Я не хочу тепер заглиблюватися в міркування: чи то була все таки значна глибина, на якій лежить укріплена площа, чи великий обсяг і відповідний йому рух повітря, відстрашували досі копачів, чи сам той факт, що це укріплена площа, якось доходив до їх тупої свідомості? У всякому разі копання у стінах укріпленої площі я досі не зауважував. Правда, тварини приходили масово, приваблені гострими запахами, тут я мав багате полювання, але вони прокопувалися десь зверху в мої ходи і потім приходили, перелякані, але й сильно приваблені, збігаючи сходами вниз. Але тепер вони свердлували в стінах. Якби ж я виконав був бодай найголовніші плани своєї юності й раннього змужніння, чи точніше — якби я мав силу їх виконати, бо бажання не бракувало. Одним з тих улюблених планів було бажання відокремити укріплену площу від навколишньої землі, тобто лишити її стіни приблизно товщиною в мій зріст, а поза тим навколо укріпленої площі створити порожній простір на товщину стіни, лишивши лише невеличкий фундамент, який, на жаль, годі було б відірвати від землі. У цьому порожньому просторі я завжди уявляв собі, і ледве чи безпідставно, найкраще місце перебування для мене. Висіти на цьому склепінні, підтягатися вгору, сповзати вниз, перекидатися й знову чути ґрунт під ногами — і всі ці гри виробляти дослівно на тілі укріпленої площі, але й заразом не в її дійсному просторі, мати змогу уникати укріпленої площі, дати очам відпочити від неї, відсунути радість оглядати її на пізнішу годину і разом з тим не мусіти відмовлятися від неї, а дослівно міцно тримати її в кігтях, усе це неможливе, коли маєш тільки один звичайний відкритий вхід до неї; а передусім мати змогу охороняти її, і за втрату можливості бачити її бути так винагородженим, що, напевно, коли постало б питання вибору місця перебування — на площі чи в порожньому просторі, треба було обрати цей останній на все життя, лише там блукати навколо й охороняти укріплену площу. Тоді не було б жадних шерехів у стінах, жадних нахабних прокопувань аж до площі, тоді на ній забезпечений був би мир, і я тоді не прислухався б з огидою до копання дріб'язку, а з захопленням до чого іншого, що тепер зовсім вислизає від мене: до шелесту тиші на укріпленій площі.
Але все це, таке гарне, зараз відсутнє, і я мушу братися до праці, належало б майже радіти, що ця праця безпосередньо стосується укріпленої площі, бо це окрилює мене. Я потребую, розуміється, як виявляється далі, застосування усіх своїх сил до цієї праці, яка спочатку здавалася зовсім незначною. Я вислухую тепер стіну укріпленої площі, і хоч де слухав би, угорі й унизу, у стінах чи на підлозі — скрізь, скрізь той самий шерех. А скільки часу, скільки напруження вимагає це довге вислухування уривчастого шереху. Якусь утіху для самоомани при бажанні можна знайти в тому, що тут, на укріпленій площі, коли віддаляєш вухо від підлоги, на відміну від проходів, завдяки величині площі нічого не чути. Лише для відпочинку, для самоопанування я роблю часто таку спробу: напружено слухаю і почуваю себе щасливим, як нічого не чую. Та, одначе, що ж сталося? Перед цим явищем цілковито безсилі мої перші пояснення. Але й інші пояснення, що напрошуються мені, доводиться відкинути. Можна б припустити, ніби те, що я чую, і є саме робота дріб'язку. Але це суперечило б усьому моєму досвідові; не можу ж я раптом почути те, чого ніколи не чув, хоч воно завжди існувало. Можливо, моя вразливість до порушень спокою в норі з роками зросла, але слух зовсім не став гостріший. У тому то й особливість дрібноти, що її не чуєш. Інакше хіба стерпів би його? Ризикуючи вмерти з голоду, я винищив би його дотла. А може (ця думка прокидається в мені), йдеться тут про тварину, якої я ще не знаю. Це можливе. Правда, я вже давно й досить пильно спостерігаю життя тут, під землю, але світ такий різноманітний, і поганих несподіванок ніколи не бракує. Та це не могла б бути поодинока тварина, це мусіла б бути велика зграя, що раптом увірвалася в мої володіння, велика зграя малих тварин, які, тому що їх чути, видно, більші від дрібноти, але незначно більші, бо шерех від їхньої праці сам із себе незначний. Отже, це могли б бути невідомі тварини, якась зграя в мандрівці, вони проходять побіч, заважають мені, але їх похід скоро скінчиться. Таким чином я міг би, властиво, чекати й не мусів би, зрештою, завдавати собі зайвої праці. Та коли це невідомі тварини, то чому я їх не бачив? Я копав уже кілька разів, щоб упіймати хоч одну з них, але жадної не знайшов. Мені починає здаватися, що, можливо, це зовсім дрібні тварини, багато менші від тих, яких я знаю, лише шум, який вони здіймають, більший. Тому я беруся досліджувати викопану землю, підкидаю грудки вгору, щоб вони розпадалися на найдрібніші часточки, але спричинників шереху не знаходжу. Та поступово я усвідомлюю, що такими малими випадковими копаннями ні до чого не дійдеш, я лише руйную стіни своєї нори, рию з поспіхом то тут, то там, не маю часу закидати ями, у багатьох місцях уже згромадилися купи землі, які перешкоджають ходити й бачити. Звичайно, це другорядні клопоти, я тепер не можу ні ходити по норі, ні оглядатися навколо, ні відпочивати, часто вже засинаю в якійсь ямі при праці, уп'явшись однією лапою в землю вгорі, хотівши в півсні вирвати шматок її. Тепер я вирішую змінити методу праці. Копатиму в напрямі шуму справжню велику нору і доти не перестану копати, доки, незалежно від усіх теорій, не знайду справжню причину звуків. Тоді я усуну її, як вистачить мені сили, як ні — бодай знатиму напевно, в чому справа. Ця певність принесе мені заспокоєння або розпач, але що б там не було, це рішення безсумнівно вірне. Усе, що я досі робив, сталося з поспіху, я був схвильований поверненням, ще не звільнився від тривог зовнішнього світу, ще не цілком заспокоєний перебуванням у своїй хаті, перечулений тим, що так довго не міг бачити її, тепер маю будь-що прийти до пам'яті з цим дивним явищем. Що ж сталося? Легке сичання, чуте лише з довгими паузами, до якого, не можу сказати, що можна звикнути, ні, звикнути до такого не можна, але його, покищо не застосовуючи якихось заходів, можна деякий час спостерігати, тобто кожних пару годин принагідно прислухатися й терпляче реєструвати наслідки, а не так, як я соваюся вухом уздовж стіни і майже кожного разу, як почую шерех, рию землю, не для того, щоб знайти щось, а лише щоб затамувати внутрішній неспокій. Тепер, сподіваюся, буде інакше. І знову ж таки не сподіваюся — як в обуренні проти самого себе признаюся, лежачи з заплющеними очима, — бо неспокій вібрує в мені так само, як і кілька годин тому, і якби не стримував мене розум, я, мабуть, найлюбіше почав би на будь-якому місці, байдуже, чути там щось чи ні, отупіло, затято копати лише заради самого копання, уже майже на подобу тієї дрібноти, яка або копає зовсім безглуздо, або тому, що жере землю. Новий розумний план приваблює й не приваблює мене. Нема як перечити проти нього, принаймні я не знаходжу жадного заперечення, він мусить, наскільки я розумію, привести до мети. А проте, по суті я в нього не вірю, вірю в нього так мало, що навіть не боюсь від нього жахливих наслідків, навіть не вірю в його жахливі наслідки, бо здається мені, що я вже з першої появи шереху думав про таке послідовне копання, і лише тому, що не мав до нього жадного довір'я, досі не починав. Проте, я звичайно почну копати, мені не лишається іншого виходу, але почну не відразу, а трохи зажду з цією працею. Якщо розум має з честю перемогти, це напевно станеться, але я не хапатимуся з працею. У кожному разі я наперед направлю шкоди, яких завдав норі розкопуванням; це коштуватиме немало часу, але воно конче потрібне; коли нове копання справді має довести до мети, воно буде, мабуть, довге, коли ж не має довести до жадної мети, воно буде безконечне; за всіх обставин ця праця означає тривале перебування за межами нори, не таке неприємне, як те, що в зовнішньому світі, я зможу, як захочу перервати працю і прийти відвідати свій дім, а коли навіть не робити й цього, повітря з укріпленої площі доходитиме до мене й огортатиме мене при праці, але так чи так це означає віддалення від нори й залишення її на поталу невідомої долі, тому я хочу залишити за собою житло в доброму порядку, не може того бути, щоб я, що борюся за його спокій, сам ушкодив його й негайно ж не відновив. Тож почну я працю з загортання землі в ями, працю, яку добре знаю, яку безліч разів, майже без усвідомлення як працю, виконував, яку, особливо що стосується останнього пресування й вигладжування, — це не просто собі самовихваляння, а чиста правда, — можу виконувати досконало. Але цього разу мені буде важко, я розгублений, весь час у праці притискаю вухо до стіни й наслухаю, і лишаю розсипатися в проході ледве зібрану докупи землю. Останню ж, причепурювальну працю, що вимагає особливо пильної уваги, я ледве чи й зможу виконати. Лишаються огидні горби, розколини, що заважають, не може бути й мови про те, щоб і в цілому попередній вигин так підлатаної стіни не вимагав нового покращення. Я пробую втішати себе тим, що це тимчасова праця. Коли ж повернуся й установиться спокій, я все уліпшуватиму остаточно, тоді все вдасться зробити в одну мить. Ба в казках усе робиться одним махом, і до казок належить ця моя втіха. Ліпше було б відразу доконати остаточну працю, було б багато корисніше, ніж безнастанно її переривати, подаватися блукати по проходах й установлювати нові місця шереху, що, виявляється, дуже легко, бо не треба нічого більше, як зупинитися на першому— ліпшому місці й слухати. І я роблю ще низку непотрібних відкрить. Іноді здається мені, ніби шум припинився; а він робить великі паузи, іноді не почуєш одного такого сичання, бо занадто стукає власна кров у вухах, тоді сполучаються дві паузи докупи, і якусь хвилину здається, що сичання скінчилося назавжди. Тоді не наслухаєш більше, зриваєшся з місця, усе життя перевертається, наче б відкрилося джерело, з якого в нору вливається тиша. Спочатку не хочеш повірити в своє відкриття, шукаєш кого-небудь, кому його відразу без вагання міг би довірити, чвалом мчиш на укріплену площу, пригадуєш, що всією своєю істотою прокинувся до нового життя, що давно нічого не їв, вириваєш що-небудь з напівзасипаних землею запасів й жадібно хапаєш, ще біжучи до місця неймовірного відкриття, хочеться насамперед лише побіжно, лише поверхово, одночасно ївши, переконатися ще раз, слухаєш, але кляте слухання негайно доводить, що ганебно помилився, незмінно сичить там, десь на великій віддалі.