— Ви не кохаєте мене, правда, але ви чесна жінка.
— Що хочете ви сказати, пане?
— Я хочу сказати, що коли б ви здатні були зрадити мене, ви дали б мені говорити далі, бо я сам зраджував себе. Ви зупинили мене. Я знаю тепер, що тут хтось є, що ви невірна дружина, але вірна союзниця, а в цей час, — додав беарнець, усміхаючись, — мені більше потрібна, признаюся, вірність у політиці, ніж у коханні...
— Сір... — промурмотіла Маргарита сконфужено.
— Добре, добре, ми поговоримо про все це потім, — сказав Генріх, — коли краще познайомимося одно з одним.
Потім, піднявши голос, він заговорив знову:
— Ну, вам стало легше, пані?
— Так, сір, так, — промурмотіла Маргарита.
— Коли так, — мовив беарнець, — я не хочу надокучати вам більше. Свідчу вам мою пошану і почуття моєї приязні; не відмовте прийняти їх так, як я подаю вам, — щирим серцем. Лягайте і надобраніч.
Маргарита підвела на мужа очі, що сяяли вдячністю, і теж подала йому руку.
— Згода, — мовила вона.
— Союз політичний, щирий і вірний? — спитав Генріх.
— Щирий і вірний, — відповіла королева.
Беарнець пішов до дверей, і Маргарита, мов заворожена його поглядом, пішла за ним. І коли портьєра впала між ними й опочивальнею, Генріх з жвавістю, сказав їй тихо:
— Дякую, Маргарита, дякую! Ви справжня принцеса французька. Я йду від вас спокійний. Я не маю вашого кохання, але маю вашу приязнь. Я покладаюсь на вас, як і ви можете покластися на мене. До побачення, пані.
І Генріх поцілував руку своїй дружині, ніжно стиснувши її; потім пішов легким кроком до своїх покоїв, тихо говорячи сам собі в коридорі:
— Який там чорт у неї? Чи король, чи герцог д'Анжу, чи герцог д'Алансон, чи герцог де Гіз, чи брат, чи коханець, а чи те й друге разом? Сказати правду, мені майже прикро, що я випросив побачення у баронеси; та коли вже я дав їй слово і коли Даріола дожидає... хай буде так; боюся, що вона втратить трохи від того, що я прийшов до неї через опочивальню моєї дружини, бо — чорт візьми! — Марго ця, як зве її мій шурин Карл IX, справді чудове створіння.
І ходою, в якій почувалось легке вагання, Генріх Наварський пішов по сходах, що вели до приміщення пані де Сов.
Маргарита дивилася вслід йому, поки він зник, а потім вернулась в опочивальню. Вона побачила герцога в дверях кабінету: поява його викликала в неї майже муки сумління.
Герцог теж був серйозний, і насуплені його брови свідчили про тяжку заклопотаність.
— Маргарита нейтральна сьогодні, — сказав він. — Через вісім днів Маргарита буде ворожа.
— А, ви слухали? — сказала Маргарита.
— Що ж би ви хотіли, щоб я робив у цьому кабінеті?
— І ви вважаєте, що я поводилася не так, як би мала поводитись королева Наварська?
— Ні, але не так, як би мала поводитись коханка герцога де Гіза.
— Пане, — відповіла королева, — мужа мого я можу не кохати, але ніхто не має права вимагати від мене, щоб я зраджувала його. Скажіть щиро, чи зрадили б ви секрети дружини вашої принцеси де Порсіан?
— Ну, ну, пані, — сказав герцог, похитавши головою, — хай так. Я бачу, що ви не кохаєте вже мене так, як в ті часи, коли переказували мені заміри короля проти мене та моїх близьких.
— Король був сильний, а ви безсилі. Генріх безсилий, а ви сильні. Я не міняю ролі, ви бачите чудово.
— Тільки переходите з одного табору в другий.
— Я здобула собі, пане, це право, рятуючи вам життя.
— Добре, пані; а що коханці, розходячись, вертають усе, що дали одно одному, то і я теж врятую вам життя, коли матиму нагоду, і ми поквитаємось.
І з цими словами герцог уклонився і вийшов, перш ніж Маргарита встигла зробити рух, щоб затримати його.
У передпокої він знайшов Жільйону, що вивела його до вікна в нижньому поверсі, а в рові — свого пажа, з яким і вернувся в готель Гізів.
Тим часом Маргарита, замислившись, стояла коло вікна.
— І це шлюбна ніч! — шепотіла вона. — Муж тікає від мене, а коханець кидає!
В ту хвилину, по другий бік рову, ідучи з Тур де Буа і підіймаючись до млина Монне, проходив якийсь школяр і виспівував з захватом:
Я б до кучерів твоїх
Хтів торкнутись золотих
І в уста цілунком впиться
І на грудях спочивать, —
Чом ти хочеш їх сховать,
Як у келії черниця?
І кому ти віддаси
Поваб милої краси,
Очі ті, уста червоні?
Може, хочеш, щоб Плутон
Цілував їх, як Харон
Привезе тебе по сконі?
Як помреш ти, — ох, тоді
Твої устоньки бліді
Захова сумна могила;
Я ж тебе пізнаю й там,
І скажу я мертвякам,
Що була то моя мила.
Отже, поки ти жива,
Любі мов мені слова,
Не ховай уста від мене:
Буде шкода, як помреш,
Що жалю отруту ллєш
В моє серденько шалене.
Маргарита слухала пісню, журливо усміхаючись; потім, коли спів загубився десь удалині, вона зачинила вікно і покликала Жільйону допомогти їй лягти в постіль.
III. Король-поет
Другий день і всі дальші дні минули в святах, балетах та турнірах.
Те саме єднання панувало між двома партіями. Ласка та розчуленість запаморочили голову найзапеклішим гугенотам. Можна було бачити, як отець Коттон обідав і випивав з бароном де Куртоме, а герцог де Гіз з принцом де Конде каталися на човні по Сені з музикою.
Король Карл, здавалось, відкинув геть звичайну свою меланхолію і не міг обійтися без зятя свого Генріха. Нарешті, королева-мати була така радісна та заклопотана прикрасами, дорогоцінностями та перами, що втратила сон.
Гугеноти, що трохи пом'якшали в новій цій Капуї[10], почали вбиратись у шовкові камзоли, прикрашатись девізами і парадувати перед деякими балконами, як католики. В усьому справа повернулася вбік реформатської релігії, і можна було подумати, що незабаром увесь двір стане протестантським. Сам адмірал, не зважаючи на всю свою досвідченість, теж піймався на гачок, і голову йому так закрутило, що раз увечері він цілих дві години забув жувати свою зубочистку, — справа, якій він звичайно присвячував час від другої години, коли кінчав обід, до восьмої вечора, коли сідав вечеряти.
У той вечір, коли адмірал дозволив собі так неймовірно забути свої звички, король Карл IX запросив повечеряти з ним в тісному товаристві Генріха Наварського і герцога де Гіза. Потім, коли скінчилась вечеря, він пішов з ними до свого покою і показував там хитромудрий механізм вовчої пастки, що його сам вигадав, і враз, перервавши мову, спитав:
— Пан адмірал не приходив сьогодні ввечері? Хто бачив його сьогодні і хто може дати мені про нього відомості?
— Я, — сказав король Наварський. — І якщо ваша величність турбуєтесь його здоров'ям, можу вас заспокоїти, бо я бачив його сьогодні вранці о шостій годині і увечері о сьомій.
— Ага! — сказав король, і очі його, хвилину перед тим неуважні, з проникливою цікавістю зупинились на зяті. — Ви надто рання пташка, як на молодого!
— Так, сір, — відповів король Беарнський, — я хотів довідатись у адмірала, якому відомо все, чи їдуть до Парижа ті дворяни, яких я чекаю.
— Ще дворяни! У вас було вісімсот в день вашого шлюбу і щодня прибувають нові, — чи ви хочете нас затопити ними? — сказав, сміючись, Карл IX.
Герцог де Гіз нахмурив брови.
— Сір, — відповів беарнець, — ходять чутки про війну з Фландрією, і я збираю до себе з моєї країни та з околиць всіх, хто, на мою думку, може бути корисним вашій величності.
Герцог, згадавши проект, про який беарнець говорив у день шлюбу з Маргаритою, почав дослухатись уважніше.
— Добре, добре! — відповів король із своєю фальшивою усмішкою. — Чим більше їх буде, тим для нас приємніше; підвозьте, підвозьте, Генріх. Але хто ті дворяни? Відважні люди, сподіваюсь?
— Не знаю, сір, чи будуть мої дворяни коли рівні з дворянами вашої величності, дворянами герцога д'Анжу або пана де Гіза, але мені вони відомі, і я знаю, що вони робитимуть усе якнайкраще.
— І багато ви їх дожидаєте?
— Ще з десять чи з дванадцять.
— Як їх звати?
— Сір, імена їх я забув і, крім одного з них, якого Теліньї рекомендував мені, як дворянина в повному розумінні слова, і якого звати де Ла Моль, я не можу назвати...
— Де Ла Моль! Чи не провансалець Лерак де Ла Моль? — перервав його король, дуже обізнаний в генеалогічних справах.
— Саме він, сір; як бачите, я набираю людей навіть з Прованса.
— А я, — сказав герцог де Гіз з глузливою усмішкою, — я заходжу ще далі, ніж його величність король Наварський: я аж в П'ємонті розшукую всіх вірних католиків, яких тільки можу знайти.
— Католики чи гугеноти, — перервав його король, — мені однаково, аби вони були люди відважні.
Кажучи ці слова, що змішували в одно гугенотів і католиків, король зробив такий байдужий вигляд, що навіть сам герцог де Гіз був здивований.
— Ваша величність цікавитесь нашими фламандцями? — сказав адмірал, якому король кілька днів тому дозволив заходити до нього без попередження, і тепер він почув останні слова його величності.
— А, ось і батько мій адмірал, — скрикнув Карл IX, розкриваючи обійми. — Йде мова про війну, дворян, відважних, і він з'являється; це як магніт, що притягає залізо; зять мій, король Наварський, і мій кузен де Гіз чекають підсилення для вашої армії. От про що говорилося.
— І підсилення ці прибувають, — сказав адмірал.
— Ви маєте нові відомості, пане? — спитав беарнець.
Так, сину, і зокрема про пана де Ла Моля; учора він був в Орлеані, завтра або післязавтра буде в Парижі.
— Чорт візьми! Пан адмірал ворожбит, коли знає, що діється за тридцять чи сорок льє[11] від Парижа! Щодо мене, я хотів би з такою самою певністю знати, що було під Орлеаном!
Коліньї лишився байдужий до в'їдливого дотепу герцога де Гіза, що явно натякав на смерть батька його Франсуа де Гіза, вбитого під Орлеаном Польтро де Мере з намови адмірала.
— Пане, — відповів той холодно і з гідністю, — я буваю ворожбитом щоразу, коли хочу знати докладно про все, що стосується моїх справ або справ короля. Мій кур'єр прибув з Орлеана годину тому і, завдяки пошті, зробив тридцять два льє за один день. Пан де Ла Моль, що їде власним конем, проїздить лише по десять льє на день і прибуде тільки двадцять четвертого.