– Це така сама правда, як і те, що Дантес буде капітаном "Фараона". Еге ж, Данґляре?
Данґляр здригнувся від того неочікуваного випаду, обернувся до Кадруса і пильно глянув на нього, щоб дізнатися, чи навмисне були сказані ті слова, та не прочитав нічого, крім заздрощів на тому обличчі, що вже отупіло від сп'яніння.
– Отож, – сказав він, наповнюючи келихи, – вип'ємо за капітана Едмона Дантеса, чоловіка гожої каталянки!
Кадрус незграбною рукою підніс келиха до своїх вуст і одним духом вихилив його. Фернан ухопив свого келиха і розбив ущент.
– Зачекайте! – сказав Кадрус. – Що там таке на узгір'ї, на шляху з Каталян? Поглянь-но, Фернане, у тебе очі ліпші. У мене вже в очах двоїться. Ти знаєш, вино – зрадливець. Еге ж, двоє закоханих ідуть попідруки. Ох, Боже ж ти мій! Вони не підозрюють, що ми їх бачимо, і цілуються!
Данґляр стежив за кожним Фернановим порухом, а в того лице аж пересмикнулося
– Знаєте ви їх, Фернане? – поспитав він.
– Авжеж, – глухо відказав той, – це Едмон і Мерседес.
– А! Он воно що! – сказав Кадрус. – А я й не впізнав їх. Гей, Дантесе! Гей, красуне! А йдіть-но сюди і скажіть нам, чи скоро весілля. Фернан такий упертюх, що не хоче нам сказати.
– Та змовкнеш ти нарешті? – урвав його Данґляр, удаючи, ніби зупиняє Кадруса, який із упертістю пияка висовувався з альтанки.
– Тримайся міцніше на ногах і дай закоханим спокій. Бери он приклад із Фернана, він принаймні розважливий.
Може, Фернан і дійшов би до краю, розлючений Данґляровими кпинами, наче бугай гострими шпичками бандерильєрів, бо він уже підвівся і, здавалося, ось-ось кинеться на суперника, та Мерседес, усміхнена і невимушена, звела чарівну голівку й окинула всіх світлим поглядом. Він згадав про її погрозу завдати собі смерті, якщо загине Едмон, – і безсило опустився на стілець.
Данґляр глянув на співрозмовників – на отупілого від вина і на безтямного від кохання.
– Від цих йолопів я нічого не доможуся, – прошепотів він, – боюся, що я маю справу з пияком і боягузом. Ось заздрісник, що жлуктить вино, хоча йому слід було б упиватися жовчю, ось бевзень, у якого з-перед носа забирають кохану, а він тільки скімлить та скаржиться, немов дитина. А тим часом очі у нього яріють, як ув іспанців, сицилійців і калабрійців, які такі мастаки помститися за себе; у нього такі кулачиська, що розтрощать голову бугаю, немов обух. Їй-богу, щастя усміхається Едмонові; цей хлопчина одружується з красунею, буде капітаном і посміється з нас, хіба що, – похмура посмішка скривила вуста Данґляра, – хіба що я тут устряну...
– Гей! – волав Кадрус, звівшись і впершись кулаками у стіл. – Гей, Едмоне! Ти що, не бачиш друзів, чи так уже запишався, що не хочеш і балакати з ними?
– Ні, любий Кадрусе, – відказав Дантес, – не запишався я, а щасливий, а щастя, либонь, засліплює дужче, ніж гордість.
– Отак! – сказав Кадрус. – Оце пояснив! Добридень, пані Дантес!
Мерседес поштиво вклонилася.
– Мене ще так не називають, – сказала вона. – У нас вважається, що можна лихо накликати, якщо називати дівчину ім'ям її нареченого, коли той ще не став її чоловіком, тож називайте мене Мерседес, коли ваша ласка.
– Сусіда Кадрус не дуже й винен, – сказав Дантес, – не набагато він і помилився!
– То, значить, весілля буде незабаром? – спитав Данґляр, уклонившись молодятам.
– Якомога скоріш. Сьогодні оглядини у мого батька, а завтра чи післязавтра, не пізніше, обід на честь заручин тут, у "Резерві". Сподіваюся, будуть усі друзі: це означає, що я запрошую вас, пане Данґляре, і тебе чекаємо теж, Кадрусе.
– А Фернан? – запитав Кадрус, вибухнувши п'яним реготом. – Фернан теж буде?
– Брат моєї дружини – мій брат, – відказав Едмон, – і ми, Мерседес і я, дуже засмутилися б, якби його не було з нами такої миті.
Фернан хотів було відповісти, та голос завмер у нього в горлі, і він не зміг вимовити ні слова.
– Сьогодні оглядини... завтра чи післязавтра заручини... а нехай вам, капітане, ви дуже поспішаєте!
– Данґляре, – усміхнувшись, сказав Едмон, – я вам скажу те саме, що Мерседес відказала оце Кадрусові: не наділяйте мене званням, якого я ще не маю, бо це накличе на мене лихо.
– Прошу вибачення, – відказав Данґляр. – Я лише сказав, що ви надто поспішаєте. Адже часу в нас доста: "Фараон" вийде в море не раніше, ніж за три місяці.
– Завжди квапишся бути щасливим, пане Данґляре, – хто довго страждав, той ледве вірить своєму щастю. Та це не лише себелюбство – я мушу їхати до Парижа.
– Ти ба! До Парижа! І ви їдете туди вперше?
– Авжеж.
– У вас там справи?
– Не мої: треба виконати останню волю бідолашного нашого капітана Леклера. Ви ж розумієте, Данґляре, це святе діло. Утім, заспокойтеся, я тільки поїду і повернуся.
– Так, так, я розумію... – сказав уголос Данґляр.
І додав подумки: "До Парижа, доправити листа, якого дав йому маршал. А нехай йому! Цей лист наводить мене на думку. Ох, Дантесе, любий ти мій! Ти ще стоїш під номером першим у реєстрі "Фараона"!"
І він гукнув Едмонові, що вже віддалявся:
– Щасливої дороги!
– Дякую, – відказав Едмон, озираючись через плече і приязно киваючи головою.
І закохані пішли собі, спокійні та щасливі, немов двійко обранців неба.
IV. Змова
Данґляр стежив на Едмоном і Мерседес, аж поки вони зникли за фортом Сон-Ніколя, потім знову обернувся до приятелів-пияків.
Фернан був блідий і тремтів, та сидів непорушно, а Кадрус мугикав слова якоїсь застільної пісні.
– Мені здається, – сказав Данґляр Фернанові, – це весілля не всім принесе щастя.
– У мене воно викликає відчай! – відтяв Фернан.
– Ви кохаєте Мерседес?
– Я обожнюю її.
– Давно?
– Відтоді, як ми знаємо одне одного; я все життя кохав її.
– І ви сидите тут і скубете на собі чуприну, замість того щоб зарадити лихові! А нехай вам дідько! Мені здавалося, не так заведено поміж каталянцями.
– Що ж, на вашу думку, мені вдіяти? – запитав Фернан.
– Звідки я знаю? Хіба це моє діло? Адже, здається, не я закоханий у панну Мерседес, а ви стукайте – і вам відчинять, як сказано в Євангелії.
– Та я вже знайшов було...
– Що саме?
– Хотів ударити його кинджалом, та вона сказала, що як з ним скоїться щось, то вона віка собі збавить.
– Облиште! Таке кажуть, та не роблять.
– Ви не знаєте Мерседес. Якщо вона погрожує, то таки виконує.
– Йолоп! – прошепотів Данґляр. – Нехай збавляє собі віку, мені що до того, аби лиш Дантес не був капітаном.
– А перш аніж помре Мерседес, – провадив Фернан із твердою рішучістю, – я піду з життя.
– Оце кохання! – п'яним голосом вигукнув Кадрус. – Оце кохання так кохання, або ж я нічогісінько в цьому не тямлю!
– Послухайте, – сказав Данґляр, – ви, здається мені, непоганий хлопчина, і я хотів би, дідько б мене вхопив, зарадити вашому горю, але...
– Так, – підхопив Кадрус, – кажи!
– Любий друже, – урвав його Данґляр, – ти майже п'яний: допий плящину, і ти будеш готовий. Пий і не пхай носа до наших справ. Для них треба мати свіжу голову.
– Я п'яний? – заволав Кадрус. – Оце сказав! Я можу випити ще чотири такі пляшки: це ж слоїчки з-під одеколону! Дядечку Памфілю, вина!
І Кадрус ударив келихом по столі.
– То ви кажете... – озвався Фернан до Данґляра, жадібно очікуючи закінчення обірваної фрази.
– Я вже не пам'ятаю, що казав. Цей пияк переплутав усі мої думки.
– То й нехай пияк! Тим гірше для тих, що бояться вина. У них, либонь, недобрі помисли, і вони бояться, щоб вино не вивело їх на чисту воду.
І Кадрус завів пісеньку, що була на ту пору у великій моді:
Всі негідники п'ють воду,
Що доведено потопом...
– Ви казали, – провадив Фернан, – що хотіли б зарадити моєму горю, але, докинули ви...
– Авжеж. Та щоб зарадити йому, треба завадити Дантесові одружитися з тією, яку ви кохаєте, бо весілля, як на мене, легко може не відбутися і без Дантесової смерті.
– Лише смерть може розлучити їх, – сказав Фернан.
– Ви міркуєте, мов креветка, друже мій, – урвав його Кадрус, – а Данґляр у нас розумник, хитрун, грамотій, він доведе вам, що ви помиляєтеся. Доведи, Данґляре. Я поручився за тебе. Доведи, що Дантесові не треба вмирати, та й шкода буде, якщо він помре. Він добрий хлопчина, я люблю Дантеса. За твоє здоров'я, Дантесе!
Фернан із досадою махнув рукою і підвівся з-за столу.
– Та нехай, – сказав Данґляр, утримуючи каталянця, – він хоч і п'яний, та не дуже далекий від істини. Розлука ділить незгірше, ніж смерть; уявіть собі, що поміж Дантесом і Мерседес виріс тюремний мур; він розлучить їх так само, як і могильний камінь.
– Так, але з в'язниці виходять, – озвався Кадрус, який, напружуючи рештки глузду, чіплявся за розмову, – а як людина виходить із буцегарні й зветься Едмон Дантес, то вона мститься.
– Нехай! – прошепотів Фернан.
– До того ж, – провадив Кадрус, – за що садити Дантеса до в'язниці? Він не вкрав, не вбив, не зарізав...
– Замовкни! – урвав його Данґляр.
– Не хочу мовчати! – сказав Кадрус. – Хочу, щоб мені сказали, за що садити Дантеса до буцегарні. Я люблю Дантеса. За твоє здоров'я, Дантесе!
І він вихилив іще келих вина.
Данґляр глянув ув очі кравця, що вже геть посоловіли, потім обернувся до Фернана і сказав:
– Тепер ви розумієте, що немає потреби вбивати його?
– Звісно ж, не треба, якщо тільки, як ви оце кажете, існує спосіб запроторити його до в'язниці. Але що ж це за спосіб?
– Якщо добре пошукати, то знайдеться, – сказав Данґляр. – Утім, – похопився він, – навіщо я оце встряю до цієї справи? Адже вона мене геть не стосується!
– Не знаю, чи стосується вона вас, – вигукнув Фернан, хапаючи його за руку, – та знаю, що у вас є причини ненавидіти Дантеса. Хто сам ненавидить, той не помиляється і в чужому почутті.
– У мене є причини ненавидіти Дантеса? Жодних, присягаюся! Я бачив, що ви нещасні, і ваше горе збудило в мені співчуття, та й годі. Та якщо ви гадаєте, що я стараюся для себе, тоді прощавайте, любий мій друже, виплутуйтеся з халепи, як завгодно.
І Данґляр удав, ніби хоче підвестися.
– Ні, залиштеся! – сказав Фернан, перепиняючи його, – хіба не все одно мені врешті, чи ненавидите ви Дантеса, чи ні. Я його ненавиджу і не приховую цього. Знайдіть спосіб, і я все виконаю; тільки не смерть, бо Мерседес заявила, що вона помре, якщо його уб'ють.
Кадрус похнюпив було голову на стіл, та звів її і глянув тяжким і безтямним поглядом на Фернана з Данґляром.
– Уб'ють Дантеса! – сказав він.