — чорного неба й синьої землі".
"Добре було б піддатися ілюзії, що я вишу в безмежності, і все це разом — звичайнісінька гра, тільки для дорослих. Ба! Переведуся кудись на цивільну лінію, бо я ж таки не маньяк. Портер був іпохондриком і маньяком, тому він так безглуздо скінчив. Але це не має значення. Я звідси тікаю. Портер, правда, теж казав щось подібне. Але перш ніж його впхнули в санітарну машину, він одержав назад свою заяву. її не схотіли прийняти. Він також мріяв перевестися на якусь цивільну лінію".
"Буде чудово, якщо я матиму змогу переконатися, що став звичайним, рядовим пілотом,— так само як інші, ті, що літають із швидкістю молодого равлика. Вони висять низенько над землею; вночі встигають розпізнавати стрічки поїздів із золотими сегментами вікон. Міркують, звичайно, по-людськи. Палять у кабіні цигарки, гукають стюардесі: "Принеси чорної кави!". Боже мій! Чесні, добрі качки з пропелером! Хотів би я стати візником або розвозити молоко. Але вже пізно! Замість спокійно розвозити молоко, я став майстром висотних польотів. А шкода! Хай їх чорт візьме, ці польоти. Вишу зараз над містечком. Так-так, це правда. За шибкою рухається лиса голова місяця. Шкода тільки, що вона не прикриється хмарами. Внизу, певне, сунуть вали хмар. Але на моїй стелі місяць завжди роззявляє пащу і пхає лапи в кабіну. І зараз обмацує мій комбінезон. Чого очі витріщаєш, ідіоте? Відвезти б тобі "мандаринку" — миттю змінив би свою думку про людський рід! Ручуся, що одна "мандаринка" вибила б тобі око назавжди. А дві— двоє очей і теж назавжди. Тоді перестав би ти витріщатися на ідіотів, які лижуться на Монте Маріо після заходу сонця. Дай тобі, боже, здоров'я! Поки ти являєш собою безлюдну пустелю, можеш бути певен, що ніхто не почастує тебе "мандаринкою". На землі тісно, і тому люди вигадали висотні польоти й повинні мучитись у скафандрах, які зв'язують рухи. Правда ж смішно сидіти в кріслі й не відчувати його спиною?
Цікаво, чи Портер думав так само?"
— Рафе.
— Що?
— Летимо?
— Так.
— Навіщо?
— А ви, пане майор, не говоріть багато, бо це нездорово. Пам'ятаєте, як записали на плівку оту промову, що Портер виголошував у машині?
— Він був справжній ідіот, цей Портер.
— І безглуздо скінчив,— додав Раф.
— А ми не ідіоти.
— Але летимо.
— Правильно: летимо.
Герберт зрозумів, що його чекає хвилина самотності. Він боявся думки про базу, про свій рейс, про запихканий автобус і смердючі узгір'я.
"Як мені не боятись самої згадки про містечко! Якщо я зумію ще раз прочитати казку, чудову казку про нормальну людину, якою, звичайно, колись був, то легше довідаюся, що зараз у моєму житті — правда, а що безглузда вигадка. Хай я навіть нічим не допоможу — все одно цю історію варто перечитати ше раз. Якщо ми втечемо звідси вдвох — тоді з'єднаю в одне ціле те, що було раніше, із тим, що нас чекає. Так буде краще, чи принаймні, спокійніше".
Герберт охоче піддався омані. Він спробував пригадати, що саме було справжнім початком.
5
Пасажирський поїзд далекого слідування затримався на маленькій станції довше, ніж звичайно.
Вони вилізли тут — цілий табун хлопців. Перше ніж вони повикидали крізь вікно все своє спорядження, перше ніж позабирали з багажного вагону намети і все причандалля, залізничники встигли добре їх вилаяти.
Персонал станції складався з чергового, який також продавав квитки, вітав приїжджих, обслуговував багажну експедицію, і товстої буфетниці — його дружини. Поруч був невеличкий будинок, збудований з порожнистої цегли, далі — товарна платформа, гарні, горді тополі вздовж стежини, яка вела до великої пр'охолодної вбиральні.
Начальник табору оголосив збір. Герберт,
якому ніколи не посміхалося щастя, одержав під свій нагляд важку щоглу намету.
Замість двох замовлених автобусів приїхав тільки один. Шофер пішов побалакати з жінкою чергового. Хлопці в цей час вантажили намети і все причандалля на дах, а рюкзаки всередину. Дужчі поїхали першим рейсом. Герберт вирішив почекати разом з іншими, поки автобус не повернеться назад.
Кілька хлопців окупувало вбиральню. Відомо було, що вони там палять цигарки. Ті, яким батьки дали грошей, пішли в бар.
Герберт обережно поклав щоглу на гравій перону і став перед фронтоном станції. Неподалік, в яскравій зелені винограду, самотньо височіла серед смужок картоплі, капусти і хирявих соняшників золотиста вілла.