Він жив поблизу і часто приходив поїсти в Будинок моряків, бо тут була хороша норвезька кухня. Цей інженер запитав у мене, що я тут роблю, і я коротко познайомив його із своїми планами. Я сказав, що коли до кінця тижня не одержу ніякої певної відповіді з приводу рукопису, то почну готуватися до експедиції на плоту. Мій співбесідник майже нічого не запитував і слухав з великим інтересом.
Через чотири дні ми знову зустрілися в тій самій їдальні.
— Ну, яке ваше рішення, вирушаєте в подорож чи ні? — запитав він.
— Так, — відповів я. — Вирушаю.
— Коли?
— Якомога швидше. Коли я затримаюсь надовго, то з Антарктики задують шторми, та й на островах настане пора ураганів. Я повинен відпливти з Перу в найближчі місяці, але спершу мені треба дістати гроші і організувати всю справу.
— Скільки чоловік буде з вами?
— Я думаю, що всього треба шість чоловік; тоді на плоту нас буде досить, щоб не обриднути один одному; до того ж це зручно й для чотиригодинних вахт біля стерна протягом доби.
Кілька секунд він стояв, немов обдумуючи, а потім палко заговорив:
— Хай йому чорт, як мені хочеться поїхати з вами! Я міг би взятися за технічні виміри та метеорологічні спостереження. Ви ж, звичайно, мусите підкріпити свій експеримент точними вимірами сили і напрямку вітрів, течій та висоти хвиль. Майте на увазі, що вам доведеться пропливти величезні простори океану, про які практично нічого невідомо, бо вони знаходяться поза звичайними морськими шляхами. Така експедиція, як ваша, може зробити цікаві гідрографічні та метеорологічні дослідження, і тут дуже стануть у пригоді мої знання з термодинаміки.
Я нічого не знав про цю людину, крім того, що було написано на її відкритому обличчі. А воно могло сказати багато про що.
— Згода, — промовив я. — Ми вирушаємо разом.
Його звали Герман Ватсінгер. Він був такий самий горе-моряк, як і я.
Кілька днів по тому я привів Германа як гостя в Клуб мандрівників. Там ми відразу ж натрапили на полярного дослідника Петера Фрейхена. Фрейхен дуже вирізнявся тим, що його легко можна було помітити у натовпі. Високий і широкий, як двері сарая, із скуйовдженою бородою, він здавався посланцем неозорої тундри. Він завжди поводився якось незвичайно — немов увесь час ішов по слідах ведмедя-грізлі.
Ми підвели його до великої карти, яка висіла на стіні, і розповіли про наш план перепливти Тихий океан на індіанському плоту. Фрейхен широко розкрив свої блакитні, мов у дитини, очі, і від цього вони стали зовсім круглими. Слухаючи нашу розповідь, він увесь час посмикував себе за бороду. А потім тупнув своєю дерев'яною ногою об підлогу і тугіше затягнув ремінь.
Старий мандрівник по Гренландії наповнив наші кухлі пивом і почав розповідати про те, як він вірить у судна давніх народів, у вміння цих людей пересуватися сушею і морем, пристосовуючись до природних умов, йому самому доводилось спускатися на плоту великими сибірськими ріками, а плаваючи на кораблі вздовж арктичних берегів, він тягав на буксирі плоти місцевих жителів. Розповідаючи про це, мандрівник смикав себе за бороду і на закінчення запевнив, що така подорож для нас буде дуже приємною.
Завдяки гарячій підтримці Фрейхена справа завертілася дуже швидко і незабаром про неї заговорила скандинавська преса. Вже наступного ранку в двері моєї кімнати в Будинку моряків хтось сильно постукав. Мене кликали до телефону в нижній коридор. В результаті цієї розмови того ж вечора Герман і я подзвонили біля під'їзду одного з будинків у фешенебельному кварталі Нью-Йорка. Нас зустрів елегантно одягнений молодий чоловік в лакованих домашніх туфлях та шовковому халаті поверх синього костюма. Притуляючи до носа надушену хусточку і просячи пробачення за свою простуду, він справляв враження якогось пестунчика. Але ми знали, що цей хлопець прославився в Америці своїми подвигами під час війни як льотчик. Крім незворушного на вигляд господаря там було ще двоє енергійних молодих журналістів, сповнених жадобою діяльності та ідеями. Одного з них ми знали як талановитого кореспондента.
Розпиваючи з нами пляшку чудового віскі, господар пояснив, що його цікавить експедиція. Він обіцяв роздобути потрібні нам кошти з умовою, що ми будемо писати про подорож у газети, а повернувшись назад, поїдемо по різних містах з лекціями про неї. На кінець розмови ми дійшли згоди і випили за успішне співробітництво тих, хто фінансує експедицію і хто бере в ній безпосередню участь. Тепер усі економічні проблеми мали бути розв'язані; за них візьмуться наші компаньйони, а ми можемо більше не турбуватись. Герман і я мусимо зараз же підібрати екіпаж та спорядження, побудувати пліт і, поки не почалися шторми, вирушати в дорогу.
Наступного дня Герман звільнився з роботи, і ми серйозно взялися за справу. Через Клуб мандрівників я вже встиг дістати згоду дослідної лабораторії матеріальної частини військово-повітряних сил, що вони дадуть нам все потрібне; керівники лабораторії вважали, що наша експедиція дуже підходить для випробування їх спорядження. Отже, початок у нас буз гарний. Тепер нашим найважливішим завданням було знайти чотирьох підхожих людей, готових вирушити з нами на плоту, а також роздобути продовольство для подорожі.
Добирати людей для спільного плавання по океану треба було дуже ретельно. А то через місяць перебування у відкритому морі могли, виникнути всілякі неприємності та сварки. Я не хотів комплектувати команду з моряків: вони навряд чи знали більше за нас, як керувати плотом, а згодом, коли б нам пощастило довести справу до кінця, наш успіх пояснювали б тим, що члени нашого екіпажу були кращими моряками, ніж давні будівники плотів у Перу. І все ж нам слід було мати на плоту людину, яка могла б хоч користуватися секстантом і вміла б позначити наш курс на карті; це потрібно було для наукових звітів.
— Я знаю художника, — сказав я Германові. — Це високий, здоровенний хлопець, який уміє грати на гітарі й взагалі дуже веселий юнак. Він закінчив мореплавне училище і кілька разів плавав навколо світу, перш ніж взявся за пензель і палітру. Я знаю його з дитинства, ми часто на батьківщині робили з ним туристські походи через гори. Напишу йому; я певен, що він приїде.
— Він цілком підходить, — погодився Герман, — а потім нам потрібна ще людина, обізнана з радіо.
— Радіо! — вигукнув я з жахом. — На біса воно нам здалося? Це ж доісторичний пліт.
— Е ні, не кажіть. Ця осторога не пошкодить вашій теорії, якщо ми не посилатимемо сигналів про небезпеку і не проситимемо про поміч. Радіо нам потрібне для того, щоб передавати метеорологічні спостереження та інші відомості. Про шторм воно нас не попередить, бо для цієї частини океану немає ніяких прогнозів, а коли б вони й були, то яка від них може бути користь на плоту в океані.
Його доводи поступово зламали всі мої заперечення, які ґрунтувалися здебільшого на тому, що я не любив усіляких кнопок та вертливих ручок.
— Як це не дивно, — признався я, — але в мене багато знайомих, які мають відношення до радіозв'язку на велику відстань. Під час війни мене було зараховано в радіопідрозділ — певно, "за спеціальністю". Я обов'язково напишу Кнуту Хаугланду і Торстейну Робю.
— А ви знайомі з ними?
— Так. З Кнутом я вперше зустрівся в Англії в 1944 році. Англійці нагородили його орденом за участь у парашутному десанті, який перешкодив німцям виготовити атомну бомбу: він був радистом в групі учасників опору, яка здійснила диверсійний акт, знищивши в Рьюкані запаси важкої води[13]. Я зустрівся з ним, коли він тільки-но повернувся з іншої операції в Норвегії; гестапо застукало його з таємним передавачем, що був захований в димарі родильного будинку в Осло. Нацисти запеленгували передавачі, і весь будинок був оточений німецькими солдатами, які засіли з кулеметами біля кожних дверей. Сам начальник гестапо Фемер стояв у дворі і чекав, коли до нього приволочуть Кнута. Але приволокли його власних людей. Кнут з револьвером в руках пробився з горища в підвал, а звідти — на задвір'я і під градом куль зник за кам'яною стіною. Я зустрівся з ним на секретній станції в старовинному англійському замку; він повернувся для організації підпільного зв'язку з сотнею радіостанцій в окупованій Норвегії.
Сам я тільки-но пройшов парашутну практику, і ми разом з ним збиралися опуститися в Нордмарку, біля Осло. Та саме в цей час росіяни вступили в район Кіркенеса, і невеликий норвезький загін був направлений з Шотландії в Фінмаркен, на зміну, коли можна так сказати, цілій російській армії.
Туди послали й мене, і я зустрівся там з Торстейном.
У тих місцях була ще, справжня арктична зима, і на зоряному небі над нами мерехтіло північне сяйво. День і ніч стояла цілковита темрява. Коли ми, посинілі від холоду, закутані в хутряний одяг, проходили згарищами спаленого району Фінмаркена, з маленької хатини в горах виліз веселий хлопець з блакитними очима і жорстким білявим волоссям. То був Торстейн Робю. На початку війни він утік до Англії і пройшов там курс навчання; потім його таємно перекинули до Норвегії, кудись під Тромсьо. Він ховався з маленьким передавачем десь поблизу лінкора "Тірпіц" і протягом десяти місяців щоденно повідомляв англійців про все, що відбувалося на кораблі. Він робив це вночі, підключаючи свій таємний передавач до приймальної антени, встановленої німецьким офіцером. Його постійними повідомленнями й користувалися англійські бомбардувальники, які зрештою й покінчили з "Тірпіцем".
Торстейн утік до Швеції, звідти перебрався знову до Англії, а потім з новим радіопередавачем сплигнув на парашуті в тилу у німців в пустельному районі Фінмаркена. Опинившись у нас в тилу після відступу німців, він вийшов із свого сховища, щоб допомогти нам своєю маленькою радіоустановкою, бо наша потужна радіостанція була пошкоджена міною. Можу битися об заклад, що і Кнуту і Торстейну обридло зараз тинятися без діла, і вони охоче погодяться прогулятися на дерев'яному плоту.
— Напишіть і запропонуйте їм, — порадив Герман.
І я написав коротенькі листи, без усяких прикрас, Еріку, Кнуту і Торстейну.
"Збираюсь перепливти Тихий океан на дерев'яному плоту. Хочу підтвердити теорію про те, що острови Південною моря були заселені з Перу.