Кілька генералів і таємних радників грали у віст; молоді люди сиділи, розкинувшись на штофних диванах, їли морозиво й курили люльки. У вітальні за довгим столом, біля якого тіснилось душ ?з двадцять картярів, сидів хазяїн і метав банк. Він був чоловік років шістдесяти, найповажнішої зовнішності; голова вкрита була срібною сивиною; повне та свіже обличчя являло добродушність; очі блищали, оживлювані повсякчасною посмішкою. Нарумов представив йому Германа. Чекалінський дружньо потиснув йому руку, просив не церемонитись і продовжував метати.
Талія тривала довго. На столі стояло понад тридцять карт. Чекалінський зупинявся після кожної прокидки, щоб дати картярам час розпорядитись, записував програш, чемно прислухався до їхніх вимог, ще чемніше відгинав зайвий ріжок, загнутий часом неуважливою рукою. Нарешті талія скінчилась. Чекалінський стасував карти й приготувався метати другу.
— Дозвольте поставити карту,—сказав Герман, простягаючи руку з-за товстого панка, що тут же понтирував. Чекалінський посміхнувся і вклонився, мовчки, на знак покірної згоди, Нарумов, сміючись, привітав Германа з розрішенням довгочасного посту й побажав йому щасливого початку.
— Гаразд! — сказав Герман, надписавши крейдою куш над своєю картою.
— Скільки? —спитав, примружуючись, банкомет,—пробачте, я не розберу.
— Сорок сім тисяч,— відповів Герман.
При цих словах усі обернулись миттю і всі очі втупились у Германа.— Він збожеволів! —подумав Нарумов.
— Дозвольте зауважити вам,— сказав Чекалінський з незмінною своєю посмішкою,— що гра ваша сильна: ніхто більше двохсот сімдесяти п’яти семпелем тут іще не ставив.
— Що ж?—відповів Герман,— б'єте ви мою карту чи ні?
Чекалінський уклонився з виглядом тієї ж смиренної згоди.
— Я хотів тільки вам доповісти,— сказав він,— що, бувши удостоєним довіреності товаришів, я не можу метати інакше, як на чисті гроші. Щодо мене, то я, звісно, певен, що досить вашого слова, але для порядку гри й рахунків, прошу вас поставити гроші на карту.
Герман витяг з кишені банковий білет і подав його Чекалінському, який, побіжно глянувши на нього, поклав на Германову карту.
Він став метати. Направо лягла дев'ятка, наліво трійка.
— Виграла! — сказав Герман, показуючи свою карту. Між картярами знявся шепіт. Чекалінський насупився, але посмішка в ту ж мить повернулась на його обличчя.
— Бажаєте одержати?—спитав він у Германа.
— Зробіть ласку.
Чекалінський витяг з кишені кілька банкових білетів і зразу ж розрахувався. Герман прийняв свої гроші й відійшов од стола. Нарумов не міг отямитись. Герман випив склянку лимонаду й подався додому.
Другого дня ввечері він знову з'явився до Чекалінського. Хазяїн метав. Герман підійшов до стола; понтери зразу ж дали йому місце. Чекалінський ласкаво йому вклонився.
Герман діждався нової талії, поставив карту, поклавши на неї свої сорок сім тисяч і вчорашній виграш.
Чекалінський став метати. Валет випав направо, сімка наліво.
Герман відкрив сімку.
Всі ахнули. Чекалінський, видимо, збентежився. Він одлічив дев'яносто чотири тисячі й передав Германові. Герман прийняв їх з байдужістю і в ту ж хвилину вийшов.
Наступного вечора Герман з'явився знов біля стола. Всі його дожидали. Генерали й таємні радники покинули свій віст, щоб бачити гру, таку незвичайну. Молоді офіцери скочили з диванів; усі офіціанти зібрались у вітальні. Всі обступили Германа. Решта грачів не поставили своїх карт, з нетерпінням дожидаючи, чим він скінчить. Герман стояв біля стола, готуючись один понтирувати проти блідого, але все усміхненого Чекалінського. Кожен розпечатав колоду карт. Чекалінський стасував. Герман зняв і поставив свою карту, покривши її купою банкових білетів. Це скидалось на поєдинок. Глибоке мовчання панувало кругом.
Чекалінський став метати, руки його тряслись. Направо лягла дама, наліво туз.
Туз виграв! — сказав Герман, і відкрив свою карту.
— Даму вашу вбито,— сказав ласкаво Чекалінський.
Герман здригнувся: насправді, замість туза в нього стояла пікова дама. Він не вірив своїм очам, не розуміючи, як він міг помилитись.
В цю мить йому здалося, що пікова дама примружилась і посміхнулась. Надзвичайна подібність вразила його...
— Старуха! — закричав він, пойнятий жахом.
Чекалінський потяг до себе програні білети. Герман стояв нерухомо. Коли одійшов він од стола, знявся шумний гомін.— Славно спонтирував!— говорили картярі.— Чекалінський знову стасував карти: гра пішла собі далі.
Заключення
Герман збожеволів. Він сидить в Обуховській лікарні в 17-му нумері, не відповідає ні на які запитання і бурмоче напрочуд швидко:—Трійка, сімка, туз! Трійка, сімка, дама!..
Лизавета Іванівна вийшла заміж за дуже ласкавого молодого чоловіка; він десь служить і має чималий достаток: він син колишнього управителя в старої графині. У Лизавети Іванівни виховується бідна родичка.
Томського підвищили в ротмістри і він одружується з княжною Поліною.