Слідами змови

Ту ж мить пролунав звук сурми, а слідом за ним – оплески і тупіт ніг.

– Але, джентльмени, зважте, що розпочинається п'єса! – розпачливо вигукнув гладун.

– Грайте собі свою п'єсу, вона нам не завадить, – відповів сер Філіп. – Але ми за всяку ціну обшукаємо ці кімнати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

БЕЗПЕЧНА СХОВАНКА – В ТРУНІ

Тепер гладунів голос долинав здаля і приглушувався стінами скрині:

Нарешті зиму нашої незгоди

Перетворило сонце Йорка в ясне літо…

Я здогадався, що він вийшов на сцену. Актори раз у раз цитькали один на одного, всі почали ходити навшпиньки і розмовляти пошепки. Але я виразно чув, як сер Філіп з своїм приятелем допитували людей і одчиняли двері сусідніх кімнат.

Невже вони прийдуть сюди і зазирнуть у скриню? Я лежав, підпливаючи гарячим потом, серце калаталося в грудях. Незабаром я почув, як Роджер сказав:

– Я розпитав у заїзді слуг, і вони присягаються, що з будинку ніхто не виходив.

– Актори ж твердять, що бачили його, але вони, дурні, не помітили, куди він щез. Нічого, все одно ми його знайдемо.

З тону сера Філіпа відчувалося, що він ладен шукати мене хоч і цілісінький день. Раптом у коридорі залунали кроки. Хтось запитав:

– А де ж труна, Бобе?

– Та он вона. Швидше до діла.

Люди спинилися біля скрині. Я затамував подих. Невідомий мені Боб крекнув, і я відчув, що повис разом із скринею у повітрі, потім скриня опинилася на підставці, що заскрипіла під її вагою.

– Вона важенька, – буркнув Боб. – А що, коли там насправді є мрець?

– Який там мрець! Вона має бути порожня.

– Ет, не кажи. Мабуть, усередині залишили щось із реквізиту. Ліньки, бач, їм було вибрати. Давай усе повикидаємо…

– Вже ніколи. Пора виходити на сцену. Накинь мерщій оксамитове покривало. Отак. А тепер поклади зверху корону. Вважай, що всередині лежить тіло Генріха Шостого! Ставай попереду. Готовий? Несімо!

Я знову відчув, що скриню підняли вгору, але цього разу, нікуди не опускаючи, швидко понесли вперед.

– Побережіться, сер! – хрипко мовив Боб, і я почув, як сер Філіп стиха вилаявся. Певно, хтось із носіїв наступив йому на ногу.

Наступної миті я почув, як хтось продекламував тонким верескливим голосом:

Поставте вашу чесну ношу,

Якщо у домовині може бути честь.

Мене поставили на рипучу підлогу, і я здогадався, що ми вже на сцені. Отака була моя перша поява на сцені театру – якщо можна назвати появою перебування в дерев'яній і скрині, запнутій чорним оксамитовим покривалом, – і я б не сказав, щоб дуже нею тішився.

Верескливий голос почав виголошувати довгу-предовгу промову, що буцімто виходила з уст якоїсь леді Анни; насправді ж було ясно чути, що промову виголошує хлопець, у якого саме ламався голос: раз по раз його вереск переходив на бас, і він ревів, наче ведмідь, отож багато слухачів сміялися в таких місцях, що мали б їх розчулити до сліз^[6].

Коли промова скінчилася, носильники підняли мене знову; якусь мить я боявся; що вони винесуть скриню зі сцени назад у небезпечний коридор. Аж ні! Я полегшено зітхнув, почувши, як гладун вигукнув соковитим басом:

– Гей, ви! Не руште домовину!

Після запальної суперечки – скомпонованої віршем – вони справді поставили скриню, і я зрозумів, що на деякий час уникнув небезпеки.

Сцена виявилась довга, і за інших обставин я б не всидів спокійно на місці, бо хлопець грав роль леді Анни просто жахливо. Але знаючи, що мене чекає за лаштунками, я волів, щоб сцена тривала багато годин. На жаль, леді Анна незабаром залишила сцену, супроводжувана ріденькими оплесками, якими великодушні глядачі нагородили її з жалощів, а за кілька рядків я у своїй труні подався слідом за нею.

– Що вони залишили в цьому ящику? – бурчав той, що звався Бобом, кинувши скриню на підлогу за лаштунками. Я чув, що він мацає рукою по віку, шукаючи клямки. Але його приятель знову мене врятував.

– Не гай часу, чоловіче. Адже в наступній сцені ми граємо вбивць. Ходімо швидше, нам пора переодягатися.

– Гаразд, гаразд! Оце то п'єса для мандрівної трупи! Доводиться виступати в шести ролях. Міняєш вбрання частіше, ніж сама королева.

Деякий час панувала тиша; до мене долинали тільки голоси акторів на сцені. Я нашорошив вуха, але ніщо не показувало, що сер Філіп був у коридорі. Може, він уже пішов? На щастя, Боб задовольнив мою цікавість, тихенько погукавши одного з своїх друзів:

– А де це ваш ясновельможний лорд?

– О, він уже подався геть, поперекидавши все догори ногами. Незрозуміло, як це він у пошуках хлопця не порозпорював наших камзолів.

– Навіщо йому здався той хлопець?

– Він учинив замах на життя його ясновельможності. Шпурнув каменюку.

– Я не ганю хлопчину. Сподіваюся, що його не спіймають.

– Та де там. Його ясновельможність сказали, що обшукають усеньке місто і виставлять варту на всіх шляхах.

– Он воно що. Виходить, бідолаха не має ніякої надії на порятунок.

– Ніякісінької.

Цю мить пролунав новий, спокійний і байдужий голос:

– Перший і другий убивці – ви готові до виходу?

– Так, так, готові, – озвався Боб, і вони поспішилися з кімнати, щоб вчасно з'явитися на сцені. Їм було байдуже, кого зображати – убивць, ченців чи плакальників. Для них це була просто робота. Я їм позаздрив.

У скрині було душно, але я боявся вилізти. Навіть коли навколо панувала тиша, я не був певний, що в кімнаті немає якогось актора. Може, я ще б ризикнув показатися Бобові, що, коли вірити його словам, поставився б до мене прихильно і не виказав би мене. Але я не міг покластися на інших. Отож я залишився у задушливій скрині, чекаючи, що, зрештою, мені трапиться нагода втекти.

Протягом усього того пекучого літнього дня навколо мене розвивалася трагічна історія короля Річарда Третього. Співали сурми, дріботіли барабани, а коли за сценою мав лютувати бій, усі вільні актори щосили тупцювали навколо мене, відчайдушно горлаючи, гупаючи ногами і крешучи мечами, щоб створити гам, наче стиналися багатотисячні армії. Голова в мене аж розверталася од болю. Лежачи на твердому дні дерев'яної скрині, я відчував кожне двигтіння підлоги. Мене ледве не доконала задуха й смертельна втома після безсонної ночі, але через несусвітний галас я не склепив ні на хвилю очей.

Виходить, сер Філіп обшукує місто. Лаштується виставити сторожу на всіх шляхах. Оце то становище! Хоч я не раз рятувався од не меншої, здавалося б, небезпеки, зараз мене поступово охоплювала тупа байдужість. Я прагнув лише одного: щоб швидше настав кінець цим карколомним пригодам, хай навіть я попаду до рук ворога.

Нарешті п'єса скінчилася. Я чув оплески глядачів, гомін людей, що розходилися, жваві балачки акторів, які вешталися навколо. Дехто розмовляв про грошовий збір; їх, очевидячки, потішила звістка, що воротар зібрав майже сорок шилінгів. Інші передавали стиха один одному плітки, когось гудили: Вільям Десмонд, мовляв, став надто гладкий, щоб грати Річарда, "леді Анна" ніяка, а комусь зовсім не хочуть давати пристойної ролі. Раптом розмови припинилися, бо до кімнати вскочив товстун, що, за всіма ознаками, був хазяїн трупи.

– Ану ворушіться, хлопці! – мовив він. – Скидайте мерщій костюми та пакуйте манатки: вози вже стоять готові. До Кендала двадцять п'ять миль з гаком, а ви знаєте, які тут дороги. Поки доїдемо, й стемніє.

Кендал! Крізь морок відчаю блиснув промінь надії. Значить, наприкінці цього ж дня актори виїдуть до Кендала! Аби тільки мене ніхто не викрив, я промину сторожові кордони сера Філіпа… Потрапити до Карлайла, може, було б і краще, але опинитися в Кендалі теж непогано. Аби тільки ніхто не заглянув у мою схованку…

Марні сподівання. А може, якщо я здамся на їхню ласку, вони мене не викажуть? Навряд чи вони вподобали сера Філіпа за те, що він удерся до них під час вистави. Отож у них немає особливих підстав робити йому послугу.

З іншого боку, міркував я, мандрівні актори страшенно бояться суддів. У кожному місті їм перш за все доводиться прохати дозволу дати виставу, і, якщо виявиться, що вони допомагають злочинцеві (дивно було усвідомити, що я – злочинець!), їх, чого доброго, назавжди позбавлять права виступати на кону. До того ж серед цього злиденного люду міг знайтися якийсь бідолаха, що спокусився б на обіцяну від сера Філіпа винагороду і виказав би мене.

Ні, я не хотів покладатися без конечної потреби на акторів.

Люди почали спаковувати реквізит. Вони грюкали ящиками, дорікали один одному, що беруть речі, а потім не кладуть їх на місце. Всі ганяли з різними дорученнями двох чи трьох хлопців, що були в трупі. Посеред цієї веремії до кімнати вскочила дружина господаря заїзду і зняла страшенну бучу за кварту еля, що її хтось узяв і не заплатив. Тепер, коли актори поскидали свої костюми, вона не могла пізнати того, хто замовляв ель, а сам винуватець не хотів признаватися. Я так і не дізнався, чим скінчилася ця пригода. Один хлопець спитав:

– Місіс Десмонд, куди покласти оці штуки?

– Туди, де знайдеться місце, любчику, – відповів спокійний материнський голос. – Я кладу їх звичайно в отой великий ящик, що править нам за домовину.

Зараз мене викриють! Жах болісно стиснув мені серце.

– З вашого дозволу я повинен сказати, що той ящик майже повний, – пролунав Бобів голос. – його так і не розпаковано. Ми з Беном переконалися, який він важкий, коли…

– Якщо він повний, – нетерпляче перебив його гладун, – то, ради бога, швидше кладіть його на повіз. Адже ми запізнюємося.

– Гаразд, містере Десмонде.

Знову я відчув, що мою скриню підняли. Мене винесли у двір: спочатку кроки звучали глухо – актори йшли по підлозі, а потім враз задзеленчали на брукові подвір'я. Я пережив неприємну мить, коли скриню поставили сторч, щоб завдати на повіз. Мої ноги опинилися вгорі, я посунувся вниз, боляче вдарився головою і замалим не скрутив собі в'язи.

Проте я знав, що страждаю не марно. Адже це був крок до рятунку. Якщо мені й далі шастатиме, незабаром я опинюся поза небезпекою.