– гукнула велична покоївка пані де Барансі.
Кучерява голова поступилася місцем чи то маньчжурському, чи то татарському вилицюватому обличчю з вузенькими щілинками очей і вузьким загостреним догори черепом. Потім виглянув зацікавлений, усміхнений метис кольору кави з молоком, але брама залишалася зачинена, і мадемуазель Констан почала втрачати терпіння, коли здалеку хтось пронизливо крикнув:
– Чого ж ви не одчиняєте, прокляті мавпи?!
Перешіптування враз погучнішало – невиразне, збуджене. Квапливо заскреготів ключ в іржавому замку, почулася лайка, удари, штовханина; нарешті двері в брамі відчинилися і Джек побачив спини гімназистів, що сипонули врозтіч, як сполохані горобці, що кілька хвилин тому пурхнули на дах.
Біля входу залишився тільки довготелесий худий мулат. Біла хустка на шолудивій шиї ще дужче відтіняла його землистий темний писок.
Пан Моронваль чемно запросив Констан зайти, підставив їй лікоть, і вони пішли досить великим садом, вибоїсті доріжки і пошкоджені бордюри якого здавалися ще жалюгіднішими в зимовий похмурий день.
Кілька будинків чудернацької форми стояли окремо один від одного серед мертвих галяв. Гімназія, судячи з усього, містилася в приміщенні, де колись фотографували коней, – тепер його пан Моронваль переобладнав під свій навчальний заклад. Була ще там простора засклена ротонда з долівкою, посипаною піском, у якій юрмилися вихованці під час перерв. Численні паперові смужки перетинали в різних напрямках побиті і потріскані шибки у її розміщених, як в оранжереї, вікнах.
На одній з алей їм зустрілось негреня в червоному жилеті, озброєне великою мітлою і відром для вугілля. Воно лякливо й шанобливо поступилося дорогою, пропускаючи Моронваля, а той мимохідь кинув:
– Вогонь у вітальні!
Почувши ці слова, негреня так налякалося і здивувалося, ніби раптом довідалося, що у вітальні пожежа, хоч йому лише веліли негайно затопити там.
Це розпорядження не було зайвим.
Найбільший холод панував якраз у цій приймальні, де поблякла, хоч і вощена, кахляна підлога скидалася на слизьке, закуте в кригу озеро. Навіть меблі і ті немов намагалися сховатися від крижаного холоду, так-сяк загорнувшись у старі, не на них шиті чохли, – так хворі у лікарнях загортаються у видані їм халати.
Але мадемуазель Констан не помічала ні недоладності цієї будівлі, ні облуплених стін, ні голизни великої приймальні, схожої на частково засклений коридор, де після закладу для фотографування коней лишився надмір холодного світла, без якого можна було б чудово обійтись.
Покоївка занадто тішилася роллю дами, напускаючи на себе поважний вигляд.
Вона вся сяяла, і їй здавалося, що дітям там мало бути чудово, – стільки свіжого повітря, чисто, як на селі!
– Справді, чисто, як на селі...– підтакнув Моронваль, похитуючись з боку на бік.
Вони усілися, й тут виникло хвилинне замішання, як це буває в бідних помешканнях, де відвідувачі збурюють вихор незримих сил.
Негреня розпалювало вогонь. Пан Моронваль шукав лавку під ноги шляхетній незнайомці. Нарешті пані Моронваль, вроджена Декостер, яку вже попередили, увійшла до зали і манірно вклонилася. Ця довговида дрібненька жіночка з невиразним блідим обличчям – тільки лоб та підборіддя! – була, напевне, трохи кривобока. Вона весь час трималася до вас обличчям і вся випростувалася, щоб не втратити жодного дюйма зросту і приховати щось лише їй відоме у себе за плечима. А втім, вона була дуже люб'язна, привітна і гідна особа.
Пані Моронваль підкликала хлопчика, погладила його довге волосся і відзначила, що в нього чудові очі.
– Материні очі... – зухвало додав Моронваль, дивлячись на мадемуазель Констан.
Покоївка не квапилася розчарувати його, але обурений Джек вигукнув із сльозами в голосі:
– Це не мама, це моя няня!..
Почувши це, пані Моронваль, уроджена Декостер, трохи засоромившись допущеної фамільярності, що могло завдати шкоди інтересам закладу, прибрала неприступного вигляду. На щастя, її чоловік подвоїв увагу до Констан, збагнувши, що служниця, якій доручено самій відвести хазяйського хлопчика до пансіонату, повинна мати неабиякий вплив у домі.
І справді, Констан йому це довела. Вона розмовляла гучно, безапеляційним тоном і не приховувала, що вибір пансіонату було довірено не кому іншому, як їй, а згадуючи свою пані, щоразу вимовляла її ім'я так поблажливо й співчутливо, що Джек був просто в розпачі.
Зайшла розмова і про плату за пансіон, – три тисячі франків річно, не рахуючи білизни й одягу. Визначивши ціну, Моронваль став забалакувати зуби повій клієнтці.
Три тисячі франків!.. Це може здатися значною сумою. Так, так, він перший ладен з цим погодитись... Але гімназія Моронваля не те, що інші заклади. Її не без причин назвали гімназією, тобто місцем, де вільно розвиваються і тіло, й дух. Тут вихованців навчають розуму і водночас привчають до паризького життя.
Вони відвідують зі своїм керівником театри, світські салони. Бувають на публічних засіданнях, де слухають гострі дискусії літературознавців і письменників. Тут виховують не засушених педантів, закутих у лати грецької мови й латини, а докладають усіх зусиль, аби розвинути в дітей найкращі почуття людяності, оточити їх родинним теплом, бо більшість з них, як іноземці, давно позбавлені його. Попри все це в гімназії не нехтують освітою, скоріше навпаки: найвидатніші люди – вчені, митці, не вагаючись підтримали його філантропічний захід і виступають у гімназії в ролі учителів: викладачів історії, природничих наук, музики, літератури, а їхні лекції чергуються з уроками французької вимови за новою бездоганною методою, яку розробила пані Моронваль-Декостер. Більше того, у пансіоні щотижня відбуваються відкриті сеанси виразного читання, на них запрошують учнівських батьків чи опікунів, і ті на власні очі можуть бачити всі переваги навчально-виховної системи Моронваля.
Цю довгу тираду випалив скоромовкою сам директор гімназії, якому більш ніж будь-кому не завадили б уроки його дружини, бо як і всі креоли, він ковтав добру половину слів і зовсім не вимовляв "р"; він казав "літе'ату'и" замість "літератури", "філант'опічних" замість "філантропічних" тощо.
Та байдуже! Мадемуазель Констан була буквально засліплена.
Гроші, як вам добре відомо, для неї не мали значення, головне, щоб дитина одержала вишукане аристократичне виховання.
– О, щодо цього!.. – мовила пані Моронваль, уроджена Декостер, закидаючи назад свою довгу голову.
А чоловік додав, що він приймає до гімназії лише шляхетних іноземців, паростків знатних родин, вельмож, принців. Тепер у нього навчається навіть принц крові, рідний син короля Дагомеї. Після цього захоплення мадемуазель Констан не мало меж.
– Сам королевич!.. Чуєте, пане Джек? Ви будете виховуватись із королевичем!
– Саме так, – поважно підхопив наставник, – Його Величність король Дагомеї поклав на мене відповідальність на виховання його королівської високості, і я без похвальби вважаю, що мені вдалося зробити з нього видатну людину у всіх підношеннях.
Але що діялося ч негреням, яке розпалювало у каміні вогонь? Чому воно розхвилювалося і оглушливо загуркотіло відром з-під вугілля?
Наставник вів далі:
– Я сподіваюся, і пані Моронваль-Декостер, присутня тут, сподівається так само, як я, що юний король, зійшовши на трон своїх предків, згадуватиме добрі поради і корисні настанови, що їх давали йому паризькі учителі, чудові роки, проведені з ними поруч, згадуватиме про їхні невтомні турботи і повсякчасне піклування.
І тут Джека вразило, що негреня, яке все ще клопоталося біля каміна, повернуло до нього свою кучеряву голову і щосили заперечливо хитало нею та крутило білками великих очей, усією своєю мімікою протестуючи й шалено заперечуючи Моронвалеві слова.
Чи не хотів він сказати цим, що його королівська високість і не згадає про добрі уроки, одержані в цій гімназії, і не збереже до неї й тіні вдячності?
Але звідки йому, малому невільнику, про це відомо? Після останньої учителевої тиради мадемуазель Констан заявила, що готова, як заведено, заплатити наперед за третину навчального року.
Моронваль зробив погордливий жест, мовляв: "Можна не поспішати!"
Та навпаки, вкрай треба було поспішати. Про це волав увесь дім: і клишоногі меблі, і облуплені стіни, і обтріпані килими; по-своєму криком кричали про це і чорний виношений костюм Моронваля, і засмальцьована обвисла сукня низенької дами з довжелезним підборіддям.
Але найдужче про це свідчив метушливий поспіх подружжя, яке мерщій кинулось до сусідньої кімнати на пошуки розкішної книги із застібками, аби вписати туди ім'я, вік новенького і дату його вступу до гімназії.
Поки владнувались ці важливі справи, негреня усе ще сиділо навпочіпки перед вогнем, хоча в його присутності тепер і не було потреби.
Камін, який спочатку відмовлявся проковтнути найменшу тріску, чим нагадував стиснутий після довгого голоду шлунок, що відмовляється від найсмачнішої їжі, тепер жадібно поглинав паливо, щосили роздмухуючи своєю тягою яскраве, червоне, примхливе і гомінке полум'я.
Негреня, підперши кулачками щоки, як зачароване, не зводило очей з того вогню і, зовсім чорне на його палахкотливому тлі, здавалося схожим на чортеня.
Воно дивилося па вогонь великими своїми очиськами і німо, широко усміхалося.
Воно ніби вбирало в своє тільце тепло і світло, мерзлякувато загорталося в ті промені вогнища, а на вулиці під низьким і жовтавим небом кружляв білий-білий сніг. Джек зажурився.
Цей Моронваль, незважаючи на солодкаву мармизу, мав лихий вигляд.
До того ж у цьому химерному пансіонаті хлопчик почував себе покинутим, страшенно далеким від матері, немов темношкірі учні, що приїхали з усіх куточків землі, привезли сюди всю тугу розлуки і тривогу далеких невідомих країв.
Водночас він згадував колеж у Вожірарі – затишний, приязно-гомінливий і повний людей, – його красиві дерева, теплу оранжерею, доброзичливість і спокійну увагу, які відчув тієї хвилини, коли на його голову лягла ректорова рука.
О, чому його не лишили там?..
А згадавши про це, він подумав, що, може, його й тут не захочуть прийняти.
На мить йому аж страшно стало.
Біля столу, схилившись над грубою реєстраційною книгою, подружжя Моронвалів і Констан перешіптувались, зиркаючи на нього.