Того року з працівників "Бейна" туди взяли лише трьох.
Наприкінці серпня 1987 року я закинув речі у свою "тойоту-терцел" і перетнув усю країну до міста Пало-Альто, штат Каліфорнія. Там я звернув з Ель-Камін-Реаль на Палм-Драйв, яка вела до головного корпусу Стенфордського університету. Уздовж дороги росли пальми й стояли акуратні будинки з теракотовими дахами в іспанському стилі. У ясному блакитному небі сяяло сонце. Я був у Каліфорнії та відчував себе наче в раю.
А це й був рай. Дзвінка блакить неба, чисте повітря... Тим, хто потрапив у Стенфорд, доводилося раніше гарувати до знемоги по вісімдесят годин на тиждень на потогонках типу "Бейна", де працював я, — тонути в купах таблиць і розрахунків, засинати ночами за робочим столом, жертвувати дозвіллям заради успіху. Усі ми, йдучи до своєї мети, змагалися один з одним за місце в університеті. Тепер, вступивши до бажаного університету, ми виявили, що тут панує зовсім інший підхід. За правилами Стенфорду студентам було заборонено показувати свої результати потенційним роботодавцям, і всі рішення про прийом на роботу приймали на підставі співбесід та набутого досвіду. Як наслідок, звичний дух суперництва поступився місцем атмосфері співпраці, товариства та дружби, чого ми зовсім не очікували. Я швидко зрозумів, що успіх у цьому університеті означає не високі результати, а життя тут. Усе інше було чимось на кшталт приправи. Для мене та моїх однокурсників два роки в Стенфорді були найкращими роками життя.
З мамою на випускному 1981 року. Тепер ви розумієте, чому в коледжі мені дали прізвисько Щітка (Архів сім'ї Браудерів)
Отримувати задоволення від перебування тут було, звичайно, не єдиною метою студента Стенфорду: слід було вирішити, чим зайнятися після бізнес-школи. Тому я з однокурсниками з перших днів став відвідувати організовані різними компаніями інформаційні презентації, лекції, вечірні прийоми, обіди та співбесіди, вибираючи з тисяч можливих варіантів ту роботу, яка підійде саме мені.
Я сходив на зустріч із представниками компанії "Проктер енд Гембл". Зала була набита вщент. Молодші працівники служби маркетингу в синіх плісованих спідницях, білих блузках і краватках з ентузіазмом розповідали про те, як чудово вони продають мило.
Я побував на коктейльному прийомі, який організувала "Траммелл Кроу". Красномовні імпозантні техасці, поплескуючи один одного по спинах, гомоніли там про бейсбол, великі гроші та нерухомість — головний бізнес компанії. Я відчував себе настільки ні в сих ні в тих, що гайнув звідти за першої ж нагоди.
Потім був прийом, який організував офіс "Дрексель Барнем Ламберт" із Беверлі-Гіллз — там я ледь не заснув під монотонне бубніння полисілих і дорого вдягнених трейдерів про світ біржових операцій із високоприбутковими цінними паперами, який здавався їм дуже привабливим. "Годі, дякую, обійдуся", — думав я.
Що більше таких заходів я відвідував, то відчуженіше себе відчував. На одній співбесіді це виявилося особливо гостро. Йшлося про літню практику в компанії "Дж. П. Морган". Я не горів бажанням працювати в них, але ж не можна пропускати співбесіду в одній з провідних фірм Волл-стріт.
Я ввійшов до невеликого кабінету центру кар'єрного консультування, там мене зустріли двоє високих широкоплечих чоловіків із квадратними щелепами. Обом було років тридцять, один білявий, другий шатен. Вони були одягнені в суворі сорочки з монограмою та коміром на ґудзиках, червоні підтяжки й темні костюми "Брукс Бразерс". Білявий вітаючись простягнув руку, і я не міг не звернути уваги на дорогий годинник "Ролекс". Вони дали мені свої візитівки, на яких було зазначено щось на зразок Джейк Чіп Брант III і Вінтроп Гіґґінс IV.
Співбесіду розпочали зі стандартного запитання:
— Чому ви хочете працювати в "Дж. П. Морган"?
Я подумав було відповісти що-небудь у дусі: "Бо ви мене запросили, і мені потрібна робота на літо", — але розумів, що від мене чекають не такої відповіді, і натомість впевнено промовив:
— Тому що компанія "Дж. П. Морган" поєднує переваги інвестиційного та комерційного банку, і я вважаю, що це поєднання є найпривабливішою формулою успіху на Волл-стріт.
А подумки здивувався, що видав таке. Я гадки не мав, що це означає.
Чіпа та Вінтропа моя відповідь не вразила. Вони поставили ще кілька стандартних запитань — я відфутболив їх такими ж стандартними відповідями. Насамкінець Вінтроп поставив запитання легше, даючи мені нагоду знайти якісь точки дотику:
— Білле, розкажіть, якими видами спорту ви займалися в університеті.
Тут все дуже просто: я був ботаніком і зовсім не цікавився спортом. Я важко знаходив час поїсти і вмитися, про який спорт ідеться.
— Е... ну... взагалі-то ніякими... але я люблю лижі та гірський туризм, — сказав я, сподіваючись, що згадані види спорту прозвучать для них досить солідно.
Але ні. Вони дивилися на стосик резюме й більше не промовили ані слова. Співбесіда закінчилася.
Я вийшов із будівлі й подумав, що насправді їм до лампочки мої відповіді. Вони хотіли визначити, чи я вписуюсь у культуру "Дж. П. Морган". Очевидно, не вписувався. Я не заперечував, але все одно був пригнічений і зажурений.
На автопілоті я дістався їдальні, відстояв у черзі, узяв щось поїсти й сів за столик, механічно жуючи. Тут з'явився мій найкращий друг Кен Герш. Зважаючи на костюм, Кен теж йшов з якоїсь співбесіди.
— Привіт, Кене. Ти звідки? — запитав я.
Він підтягнув собі стілець і підсів поруч.
— Щойно проходив співбесіду в "Дж. П. Морган".
— Та ну? Ти теж зустрічався з Чіпом та Вінтропом. Як минула?
Кен посміявся з прізвиськ, які я їм дав, і знизав плечима.
— Важко сказати. Спочатку не дуже, поки я не сказав Чіпу, що мої коні для гри в поло в Гемптонському клубі в його розпорядженні. Це чудово розрядило обстановку.
Кен хмикнув. Він був невисоким єврейським хлопцем середнього достатку з Техасу та коней для гри в поло бачив хіба що на логотипі сорочок "Ральф Лорен" у якомусь магазині Далласа.
— А в тебе що чути?
— Тепер ми, напевно, працюватимемо разом! Мене вони точно візьмуть. Я пообіцяв Вінтропу прокатати його на своєму човні в яхт-клубі Кеннебанкпорту.
Ні я, ні Кен пропозиції від "Дж. П. Морган" не отримали, зате відтоді Кен кликав мене Чіпом, а я його Вінтропом.
Відтоді я знову й знову запитував себе, навіщо дозволяю всяким Чіпам та Вінтропам відмовляти мені. Я не був одним з них, не збирався на них працювати. Я обрав свій шлях всупереч батькам і вихованню, але безглуздо заперечувати, що я залишився Браудером.
І я почав шукати роботу, яка б підходила особисто мені. Зайшов на цікаву лекцію голови профспілки Об'єднаних робітників сталеливарної промисловості. Я був у захваті від його виступу. У його промові я ніби чув голос діда, згадував його мужнє обличчя, густі вуса та сиве волосся, уявляв, як дід сидить у своєму кабінеті, просякнутому солодким ароматом тютюну його люльки в оточенні численних книжок. Промова голови спілки так надихнула мене, що я потім підійшов до нього й запитав, чи не прийме він мене на роботу, щоб допомогти профспілці в переговорах з приватними корпораціями, що експлуатують сталеливарників. Він подякував мені за виявлений інтерес, але сказав, що до головного офісу профспілки наймають лише сталеливарників.
Однак це мене не зупинило. Я почав замислюватися над тим, що ще можна перейняти з життя діда. Так народилася ідея Східної Європи. Він провів важливу частину свого життя в Радянському Союзі й завдяки набутому там досвіду став фігурою світового значення. Якщо мій дід знайшов там своє покликання, хто знає, може, знайду і я.
Серйозно зайнявшись самопізнанням, я не забував розглядати пропозиції про роботу, якщо раптом пошуки утопії не дадуть результатів. Одним з варіантів була робота в чиказькій штаб-квартирі Середньозахідного відділення Бостонської консалтингової групи ("Бі-Сі-Джі"). Я сам був з Чикаго й раніше працював у сфері консультаційних послуг у "Бейні", а отже, підходив їм за всіма пунктами.
Ось тільки повертатися до Чикаго мені не хотілося. Я хотів побачити світ, хотів жити та працювати за межами США. Потай я уявляв себе персонажем Мела Гібсона зі свого улюбленого фільму "Рік небезпечного життя"[2]: Гай Гемільтон, молодий журналіст-міжнародник, отримує перше завдання — його відправляють до столиці Індонезії Джакарти, там він викриває корупцію в місцевому уряді тоді, як у країні відбувається спроба політичного перевороту.
Тим часом "Бі-Сі-Джі", намагаючись отримати мене, влаштувала поїздку до їхнього офісу на так званий день продажу, де зібралися й інші новобранці. Там енергійні консультанти, які вже пропрацювали в компанії рік-другий, проводили бесіду за бесідою та пригощали байками про солодке життя працівників "Бі-Сі-Джі". Усе звучало дуже переконливо, але я не купився.
Останню із запланованих для мене зустрічей проводив сам керівник контори, Карл Штерн. Припускали, що це буде фінішною лінією після "прогону через стрій" — цієї урочистої миті я потисну руку босу, розкланяюся в подяках і відповім згодою.
Він тепло зустрів мене й запитав:
— Отже, Білле, що скажеш? Підеш до нас працювати? Ти тут дуже й дуже сподобався.
Я був задоволений, але про згоду не могло бути й мови.
— Дуже шкодую. Мене й справді дуже добре прийняли, але річ у тому, що я не уявляю свого майбутнього в Чикаго.
Він розгубився, оскільки на попередніх співбесідах я ніколи не згадував про це.
— Отже, не "Бі-Сі-Джі"?
— На жаль.
Він подався вперед.
— Тоді скажи мені ось що: де саме ти уявляєш собі свою роботу?
Ось він, момент істини. Якщо я справді готовий вирушити будь-куди, то немає причин не сказати йому про це.
— У Східній Європі.
— Так... — Я явно застав його зненацька. — Дай збагнути... Ось що. Думаю, тобі відомо, що в нас немає філій у Східній Європі, натомість у нашому лондонському офісі є один фахівець із цього регіону. Звати його Джон Ліндквіст. Можемо організувати зустріч, якщо ти передумаєш.
— Мабуть.
— Чудово. Я уточню, коли він вільний, і все влаштую.
Через два тижні я був у дорозі до Лондона.
4. "Вони зігріють вас холодними ночами!"
Лондонська контора компанії "Бі-Сі-Джі" була розташована неподалік станції метро "Грін-парк" за гілкою Піккаділлі, у самому серці району Мейфер.