Маркіз не спав багато ночей. Разом з утратою золота загинули його мрії про щастя…
— Я платив їм, аби вони мене дурили… Золото — джерело лицемірства і брехні… Нічого справжнього… О кохання, кохання, — прошепотів він, нарешті засинаючи…
Маркіз відчував, що божевілля знову заполоняє його душу, і вона перетворюється на розпечену кулю… Здавалося, що темний морок налягає на його почуття й свідомість, і світ довкруг нього перестає існувати. Крізь глибокий сон маркіз ніби ще чув, мов тонкі й ніжні звуки скрипки, слова про кохання… А далі він уже не чув нічого… нічого…
Посеред високої похмурої каплиці на важкому столі стоїть домовина, накрита саваном з чорного оксамиту, з вишитими по ньому золотими зірками… Глибока темрява оповила все довкола, і тільки один-єдиний смолоскип ледве блимає над труною… Нема нікого, навіть священика, який би проказував схвильованим голосом заупокійні молитви. При блідому світлі видно під саваном обриси трупа…
Зненацька відчиняються чавунні двері й до каплиці заходить висока жінка. Її чорна сукня злегка шелестить по кам'яних плитах долівки, тонкий мережаний серпанок закриває бліде обличччя… За нею ступає старий з догідливою міною на лиці.
— Отже, це він? Ах! Дитя моє… Так закінчується людське життя… Правда ж?
— Бо непорочне серце не знає любові…
Вона підняла край савана й відкрила гарну, немов із синього мармуру, голову із застиглою на вустах посмішкою невимовної краси…
— О Анджело! — тихо мовила вона. — Чи звідав ти, що таке кохання, щоб ним нехтувати? Чи тішили коли-небудь твоє вухо оті ніжні й ласкаві квіти ночі — слова про кохання, чи зазнав ти жіночих пестощів?.. Чи лягали коли-небудь на твоє чоло лагідні доторки-поцілунки, що їх віддають вологі губи жінки, аби дізнатися, які думки снують у голові коханого: про любов, про бажання, про страждання?.. Ох сердешна самотня істото, я накриваю тебе квітами… Спи! спи!
Вона поклала свої руки на його мертве біле чоло… Небіжчик лежав у домовині із застиглою невинною усмішкою на вустах.
Обличчям слуги майнула холодна скептична посмішка… "Якби він був живий, вона б його вбила… — подумав слуга. — Погралася б ним лише один день. Однак цього не станеться… юнак мертвий… Цього разу смерть змилостивилася над непорочним святим серцем… Тепер моя вродлива принцеса може бути сентиментальною… Який глум!.."
Жінка закрила лице небіжчика… Знадвору долинув шум голосів… Слуга й принцеса швидко вийшли, зачинивши за собою чавунні двері… Небіжчик залишився сам…
— А це ми побачимо, пане Дрейфусе, побачимо…
— Метафорично кажучи, ви хочете воскрешати мертвих… Пробачте, пане, однак це суперечить здоровому глузду…
— Метафорично кажучи, ви м'ясник, пане!
— Але ж, пане, відкинувши всілякі забобони… мертва людина не може бути живою… Один та ще один — два… Живий не може бути мертвим… Два та ще два — чотири… Говорячи метафорично…
Відчинилися головні двері, і до каплиці, жестикулюючи і сперечаючись, зайшли двоє чоловіків.
— Але ж цей юнак не тільки мертвий, він навіть не хотів жити…
— Припускаю, припускаю… проте… мені справді байдуже, що він не…
— Хотів чи не хотів… не хотів чи хотів… про це я не питаю… А подайте-но сюди світло!
Невелику каплицю заповнили люди.
— Метафорично кажучи, людина не може бути живою й мертвою водночас, — мовив лікар Дрейфус.
Тоді другий чоловік підійшов до труни, зняв саван і звелів:
— Віднести його додому й покласти в ліжко, а не до церкви.
Священик перехрестився. Він же одержав гроші за похорон наперед. Йому байдуже…
Чи хтось дивувався всьому цьому? Так, сам небіжчик. Він чув розмови довкола себе, заплющеними очима бачив готичне склепіння каплиці, свічку з білого воску у себе в узголів'ї… Проте йому здавалося, ніби все це відбувається в його уяві… Але йому подобалося бути мертвим…. Він ніби перебував у іншому світі й не розумів, чому сперечаються через якийсь там труп… Йому здавалося, ніби він перебуває у каплиці і водночас ніби його там немає, він сам себе бачив у труні й пам'ятав добре, що кілька хвилин тому якийсь демон підійшов до нього й поклав на його чоло блакитні квіти. Небіжчик не сумнівався, що життя залишило його, був певен цього, однак знав, що коли захоче, то склепіння каплиці розсунеться, і нічне небо, всіяне тисячами зірок, простелить над ним своє голубе покривало… Ось він уже й опинився на просторому безлюдному полі… Домовина стоїть самотня під небесним куполом, всесвіт ближчає і сипле на нього зорі. Присипаний ними, він уже нічого не бачить, крім золотих друзок, що впали на його очі.
А втім, він помічав усе, що хотів… Дивився на свою матір, яка, судорожно стискаючи в руці білу занавіску, плакала біля вікна… Виходило, що він таки мертвий… Потім знову все зникло, і його оповив морок.
А через якийсь час він побачив себе у своїй кімнаті, стіни якої були розмальовані блакитними квітами. Йому здавалося, що він лежить у ліжку, чує, як старовинний годинник на стіні видзвонює повільно і монотонно… Йому здавалося, що у вікні стоїть чиясь тінь із плетінням у руці, що до нього навіть доноситься шелест спиць, що портрети зі стін дивляться на нього з любов'ю, мов давні знайомі… Потім вирішив поворушити рукою, однак не зміг… хотів гукнути, та не зумів, тим часом тінь у вікні потихо співала тужливим голосом колискову пісню, яку він часто чув у дитинстві… Хотілося заплакати.
— Мамо! — позвав згодом.
— О, він живий, живе! — почув радісні вигуки.
Мати наблизилася до нього і вкрила його лице поцілунками.
— Сину мій… любий мій синочку!
— Живу, — промимрив скрушно. — Отже, я не номер… Небуття не зласкавилося і не прийняло мою змучену Душу.
— Цить, не говори такого! Твої слова — богохульство… Ти житимеш… ради мене… Твоє чоло, вічно нахмурене від сумних роздумів, проясниться… ти будеш людиною між людьми…
— Добрий вечір, юначе, — мовила вона посміхаючись. — Такий сумний і такий закоханий?
— Не знаю!
— Ах! Не знаєш! Чого ж ховаєш твої прекрасні очі?.. Та я відаю, що затаєно в їхній глибині… образ…
— Мої очі обманюють, пані.
— Нехай скажуть мені якусь неправду… Хочу, юначе, бачити, що розповідають твої очі.
— Нічого.
— Заглянь прямо мені у вічі, хай пересвідчуся, чи спроможний ти дивитися…
Тоді він звів на неї очі… Через якусь мить вона заплющила свої.
— Я не хочу, щоб ти так дивився… Твої очі такі ясні, такі голубі, такі темно-прозорі… Наче очі дитини… Здається, вони викликають довір'я, і я щиросердо розповіла б їм усе, що в мене на серці… Ти — стара людина з обличчям дитини. Здається, при їх світлі почуваю себе мудрішою, проте, коли дивлюся в них, мені стає страшно їхньої глибини… Ти безжальний, мій дорогий…
— Ваша правда, пані, я немилосердний… але тільки до себе, більш ні до кого іншого… Якби я вас любив, пані, то не був би щасливим…
— Ах, замовкни, а то затулю тобі рота… Не говори мені про кохання, навіть не натякай про нього… Твоя присутність, щойно сказані тобою слова затьмарюють мій зір… Залиши мене зі спогадами моєї молодості… Хочеш, аби я тебе взяла до школи? Щоб показати тебе одній зухвалій жінці? Вона марно намагається навчити любити чоловіка, який зневажає жінок, зовсім до них байдужий, тікає від них, щоб закохатися в себе самого… Хочеш, щоб я гралася з тобою? Я зважилася б, хоч це й небезпечно для мене. Щоб ми з тобою гралися в дитячі ігри, щоб я тебе легенько ляскала по щоках, але не боляче, щоб змусити впасти на коліна і верзти нісенітниці? Я зробила б так, однак ця роль не для тебе… Признаюсь тобі відверто… щоправда, твоя доля, як її передбачаю…
— Скажіть, пані,— мовив він тихо, — ви знаєте, що я забобонний… А така жінка, як ви, мудра, з ясним розумом, скаже мені правду… Крім того, ви моя приятелька… До того ж єдина приятелька, з якою я зважуюся ділитися своїми химерами, своїми болями, які ви називаєте фантазіями…
— Ти закохаєшся, бо ніхто цього не може уникнути…
О, горе тобі, я знаю, в кого і як… Нещасна твоя голівонька, якщо закохаєшся, кажу тобі це наперед… Краще б ти одружився… Одруження також нещастя, але незрівнянно менше, ніж кохання.
— Одружіть мене, пані!.. Бачите — я вас слухаюся…
— Одружити?.. Гаразд…
Вона присіла коло нього й поклала свій голий лікоть на його плече…
— Глянь он туди, в куток зали, на оту дівчину… На її біле чоло, навколо якого в'ються русяві кучері, на її голубі, такі серйозні і сповнені лагідної ласки очі… На її уста й обличчя, на якому легким серпанком блукає зворушлива тінь меланхолії… У блідій руці вона тримає квітку лілії, спокійно милується нею… Вродлива голівка красуні злегка нахиляється, і здається, ніби квітка в'яне від любові під її поглядом… А тепер уяви собі, що ця дівчина твоя… Уяви, як вона освітлює своєю ангельською красою темні ліси твоїх володінь, як сидить біля блакитних джерел у твоїх борах і плете вінки, очікуючи, коли її мандрівний коханий спуститься вузькою стежкою з гір і сяде коло неї, а вона вкриє квітами його чоло і груди… Скажи… чи любив би ти її? Я закохана в неї…
— Вона ангел, пані! — сказав він невдоволено. — Хіба ви не знаєте, що я ненавиджу ангелів, їхні ласкаві божественні погляди? Вони з їхнім невинним виглядом, з білими, мов сніг, лицем, плечима й грудьми — це мрія моєї душі. Якщо б моя кохана померла, то я зостався б самотнім на землі, мов той диявол у святоншому вбранні. Втім, я боюся подібного кохання, страшенно боюся… Коли я буду злим, вона — покірною, як ягнятко… коли вергатиму прокляття, вона молитиметься повсякчас, коли буду злоститися, вона цілуватиме свій золотий хрестик… Ах! Я був би безмежно нещасним, як ніколи. Більше того, я закохався б до безтями, і вона також любила б мене… І повторилася б давня людська трагедія… Двоє людей кохаються, хоч і не підходять одне одному…
— Знай, я гніваюся на тебе… Не буду розмовляти з тобою… У тебе вже немає матері…
— Люба моя матуся… — мовив він, цілуючи їй руки.
— Прошу тебе… Ах! Яка досада… Коли б я могла ненавидіти тебе чорною лютою ненавистю… Однак це неможливо… Мені хочеться поцілувати тебе… Поцілувати тебе, холодного, мов лід… Чи відаєш ти, що тебе доконає? Байдужість… Якби я кинула тебе в крижане море, тільки тоді ти б вибухнув, наче вулкан, і викинув би струмені лави в небо, і воно застигло б, мов вічний захід сонця… Божевільний! Одне лиш мене тішить, що я твоя мати, твоя молода і вродлива мати… що ти ділишся зі мною своїми думками, що час від часу викликаєш у мене солодкий страх, що ти диявол і що я люблю тебе! Біля тебе хочеться складати вірші… Сховайся за штору… Я хочу поцілувати тебе, але щоб ніхто не бачив…
Штора гойднулася, ховаючи цю таємницю.
— Одне мене дивує,— знову озвалася пані, спаленівши, як троянда, — відколи я стала грати роль твого наставника? Окрім цього, дивуюся з моєї любові до тебе.