Усі втікають. Мабуть, твій граф теж лаштується в дорогу, інакше ти не був би у Варшаві. Вип'ємо?
— З охотою. Але щодо графа, то ви, пане князь, помиляєтесь, Ми приїхали до Варшави, щоб боротися.
Князь голосно зареготав.
— Ти мені подобаєшся, Леоне. і твій граф теж. Та нинішня ситуація — не вистава в "Казіно де Парі". Ще вип'єш?
— З задоволенням. І все ж я з вами не згоден.
— Розмовляти з тобою завжди цікаво. Шкода, що ти не належиш до наших кіл. Зрештою... я б нітрохи не здивувався, коли б якийсь архіваріус десь викопав, що ти — побічний син аристократа, прикрашеного графською чи князівською короною. У тебе породистий вигляд. Вип'ємо?
— Якщо бажаєте, то можете налити. Що ж стосується мого походження, то насмілюся зауважити, що породистими бувають не тільки люди, але й худоба.
Князь знову голосно засміявся.
— Справді-бо, ти все більше подобаєшся мені, Леоне. Я хотів би мати такого кузена, як ти.
— Те, що ми звемо трояндою, пахнуло б і під іншою назвою.
— Що ти сказав?!
— Це сказав не я, а Шекспір.
Князь плеснув мене по плечу.
— Леоне! Ех, та що там казати... Давай вип'ємо.
Тремтячою рукою він потягнувся до пляшки з коньяком. Я злякався, що він розіллє "мартель" на скатертину, і взяв його за руку.
— Якщо дозволите...
Ми випили.^Князь дістав сигарети. Я підніс йому вогню, потім закурив сам.
Враз погасло світло й завили сирени. В кутку зали блиснуло кілька кишенькових ліхтариків. Хтось закричав:
— Всі до сховища! До сховища! Тільки без паніки!
Та наслідок цього заклику був зовсім протилежний. З гуркотом перекинувся стіл. Біля дверей тієї ж миті утворилася пробка. Джентльмени в смокінгах і вечірніх костюмах кинулися напролом, пробиваючи собі дорогу до сховища. Перед вели полковники, які першими вихопилися на сходи.
— Пане князь, якщо хочете, підемо в бомбосховище,— люб'язно запропонував я.
Мені ніхто не відповів. Я глибоко затягнувся сигаретою, намагаючись роздивитись на свого сусіду. Та він зник.
Я зачекав, доки спорожніє зала. За буфетом блимав вогник свічки. Бармен гримів змішувачем, готуючи коктейль. Я підійшов до нього.
— Нарешті бачу перед собою людину,— буркнув він, глянувши на мене.
— Скоріш дві, — відповів я, злегка кивнувши головою.
Він подивився мені в вічі.
— Вип'єте? Я частую.
— Яке це вже має значення. Але вип'ю охоче.
Бармен налив у чарки коктейлю.
— На здоров'я!
— На здоров'я!
Він глянув у напрямку дверей і сказав:
— Худоба.
— Але породиста, — зауважив я спокійно і взяв тарілку з порцією шинки, що стояла на буфеті.
— Скільки?
— Нічого.
— Нічого — це велике слово. На добраніч.
Я попрямував нагору, до своєї кімнати, тримаючись лівою рукою за стіну, бо світла ще не було.
О сьомій ранку я устав, поголився, одягнувся і спустився на кухню, щоб замовити графові сніданок. Та тут на мене чекала несподіванка. Коли я проходив вестибюлем, до мене підійшов швейцар і простягнув листа.
— Добрий день. Пан граф залишив для вас листа.
— Для мене? — здивувався я. — Хіба граф поїхав?
— Дві години тому, військовою машиною. По нього приїжджали офіцери.
Я взяв листа, розірвав конверт і прочитав:
"Мій Леоне! Я повинен негайно виїхати з Варшави. її ніхто не боронитиме. Столиця оголошена відкритим містом. Я їду із знайомим генералом до Бреста-над-Бугом — там головна квартира верховного головнокомандуючого. Ридз-Смігли організовує там "східний вал", об який розіб'ються гітлерівці. їдь за мною. Лишаю візитну картку генерала, яка допоможе тобі знайти мене. Ти будеш мені потрібний".
Це повідомлення було настільки сенсаційне, а кожне графове слово сповнене такою вірою і впевненістю, що я відразу ж відчув себе героєм. Взявши свій рюкзак, я попрощався із швейцаром, який іронічно усміхався, пояснюючи мені, що поїзди не ходять, і вийшов із готелю.
Мене вразив вигляд варшавських вулиць, заповнених юрбами людей. Переважно це були чоловіки з торбинами, валізками, ранцями. Вони йшли мовчки, квапливим, нервовим кроком. Все це здавалося якимсь сном. Коли на вулицях людно, вони всі сповнені шуму. Але ж того дня скрізь панувала смертельна тиша. Промовляли тільки сповнені люті погляди тих, що йшли; промовляли більше, ніж слова.
Я теж крокував мовчки. Так я дійшов до шосе, що вело на Мінськ Мазовецький. Натовп дедалі більшав. Він став схожий на велетенського вужа, що повз понад придорожнім ровом. Подекуди виникали пробки, коли вперед намагалися вирватися брички, машини чи дрожки. Багато людей котили ручні візки з речами. Стояв неймовірний гамір. Я часто сходив з шосе в поле, аби обминути транспорт і юрби розлютованих людей. Нараз у небесній блакиті з'явилося три срібні точки. Людей охопила паніка. Одні бігли в поле, дехто лягав у рів, а інші мчали вперед, божеволіючи від жаху. Перш ніж я встиг зорієнтуватися в ситуації, три срібні точки спустилися нижче, і я побачив літаки, що пікірували на шосе. Пекельно ревли мотори. З-під крил із чорною свастикою посипалися кулеметні черги. Мов повітряний смерч, на висоті кількох десятків метрів над нами пронеслися машини і вмить щезли за обрієм. Поряд зі мною лежала якась молода жінка, розкинувши руки й ноги. Калюжа крові біля неї ставала все більшою. Трохи далі на колінах стояв дід. Щока в нього була роздроблена, на обличчя страшно було й дивитись. Я мимоволі ступнув крок уперед і простяг руку, щоб допомогти йому, він тут же важко звалився набік і знерухомів. Навколо чулися зойки і прокляття. Багато людей було поранено, багато вбито. А з неба усміхалося сонце — погода була чудова.
Так подорожував я, шукаючи східного валу маршала Ридз-Смігли. Кільканадцять разів протягом цього дня бачив я подібні сцени, Я ніколи не міг похвалитися надзвичайною симпатією до мундирів, але "офіцерська честь" була для мене чимось таким, що зобов'язувало до джентльменства. Та досить було змінити декорацію, вийти з салону на поле битви, і "джентльмен" з блискучими гудзиками перетворювався на бандита, і це робив "цвіт армії", як звичайно називали льотчиків у кожній країні, армії країни, народ якої дав світові Бетховена, Баха й Гете.
Під час нальотів я не відчував ні страху, ні паніки. Зате в мені з кожною хвилиною зростала лють і ненависть.
За чотири дні я нарешті дістався до БреСта-над-Бугом. Раніше в цих краях я не бував, і місто видалося мені якимсь нещасним і дивним. Навкруги вирували юрби солдатів і офіцерів, а також біженців у цивільному.
Я зайшов до першої-ліпшої закусочної, хазяїн якої за відповідну плату дозволив мені вмитися, поголитися й почистити одежу. Я скористався нагодою і поповнив запас харчів, а також поснідав яйцями, хлібом і молоком. Потім подався на ринок, де було багато військових, щоб дещо довідатися. Зміст генеральської візитної картки додав мені впевненості. На картці стояло одне-однісіньке слово: "впустити". Далі йшов знак оклику й прізвище "Гжмот-Велігорський, генерал Війська Польського".
Озброєний цією візитною карткою, я став шукати когось із старших офіцерів, сподіваючись, що тільки він зможе провести мене до головної квартири. Я знав, що генерал, а з ним і граф саме там. Мене не лякала думка про те, що я, можливо, попаду на очі самому пану Ридз-Смігли. Адже йому я досить часто прислуговував, коли він бував у нашому палаці під час полювання на фазанів. Щоправда, з нього був кепський мисливець, і граф завжди ставив біля нього наді й н о г о стрільця, який стріляв одночасно з достойним гостем, виручаючи його тоді, коли він не влучав у ціль. Очевидна, Ридз-Смігли не здогадувався про графову завбачливість, і трофеї, які складали до його ніг, мабуть, вважав своїми. Крім того, він не розумівся на кухні, на марках вин і коньяків. Але тоді я вважав, що він, як наступник Пілсудського, згаданий у "політичному заповіті" маршала, — видатний полководець. Отож не дивно, що присутність маршала в Бресті— над-Бугом підбадьорювала мене.
День був сонячний, на небі ні хмаринки, такий, як і всі дні пам'ятного вересня тридцять дев'ятого року... Не встиг я пройти й десяти кроків, як завили сирени, сповіщаючи про повітряний наліт. Вулиця і ринок умить спорожніли. Цивільні й військові бігли до підвалів сусідніх будинків або ховалися в під'їздах. Інші стрибали в протиповітряні рови, що оперізували ринок. Біля одного з під'їздів стояв невеликий грузовик, з якого поволі злазили шість дідів у галлерівських мундирах. Кожному з них було щонайменше сімдесят років. На грудях у них блищали численні ордени й хрести. Не поспішаючи, вони обтріпали один одному порох із штанів і курток, потім повагом зайшли в під'їзд. Жоден з них навіть не глянув на небо, де щохвилини могли з'явитися гітлерівські літаки.
Я теж зайшов до того самого під'їзду і звернувся до них:
— Вибачте... ви звідки будете?
— З Любліна, — відповів один із дідів з двома зірочками на плечі.
— То ви теж оборонятимете східний вал?
— Який вал?!
— Вал, який організовує маршал Ридз— Смігли і об який розіб'ються гітлерівські атаки.
Діди з цікавістю подивилися на мене, а той, що мав дві зірочки, розсерджено промовив:
— Це брехня, голубе. Не буде ніякого валу. Ми поспішаємо на допомогу Варшаві.
— Варшаву ніхто не захищатиме, — відповів я трохи розчаровано. — її оголошено відкритим містом.
— Теж брехня. А зрештою, це нас не стосується. Ми їдемо битися, бо всі тікають. А вас ми просили б залишити наше товариство.
Діди були явно розгнівані. Вони повитягали з кишень кисети з тютюном і тремтячими пальцями почали набивати люльки. Дехто, не приховуючи своєї неприязні, дивився на мене з-під кошлатих брів.
Я люб'язно вклонився і вийшов на подвір'я. Ту ж мить озвалося зловісне виття літака, що пікірував, пронизливо засвистіла бомба. Я стільки разів чув уже цей свист під час подорожі з Варшави до Бреста, що зовсім спокійно усівся на лавці під муром і поліз у кишеню по сигарети. Враз сліпучий спалах огорнув під'їзд. Хвиля гарячого повітря вдарила на подвір'я, пролунав страшний вибух. Я впав з лавки на землю не тому, що злякався, — щось скинуло мене, мов ту пір'їну. Частина будинку перетворилася на купу цегли, і нацколо все огорнула хмара куряви. Минув якийсь час, перш ніж я протер очі й підвівся, а курява осіла на землю. Картина, яку я побачив, стояла у мене перед очима протягом багатьох років.