Спіткавши місіс Вілкокс, обличчя якої світилося німим захватом, Голідей мовив сам собі: "Не інакше, як у них кішка окотилася!" – і пішов довідатись у куховарки, чи так воно й справді. Аж воно зовсім ні. Куховарка теж помітила, що її господиня чомусь радіє, але причини не знала. Коли Голідей прочитав такий самий захват на фізіономії Пузанка Білсона (так його прозвали в місті), він вирішив, що хтось із Білсонових сусідів зламав собі ногу, але проведене розслідування спростувало цей здогад. Стриманий захват на фізіономії Грегорі Ейтса міг означати лише одне: померла його теща. Знову помилка! А Пінкертон... Пінкертон, певно, несподівано для самого себе одержав від когось десять центів боргу, коли вже втратив на те надію. І так далі, і таке інше. В деяких випадках здогади Голідея так і лишилися здогадами, в інших помилковість їхня була цілком безперечна. Зрештою, Джек дійшов такого висновку: "Як там не крути, а підсумок такий: дев’ятнадцять гедліберзьких родин тимчасово опинилися на сьомому небі. Пояснити це ніяк не можу, знаю лише те, що господь бог сьогодні явно припустився якогось недогляду у своєму господарстві".
Якийсь архітектор і будівничий із сусіднього штату ризикнув відкрити невеличку контору в цьому глухому місті. Його вивіска висіла вже цілий тиждень – і хоч би тобі один клієнт! Архітектор зажурився і вже почав жалкувати, що приїхав сюди. І враз усе перемінилося. Дружини двох майновитих громадян Гедліберга – спершу одна, тоді друга – шепнули йому:
– Зайдіть до нас наступного понеділка, а поки що тримайте це в таємниці. Ми думаємо будуватися.
У той день архітектор одержав одинадцять запрошень. Того ж вечора він написав доньці, щоб вона порвала зі своїм нареченим-студентом і підшукувала собі вигіднішу партію.
Банкір Пінкертон та кілька найзаможніших громадян подумували про вілли за містом, але ще вичікували. Люди такого штибу школи не скажуть "гоп", доки не перескочать.
Вілсони задумали щось грандіозне – костюмований бал. Не зв’язуючи себе обіцянками, вони повідомляли по секрету всіх знайомих про свої плани й додавали: "Якщо бал відбудеться, ви, звісно, одержите запрошення". Знайомі дивувалися й говорили між собою: "Ця злиденна голота, ці Вілсони збожеволіли! Хіба вони спроможні влаштовувати бали?" Деякі жінки із числа тих дев’ятнадцятьох поділилися з чоловіками такою думкою: "Це навіть на краще. Ми почекаємо, доки вони проваляться зі своїм убогим балом, а потім влаштуємо такий, що вони луснуть від заздрощів!"
Дні минали, а шалені витрати в рахунок майбутніх статків невблаганно росли, ставали дедалі безглуздішими й нестримнішими. Було ясно, що кожна з дев’ятнадцяти родин прихитриться не тільки розтринькати ті сорок тисяч доларів ще до того, як їх-одержить, а й влізе в борги. Декотрі шаленці не обмежувалися самими планами на майбутнє, а й розкидалися грішми в кредит. Вони грали на біржі, купували землю, ферми, дорогі туалети, коней і багато чого іншого. Вносили завдаток, а на решту суми видавали векселі з оплатою на десятий день. Але незабаром настало протверезіння, і Голідей помітив, що на багатьох обличчях з’явився вираз гарячкової тривоги. І він знов розводив руками, не знаючи, чим це пояснити. Кошенята у Вілкоксів не могли виздихати з тієї простої причини, що вони ще не народилися, ніхто не зламав собі ноги, тещ начебто теж не поменшало. Одне слово, нічого не трапилося, і таємниця лишається таємницею.
Дивувався не тільки Голідей, а й превелебний Берджес. Останні дні за ним невідступно стежили й усюди його підстерігали. Коли він лишався сам, до нього тут-таки підходив хтось із тих дев’ятнадцяти родин, потай всовував у руку конверт, шепотів: "Розпечатайте в управі у п’ятницю ввечері" – і з винуватим виглядом зникав. Берджес гадав, що претендентів на торбину буде не більше одного – та й то навряд, оскільки Гудсон помер. А про таку кількість йому навіть і на думку не спадало. І коли довгождана п’ятниця настала, в руках у нього опинилось дев’ятнадцять конвертів.
III
Будинок міської управи ніколи ще не мав такого пишного вигляду. Підвищення в кінці зали було врочисто прикрашене прапорами; прапори звисали з хорів; прапори висіли на стінах; прапорами були повиті колони. І все це для того, щоб вразити уяву приїжджих, а їх, як сподівалися, буде дуже багато, і серед них же чимало представників преси. Зала була переповнена. Постійних крісел було чотириста дванадцять, і всі зайняті; до них довелося додати ще шістдесят вісім приставних. На сходинках до підвищення теж сиділи люди. Найпочеснішим гостям з приїжджих відвели місця на самому підвищенні. Там-таки, за поставленими півколом столами, засідало ціле військо спеціальних кореспондентів, що прибули з усіх кінців країни. Місто ніколи ще не бачило на своїх зборах такої пишної публіки. То тут, то там видніли дорогі вбрання, хоч декому з дам вони личили, як корові сідло. В усякім разі, така була думка гедлібержців, нехай навіть певного мірою упереджена, бо місто знало, що ці дами вперше в житті повдягали такі вбрання.
Золоту торбину поставили на маленький столик на краю підвищення так, щоб усі могли її бачити. Більшість присутніх розглядала торбину, згораючи від заздрощів, пускаючи слину від заздрощів, сумуючи від заздрощів. Меншість, що складалася з дев’ятнадцяти подружжів, поглядала на неї ніжно, по-хазяйському, а чоловіча половина цієї меншості повторювала подумки зворушливі слова подяки, що їх вона мала незабаром експромтом виголосити у відповідь на оплески та поздоровлення всієї зали. Вони раз у раз виймали з жилетної кишені папірця й потай заглядали в нього, щоб освіжити свій експромт у пам’яті.
Присутні, як то водиться, перемовлялися між собою,– адже без цього не обійдешся. Однак, тільки-но превелебний містер Берджес підвівся з місця й поклав руку на торбину, в залі запала цілковита тиша. Містер Берджес ознайомив збори з цікавою історією торбини, потім дуже тепло заговорив про ту цілком заслужену репутацію, що Гедліберг давно здобув собі своєю бездоганною чесністю, якою він має повне право пишатися.
– Ця репутація,– вів далі містер Берджес,– наш справжній скарб, що волею провидіння незмірно виріс у ціні, бо недавні події принесли Гедлібергу широку славу, прикували до нього погляди всієї Америки і, сподіваймося, зроблять його ім’я на віки вічні символом непідкупності. (Оплески). Хто ж буде оберігачем цього неоціненного скарбу? Вся наша громада? Ні! Відповідальність має бути персональна, а не загальна. Віднині кожен з вас берегтиме наш скарб і нестиме персональну відповідальність за його цілісність. Чи виправдаєте ви – нехай кожен скаже за себе – це високе довір’я? (Бурхливе: "Виправдаємо!") Тоді все гаразд. Заповідайте ж свій обов’язок своїм дітям і дітям дітей ваших. Тепер чеснота ваша бездоганна – подбайте ж про те, щоб вона лишилася бездоганною й надалі. Тепер немає серед вас людини, яка, піддавшись злій намові, простягла б руку до чужого цента. Не позбавляйте ж себе духовної краси! ("Ні! Ні!") Тут не слід порівнювати наше місто з іншими містами, які часто ставляться до нас неприязно. У них – одні звичаї, у нас – інші. Тож задовольнімося своєю долею. (Оплески). Я закінчую. Ось тут, під моєю рукою ви бачите красномовне свідчення ваших заслуг. Воно походить від чужинця, і завдяки йому про наші заслуги почує тепер увесь світ. Ми не знаємо, хто він, але від вашого імені, друзі мої, я висловлюю йому подяку і прошу підтримати мене.
Весь зал підвівся, як один чоловік, і стіни здригнулися від грому вітальних вигуків. Потім усі знову посідали на свої місця, а містер Берджес витяг із кишені сурдута конверт. Присутні, затамувавши подих, стежили, як він розпечатав його і витяг звідти аркуш паперу. Поволі й виразно містер Берджес прочитав те, що там було написано, а зала зачудовано вслухалася в цей таємничий документ, кожне слово якого було на вагу золота:
– Я сказав нещасному чужинцеві таке: "Ви не така вже погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись"".– І, прочитавши це, Берджес повів далі: – Зараз ми дізнаємось, чи збігається зміст оголошеної записки з тією, що в торбині. А коли це так – в чому я не маю ніякого сумніву,– то торбина з золотом перейде у власність нашого співгромадянина, який віднині правитиме в очах нації за символ чесноти, що принесла місту Гедлібергові всенародну славу... Містера Білсона!
Публіка вже приготувалася вибухнути громом оплесків, але замість того заціпеніла, ніби спаралізована. Мить-другу в залі стояла глибока тиша, потім по лавах пробіг шепіт. Розрізнити можна було приблизно таке:
– Білсон? Ну, це вже занадто! Двадцять доларів чужинцеві чи й будь-кому, і щоб таке зробив Білсон? Розкажіть про це своєму батькові!
Але тут у зборів знову забило дух від несподіванки: виявилося, що водночас із дияконом Білсоном, який стояв, смиренно схиливши голову, в одному кінці зали – в другому кінці в такій самій позі стояв Вілсон. На якусь мить у залі запанувала розгублена мовчанка. Спантеличені були всі, а дев’ятнадцятеро пар, крім того, ще й обурювалися.
Білсон і Вілсон обернулися й оглянули один одного від голови до п’ят. Білсон ущипливо запитав:
– Чому, власне, встали ви, містере Вілсоне?
– Тому, що маю на це право. А може, ви зробите таку ласку й поясните, чому встали ви?
– З величезним задоволенням. Тому, що то була моя записка.
– Зухвала брехня! Її написав я!
Тут уже заціпенів сам превелебний містер Берджес. Він ошелешено переводив погляд з обличчя на обличчя і, видимо, не знав, як повестися. Присутні зовсім розгубилися. Раптом адвокат Вілсон сказав:
– Я прошу голову оголосити підпис під цією запискою.
Голова опам’ятався й прочитав:
– Джон Вортон Білсон.
– То як? – вигукнув Білсон.– Що ви на це скажете? Як поясните ви своє самозванство й цим зборам, що їх ви так образили?
– Пояснень не діждетеся, сер! Я привселюдно звинувачую вас у тому, що ви викрали мою записку у містера Берджеса, зняли з неї копію й приклали свого підписа. Інакше вам не пощастило б дізнатись про ці слова. Крім мене, їх ніхто не знає – жодна людина!
Становище ставало скандальним. Всі з жалем побачили, що стенографи черкають, мов божевільні. Чути було голоси: "До порядку! До порядку!" Містер Берджес постукав молоточком по столі й сказав:
– Не забуваймо про чемність! Виникло явне непорозуміння, та й годі.