Ялмар звик брести розм'яклим снігом, мокрий від поту зсередини й від води ззовні. Він спльовує кров'ю. Отже, її ще не так мало, щоб вона не досягала й до рук та ніг. Він не спиняється на перепочинок і вночі, вперто простує до сірої смуги криги на обрії, аж поки звалюється з ніг. Коли він нарешті за якийсь час вертається по сани з Чоловіком, то бачить, що той випав на сніг. Чоловік розквасив собі обличчя й реве, мов поранений ведмідь. Він стоїть навколішки, тримаючись за крижину, й. блює. Потім смикається і раптом зводиться на ноги.
— Я живий! — каже він Ялмарові.
— А я ні, — відповідає той.
Кров із упольованого тюленяти вони змішують зі жменею вівсяних крупів, які в них ще є, і печуть на вечерю млинець.
Їжа їм дуже смакує. Чоловік просиджує ніч, щоб йому знов не зціпило спини.
10
Ялмар сидів без шапки на невеличкій крижині неподалік води і пробував полатати недопалений намет. Ножа він устромив у купу снігу поряд. Щось змусило його обернутись, і він побачив позад себе голову велетенського ведмедя. Звір був не далі як за чотири метри й дивився на нього. Ялмар схопився, щоб узяти рушницю, але виявилося, що вона лежить на крижині трохи вище. Тим часом ведмідь заревів і стрибнув до нього, люто роззявивши велетенську пащу. Ялмар на бігу посковзнувся. Ухиляючись, щоб не розбити голови об твердий, мов кремінь, лід, він ударився коліном. У нього потемніло в очах. Коли він отямився, то побачив, що лежить під передніми лапами звіра. А просто над ним була могутня паща з червоним язиком і жовтими зубами. З пащі капала слина. Ведмідь трохи недооцінив своєї здобичі. Він замахнувся дужою передньою лапою, щоб прибити Ялмара, але той миттю відсахнувся вбік і схопив звіра за горло пораненими, обмороженими, проте міцними, немов залізними, пальцями. Ведмідь не влучив — мабуть, здобич була надто близько. А Ялмар стиснув його за горло так, що він аж захарчав. І тоді Ялмар почув крик — чи то людини, чи ведмедя, якому не вистачало повітря. Він усе ще лежав під передніми лапами звіра, боячись, що той розчавить його, як наляже на нього своїм тягарем. Знов почувся крик. То Чоловік побачив, що діється. Він стояв біля відкритої води, підтягуючи за трос каяк. Його рушниця була в каяку, засунена в самий ніс, аби на неї не бризкала морська вода. Дістати рушницю звідти було не так легко. Чоловікові треба було б залізти під палубу, щоб дотягтися рукою до приклада. Тому він замість рушниці схопив дробовик. Він бачив перед собою велетенського ведмедя, який схилився над маленькою людиною в чорному вбранні, що з усієї сили вп'ялася йому в горло. Надбіг собака, худий, відважний, знавіснілий від бажання взяти участь у незвичайному полюванні. Ведмідь дужим помахом лапи відкинув його геть. Відразу по тому примчав другий собака і, завзято гавкаючи, напав на ведмедя ззаду. Ведмедеві довелось обернутися, щоб відігнати його. Він ударив собаку в бік, і той полетів шкереберть до води, відчайдушно виючи. Ялмар скористався цим. Він відпустив ведмедеве горло, схопився на ноги, пошукав очима ножа й згадав, що застромив його в купу снігу поряд. Якщо він нахилиться по ножа, ведмідь матиме час напасти. Просто перед ним були жовті, палючі очі розлюченого звіра. З них сипалися іскри, з пащі й далі капала слина.
Ялмар крикнув Чоловікові:
— Швидше, а то буде пізно!
Та Чоловік усе ще вовтузився з дробовиком. Набої були у нього в кишені, але він не міг знайти того, що треба. Нарешті він кинувся до Ялмара й ведмедя, які зчепились у вирішальному Двобої. В Ялмара підігнулись коліна. Над ним стояв звір.
Бабахнув постріл. Заряд дробу влучив ведмедеві у вухо. Бабахнув другий постріл, і ведмідь сконав.
Ялмар побіг по свою рушницю. Вони помітили ще двох ведмедів. То були однорічні ведмежата, що зацікавлено визирали з-за крижини. Мандрівники постріляли їх, кожен свого.
— Молоде м'ясо смачніше, ніж старе, — сказав Ялмар.
Вони влаштували собі добрячий обід з ведмежини, а три шкури знадобилися для постелі. Відтепер, залізши в один мішок, вони втримують тепло цілу ніч.
11
Вони йшли далі на південь. То була невимовно тяжка мандрівка, з саньми, що перекидалися кожного разу, коли доводилось обминати торос, із каяками, які пропускали воду, коли мандрівники перепливали відкриті плеса. Вони знали, що єдина можливість повернутися цього літа додому — це рухатися вперед навіть холодними білими ночами, щоб добратися до твердої землі, поки ще там будуть мисливці. Вони робили для цього все, що могли. Переглянули ще раз спорядження й викинули те, без чого могли обійтися. Викинули навіть медичні інструменти, сподіваючись, що вони їм не знадобляться.
Але бібліотечку все-таки залишили. Вона складалася з двох позицій: альманаху кишенькового формату й Чоловікової візитної картки. Вони мінялися тими позиціями. Якщо один читав альманах, другий лежав і розглядав візитну картку.
Одного дня Ялмарові здалося, що він побачив землю. Чоловік негайно заперечив, наче в нього перехопили важливе відкриття, яке мало належати йому. Він узяв невеличкий бінокль, якого завжди носив на шиї, і приклав до очей. І тоді зрозумів, що його ввело в оману велике блискуче пасмо на півдні. То була не хмара, а гірський кряж.
Ялмар захоплено вигукнув:
— Ми доберемося туди за кілька днів!
Та він помилився. їм довелося йти до тих гір два тижні.
Відстані тут були такі великі, а сонце таке яскраве, що відразу засліплює тебе, і коли ти вдруге глянеш на гори, то вже нічого не побачиш. Тому й неможливо визначити, скільки до них насправді треба добиратися.
Але їзда їхня була страхітлива. На воді плавала снігова каша. Скрізь здіймалися тороси. Кожен крок був небезпечний для життя. Знов почала відчуватися нестача харчів. Тюлені трималися тих місць, де крига була міцніша. А щоб зустріти ведмедя, треба було досягти твердої землі.
Вони знали, що йдеться про їхнє життя. Та коли інстинкт самозбереження, який наказував їм відганяти від себе зневіру, ослаб від голоду, в душу почала закрадатися думка: "Що з того, як ми й досягнемо твердої землі, коли не зустрінемо там якогось мисливця? Нас від нього можуть відділяти й сотні миль. Або впаде туман, і хоч ми навіть будемо за кілька миль від нього, нас ніхто не побачить і не почує. Ми маємо тільки один шанс. Нам треба досягти твердої землі, поки ще є набої".
Тим часом вони наблизились до велетенського прибережного льодовика, що здіймався прямовисно вгору. З льодовика текла вода. їм аж паморочилось у голові, коли вони дивилися на нього. Він був такий великий, що коли б розколовся, то навіть його половинки були б як два велетні, що зійшлися у двобої. Переможений мав загинути. Або обидва. І обидва були б до цього однаково байдужі.
Мандрівники пливли попід берегом три дні й три ночі, поки знайшли таке місце, де змогли вийти на нього. Вони були ледь живі з голоду. Після цілоденного бовтання в сніговій каші на них не лишилося сухої нитки. Від утоми вони поснули під голим небом, коли зупинилися на відпочинок, їхній намет порвався на шматки. Над ними здіймалося тепер тільки біле шатро полярної ночі.
Нарешті вони прокидаються. І дивляться в бік моря, де мають бути каяки. Одного з них підхопила течія. Чоловік зривається на ноги, витягає з кишені годинника, скидає з себе те дрантя, що залишилося з одягу, і мчить на край крижаного моря. Температура води, мабуть, не багато вища за нуль, але Чоловік стрибає в неї і починає плисти. Каяки віддаляються не швидко, вони зв'язані докупи линвою — виходить подвійний човен. Один із них, ближчий, пливе впоперек течії, видно, його щось гальмує. Другий спрямований носом до моря, його досягти важче.
Крижана вода навалюється на Чоловіка, наче могутній струмінь водоспаду. Виринувши, він хапає ротом повітря. Він витривалий, блискучий плавець, однаково вправний у кожному стилі. А проте рухається не швидше за каяки. Холод забирає в нього більше сили, ніж плавба. Він лягає на спину, щоб відпочити. І бачить, як по краю криги безпорадно бігає Ялмар. Ялмар нічим не може допомогти, може тільки чекати. Він молиться богові. Не так, як годиться, але краще він не вміє. "Господи, якщо ти не мерзотник, не дай Чоловікові загинути!"
А Чоловік клякне від холоду. Але бачить, що на кілька помахів рук наблизився до каяка. Це додає йому сили. Тим паче, що в ближчому каяку складена більшість їхнього спорядження. Ялмар на березі мало не божеволіє. Він бігає в підштанках із дірками на колінах. Штани він скинув і сховав під сорочку, щоб Чоловік міг одягти їх, якщо повернеться назад.
Нарешті Чоловік допливає до ближчого каяка, але, мабуть, тут його чекає найважче. Негнучкими пальцями правої руки він хапається за линву і, відштовхнувшись лівою ногою й щосили махнувши лівою рукою, щоб надати тілові розгону, рвучко кидається на борт каяка.
Нічого не виходить. Йому не щастить утриматись на борту. Чоловік хвилину відпочиває, щоб зібратися на силі, але з кожною секундою втрачає тепло. Тіло дерев'яніє. Він набирає в груди повітря, знов занурює ліву ногу у воду поряд з правою і відштовхується тепер обома. Цього разу йому вдається втриматись, він лежить на борту, відсапуючись, і з його одягу стікає крижана вода. Він мацає навколо себе рукою, знаходить весло і пробує швидко веслувати ним — виходить зовсім не швидко. Штани починають замерзати на колінах. Знов поздирається шкіра. Ця думка застряє у нього в голові. Спершу він веслує від берега. Але чує Ялмарів застережливий крик. Чоловік випростується, ловить другий каяк, дивиться, чи ніщо з їхнього мізерного спорядження не впало у воду. Тоді починає веслувати до берега.
Та раптом одна подія перетворює Чоловіка в надлюдину із заліза. Тільки що те залізо живе. Над ним дуже швидко летять два птахи. Чоловік хапає дробовика, стріляє в першого і влучає. Тоді стріляє в другого. Цього разу не так влучно, а все-таки кілька дробин зачіпають птаха. Бо той уриває свій красивий лет і, затріпавши крильми, падає навскоси у воду. Чоловік підбирає першого птаха, але з другим йому доводиться позмагатись. Птах смертельно поранений, а Чоловік закляклий від крижаної води й наскрізь мокрий. Птах здіймається вгору на метр чи два, але знов падає. Чоловік важко, незграбно обертає каяка, хоч той такий легкий на плаву, і пробує досягти птаха.