Тоді, вийшовши з лікарні, найняла собі кімнату, де б могла пожити до мисливського сезону, щоб зайвий раз упевнитись, і оце коли вчора проїздила ваша машина, я стояла на узбіччі дороги, і він мене побачив, і я вже таки була певна.
— Ну то чого ви хочете? — спитав старий. — Чого ви хочете? Чого ви сподіваєтесь?
— Авжеж, — сказала вона.
І, вдивившись у неї — сиве його волосся було розкуйовджене від лежання, очі без окулярів здавалися тьмяні й каламутні, наче позбавлені зіниць, — він знову побачив, як утупився в нього її погляд, серйозний, зосереджений, допитливий, мов у дитини, і водночас ніби якийсь абстрагований.
— Його прапра… Стривайте-но… прапрапрадід був вашим дідом. Маккаслін. Тільки що то мусив бути Едмондс. І навіть більше, ніж це. Ваш родич Маккаслін був там того дня, коли ваш батько й дядько Кумпан виграли в містера Бічема ту дівчину, Тенні, щоб її пошлюбив один, що називався просто Террел, отож ваші назвали його Террел, син Томі. Але далі вже мусив бути Едмондс.
Вона дивилась на нього майже супокійно, сама стримана й незворушна, — очі в неї були темні, широкі й бездонні на мертвотно-блідому й безбарвному обличчі, яке йому здавалося мертвим, хоч ті очі були таки молодими, неймовірно й навіть нездоланно сповненими життя, — дивилась так, мовби ні на кого її погляд не був спрямований, і говорила так, мовби ні до кого не зверталася.
— Я зробила б із нього людину. Бо він ще не людина. Ви зіпсували його. Ви, і дядько Лукес, і тітка Моллі. Але найбільше саме ви.
— Я? — перепитав старий. — Я?
— Так. Коли віддали його дідові землю, на яку той не мав прав, ні як спадкоємець, ні як покупець.
— Це зайве ви говорите, — сказав він. — Зовсім зайве. Послухайте, з вашої мови знати, що ви, може, навіть у коледжі вчилися. І що ви майже північанка, в усякому разі, зовсім не схожі на болотницьких селючок із Дельти. А проте ви серед вулиці заводите знайомство з невідомим чоловіком, і то лиш через те, що ящик з харчами випадково випав із моторки. І за місяць їдете з ним, і живете разом, аж поки не заробили собі дитини.. Потім, ви ж самі кажете, що він у вас на очах узяв капелюха, попрощався і вийшов. Навіть болотник із Дельти, і той краще подбав би про свою селючку! Хіба у вас зовсім немає рідні?
— Є, — відповіла вона. — 3 однією з них я й жила. Тітка, у Віксбурзі. Я перебралася до неї два роки тому, коли помер мій батько. Тоді ми жили в Індіанополісі. Але згодом я дістала посаду вчительки тут, в Алущаскуні, бо моя тітка вдова, в неї велика сім'я, і їй доводиться брати прання, щоб утри…
— Брати що? — перепитав він. — Прання?
Він аж підскочив і відкинувся назад, спершись на руку, розкуйовджений, з широко розплющеними очима. Тепер вій зрозумів, що вона внесла з собою до намету, про що старий Айшем уже сказав йому, коли послав молодого негра провести її до нього, — ці бліді уста, бліда, наче мертвотна шкіра, хоч не хвороблива, це темні, трагічні, проникливі очі. "Може, через тисячу, дві тисячі років в Америці, — подумав вів. — Але не тепер! Не тепер!" І вигукнув неголосно, вражений, сповнений жалю й обурення:
— Ви чорношкіра!
— Так, — відповіла вона. — Джеймс Бічем, — той, кого ви називали Джім тітки Тенні, хоч він мав власне ім'я, — був мій дід. А ви — дядько Айзек.
— І він це знає?
— Ні, — відповіла вона. — Що б із цього прибуло?
— Але ж ви знали! — скрикнув він. — Ви знали! То чого ж ви тут сподіваєтесь?
— Нічого.
— Тоді навіщо ви сюди приїхали? Ви ж кажете, що вчора чекали в Алущаскуні і він вас бачив. Навіщо ви сьогодні приїхали?
— Я повертаюся на північ. Додому. Мене позавчора привіз своїм човном двоюрідний брат. І він забере мене в Ліленд до поїзда.
— Ну то їдьте, — сказав він. Тоді знову вигукнув тонким і тихим голосом, сповненим гіркоти: — Краще їдьте звідси! Я нічим не можу зарадити вам! І ніхто не може! — Вона повернулася і рушила до виходу. — Заждіть, — сказав він. Вона знову зупинилася, все ще слухняно, і обернулась до нього. Він узяв паку банкнот, поклав на укривало в ногах койки, а руку сховав під укривалом. — Ось це, — додав він.
Вона вперше глянула на гроші, коротко, невидюще і одвела очі вбік.
— Мені їх не треба. Взимку він дав мені грошей. І, крім того, він переказує на Віксбург. Я забезпечена. Як велить честь і принципи. Це все було домовлено.
— Візьміть їх, — сказав старий. Голос його знов почав підноситись, але він стримав себе. — Заберіть їх з мого намету. — Вона підступила назад до койки і взяла гроші, і тоді він ще раз мовив: — Заждіть.
Вона зупинилась, але не обернулася, і йому довелося простягти до неї руку. Проте дістати з койки він не міг, поки вона не наблизила своєї руки, що з грішми, і він торкнувся її. Він не схопив за руку, а тільки торкнувся її — гудзуваті, безкровні, сухі старечі пальці легенько черкнули на мить гладеньку молоду шкіру, під якою пульсувала давня дужа кров, що після довгих блукань повернулася додому.
— Джім тітки Тенні, — сказав він. — Джім тітки Тенні. — Він знову сховав руку під укривало. Голос його тепер прозвучав хрипко: — Хлопець, гадаю. Вони всі звичайно хлопці, окрім тієї, що була сама собі й матір.
— Так. Це хлопець, — відказала жінка.
Вона постояла ще хвильку, дивлячись на старого. її вільна рука раз була так ворухнулася, ніби щоб відслонити плаща з обличчя немовляти, але не зробила цього. Вона знов обернулась іти, коли він ще раз сказав до неї: "Заждіть" і поворушив рукою під укривалом.
— Одверніться, — сказав він. — Мені треба встати. А я без штанів. — Але якось так і не зміг встати. Сидів, дрижачи, закутаний в укривало, коли вона обернулася знову лицем і кинула на нього хмурий допитливий погляд. — Ось там, — шорстко озвався він тонким і тремтячим старечим голосом. — На цвяшку. На стовпі намету.
— Що там? — не зрозуміла вона.
— Ріжок, — шорстко пояснив він. — Ріжок.
Вона підійшла до стовпа, дорогою засунувши в кишеню плаща гроші, наче то була ганчірка, брудна хустинка, і зняла з цвяшка ріжок, той самий, що його заповів молодому Айкові генерал Компсон, — ріжок, оправлений у срібло і досі покритий непротертою шкірою з оленячої ноги.
— І що? — запитала вона.
— Це хлопцеві. Візьміть його.
— А, — сказала вона. — Справді? Дякую.
— Справді, — швидко промовив він шорстким тоном, але вже не так шорстко, а за хвильку й зовсім не шорстко — тільки швидко й запально, аж нарешті відчув, що слова вириваються йому з уст самі собою і що він не хоче й не може їх стримати. — Отож-бо. Повертайтесь на північ. Одружіться, вийдіть за когось із своєї раси. Іншого порятунку для вас немає — може, тим часом, а може, й довго ще не буде. Доведеться вам чекати. Одружіться з негром. Ви молода, вродлива, майже біла; ви можете знайти негра, який побачить у вас те, Що ви бачили в цьому, який нічого від вас не буде допитуватись, ще менше сподіватиметься, а дістане й зовсім мало, якщо вам потрібна помста. А згодом ви забудете все це, забудете, що це навіть було, що він будь-коли існував на світі…
Лиш тепер він зміг стримати мову і таки стримав, сидячи закутаний в укривало цілу ту хвильку, поки вона мовчки й непорушно опікала його іскритим поглядом. Потім і це минуло. Вона стояла в своєму лискучому плащі, з якого скапувала вода, і спокійно дивилась на нього з-під мокрого капелюха.
— Діду, — промовила вона, — невже ви так довго прожили й так багато забули, що вже нічого не пам'ятаєте з того, що колись знали, переживали чи бодай чули про кохання?
І вже її теж не стало. Відблиск денного світла й шемріт безугавного дощу увірвались на мить усередину, коли вона, виходячи, відхиляла полу намету. Він знову лежав горілиць, дрижав і задихався, укривало натягнувши до самого підборіддя, руки схрестивши на грудях, і слухав, як гостро ревнув мотор на човні, тоді застугонів десь далі й поволі зовсім стих удалині, аж намет ізнов опанувала тиша, до якої примішувався шум дощу зокола. І холод: старий тремтів дрібно й безупинно, хоч попри це тремтіння увесь наче задубів.
"Ця Дельта, — думав він. — Ця Дельта. Земля, яку людина впродовж двох поколінь висушила й оголила, щоб білі могли мати свої плантації і щовечора на ночівлю вертатись до Мемфіса і щоб чорні теж могли мати плантації, їздити у вагонах для негрів до Чикаго і мешкати там у мільйонерських особняках на Лейкшор-драйві, земля, де білі орендарі живуть як негри, а негри-скіпщики живуть як худоба, де бавовник росте заввишки в людський зріст навіть крізь шпарини в тротуарі, земля, де на кожному кроці лихварство, й заставництво, й банкрутство, й незмірне багатство, де китайці, африканці, арійці і євреї одне від одного плодяться і розмножуються, так що годі й розпізнати, хто від кого, та й ніхто цим і не цікавиться… Тож і не дивно, що сплюндрованій пущі, яку я так добре знав, нічого волати про помсту! — подумав він. — Люди, що знищили її, самі накликають на себе покару".
Пола намету хутко війнулася всередину й опала назад. Старий тільки повернув голову в той бік і розплющив очі. То був Лігейт. Він підійшов до Едмондсової койки й почав хапливо нишпорити в неприбраній постелі.
— Чого ти? — спитав старий.
— Шукаю, де Разів ніж, —відповів Лігейт. — Я вернувся взяти коня. Маємо свіжину.
Він випростався з ножем у руці й поспішив до виходу.
— Хто її забив? — спитав старий. — Раз?
— Так, — відповів Лігейт, відводячи полу намету.
— Стривай. — Старий раптом підніс голову і сперся на лікоть. — А кого він забив?
Лігейт затримався на мить при виході. Він не оглянувся.
— Та просто оленя, дядьку Айку, — нетерпляче кинув він. — Нічого особливого.
Він вийшов, і пола намету опала за ним, знову випустивши назовні блякле денне світло й невпинний сумовитий дощ. Старий ліг на спину, знов підтяг укривало до шиї і схрестив на грудях невагомі руки у порожньому наметі.
— Ні, то була олениця, — промовив він.
[1] Селлі Ренд (1904–1979) — американська естрадна артистка, коронним номером якої були танці напівголяка.
Переклад: Ростислав Доценко