Я ховаю руки до кишень, розлягаюся на стільці, випростую ноги й, стиснувши губи, дивлюсь на неї. Я теж вирішив мовчати.
— Ви усвідомлюєте, що загадуєте мені важку загадку? — запитує вона роздратовано.
— Я ж сиджу. Пальцями вже де барабаню. Слухаю вас. Чого вам ще треба?
— Щоб ви не поводилися так зухвало!
— Слухаюсь! — по-військовому відповідаю я.
Я випростуюсь на стільці, підіймаю плечі й дивлюсь перед себе. Обличчя в мене застигле, погляд невидющий.
— Ральфе! — каже вона надсадно. — Перестаньте ж корчити з себе клоуна!
Я збираюся зробити їй зауваження з приводу "клоуна", та, на щастя, ненароком зиркаю на неї. І не вірю власним очам. Вона мало не плаче!
Я підводжуся.
— Берідж! — кажу я вже зовсім іншим тоном.
— Сядьте, Ральфе! І ні в якому разі не торкайтеся мене!
Як вона здогадалася, що я хотів її обійняти? Я знову сідаю. І цієї хвилини, коли ми дивимось одне одному у вічі, я відчуваю, яка глибока приязнь зайшла між нами. Хіба я зможу втекти, покинувши її тут саму?
— Так важко про це сказати? — питаю я лагідно.
— Навіть дуже важко.
Я помічаю, що по цих словах вона проковтнула клубок у горлі.
— Хочете, я вам допоможу?
— Хочу.
— Про кого йдеться?
— Про Гельсінгфорс.
— Ох! — зітхаю я.
Неймовірно, але я про Гельсінгфорс зовсім забув. Принаймні на якийсь час.
— І що ви хочете сказати про ту Гельсінгфорс? — питаю я.
— "Ми" вважаємо, що коли Гельсінгфорс повернеться, то вона не забуде про свої плани щодо вас.
— Які плани?
— Самі знаєте.
Справді знаю. Хоча й усе зробив, аби про це забути.
— Ну й що?
— Ми вважаємо, що ви повинні їй поступитися.
Я на мить ціпенію, потім підводжусь і, не знаючи, куди подіти руки, хапаюся за спинку стільця й щосили її стискаю
— Хай ваші "ми", — нарешті промовляю я сповненим гніву голосом, — вважають що завгодно. А я вам скажу таке: я нікому не дозволю зводити мене з жінками. Навіть "нам".
— Докторе, прошу вас, сядьте!
— І це ви, Берідж, переказуєте мені таке розпорядження!
— Дозвольте вам пояснити...
— Тут нема чого пояснювати!
— Ба є. Цю ухвалу...
— "Ухвалу"! — уриваю я її глумливо.
— ...ми детально обговорювали. Її прийняли голосуванням.
— Браво! І ви, звісно ж, голосували "за"!
— Так, Ральфе, — відповідає Берідж, витримуючи мій погляд. — Я голосувала "за".
Я не спускаю з неї очей. Остання її фраза подіяла на мене так, наче на голову мені вилили відро холодної води. Я помалу заспокоююсь.
— Ви усвідомлюєте, чого від мене вимагають "ми"? Стати сексуальною іграшкою в параноїчки! Адже вона параноїчка! Чи, може, ви цього не знаєте?
— "Ми" знаємо про це краще за вас, — різко відповідає Берідж. — "Ми" добре вивчили психологію Гельсінгфорс. І чудово знаємо, що вона собою являє. Бедфорд розв'язала Гельсінгфорс щодо вас руки, і ця... — Берідж затинається й, бридливо кривлячись, веде далі: — дасть волю своїй фантазії. У неї три мети. — Вона силкується говорити тим спокійним голосом, яким звичайно дає розпорядження. — Зневагою примусити вас дорого заплатити за всі ваші заяви про звільнення, побавитися вами як сексуальною іграшкою і використати Вас для того, щоб тероризувати Одрі.
— Блискучий аналіз! — саркастично кажу я. — І ви просите мене дати згоду! Але ж ви знаєте, що роблять з іграшкою, якою досхочу награлися.
Берідж дивиться мені просто у вічі й, карбуючи слова, промовляє:
— Гельсінгфорс зламає вас незалежно від того, дасте ви згоду чи ні.
— Тоді навіщо ж давати згоду?
Але моя логіка не справляє на Берідж ніякого враження. Вона спокійно каже:
— Ви нічого не розумієте. Це єдиний спосіб виграти час. "Ми" добре знаємо вдачу Гельсінгфорс і переконані: якщо ви їй відмовите, то вона помститься вам за це негайно. — На останньому слові Берідж наголошує особливо.
— Що вона мені зробить? Звільнить з роботи?
Берідж хитає головою і загадково відповідає:
— Гірше. Набагато гірше.
Говорити мені більше й не треба. Я їй вірю. І з досадою кажу:
— Не розумію, як я зараджу справі, приставши на пропозицію Гельсінгфорс.
— Я ж вам сказала: виграємо час.
— І що з того? Через місяць ця проблема постане знову!
— Через місяць! Це буде просто чудово, якщо ми матимемо в своєму розпорядженні цілий місяць!
— Чому?
— Нам потрібен час, щоб організувати вашу втечу.
Помовчавши, я кажу:
— Я не Тарзан, але мені здається, що втекти з Блувілла не так уже й важко. Тим більше, що Канада по сусідству.
— Ви помиляєтесь. Кордон пильно охороняють. А у вашому випадку є ще одна перешкода.
— Яка?
— Дейв.
— О, справді! — зітхаю я, знов опускаюсь на стілець і, поклавши долоні на стіл, випростую спину. — Ви подумали про Дейва!
— "Ми" вас знаємо, Ральфе.
Я саркастично кажу:
— "Ми", безперечно, добре вивчили мою психологію!
— У всякому разі, — сухо відповідає Берідж, — "ми" знаємо, що у вас можна просити, а чого не можна.
Ця фраза примушує мене кліпати очима. Нарешті я вловлюю її зміст. Згодом я з подивом збагну, що спершу вона приголомшила мене, а потім я її зрозумів. З погляду логіки все мало б бути навпаки.
— О, дуже добре! — проціджую я крізь зуби. — Яка тактовність! Яка делікатність! "Ми" знають, що в мене можна просити! Скажімо, проституювати з Гельсінгфорс!
Берідж червоніє, груди її високо здіймаються, і вона розгнівано випалює:
— Годі вам, докторе! Припиніть цю комедію! Йдеться не про проституцію! Гельсінгфорс не стане платити вам гроші, до того ж не так уже й неприємно буде спати з жінкою, яку ви вважаєте гарною!
— Я вважаю її гарною?
— Ви сказали про це Джекі!
Який жах! Вони все переповідають одна одній! Все, що я говорю, вони старанно запам'ятовують, переказують куди слід, записують на картки й дбайливо розставляють їх у шухляді, щоб потім ними скористатися.
— Але ж із цього не випливає...
— Ральфе, ви запеклий лицемір! Ви відмовляєтесь від пропозиції спати з Гельсінгфорс тільки через свою фалократську гордість. Вам би хотілося бодай зберегти ілюзію власної ініціативи! Аякже, зачеплено вашу чоловічу гордість! Це образливо для вашого machismo і тільки.
Я сухо відповідаю:
— Берідж, латиняни тут ні до чого. Слово "machismo" — іспанське...
— Це те саме! — каже вона, підводячись і з гнівом струшуючи волоссям та сережками. — Ви з тих латинян, що ладні будь-коли стрибнути в гречку! Справжній кіт! Кіт, що не гребує будь-якою кицькою! Скажімо, домашньою, як Бесс. Або й тигрицею в клітці. Вам байдуже, що між вами й вашою партнеркою існує сміховинна диспропорція! Ви навіть сподіваєтеся завдяки своєму фалосу впоратись із такою горою, як Гельсінгфорс! Ви сексуальний маніяк, докторе! Запеклий сексуальний маніяк, і ніколи не станете іншим!
Я мовчки дивлюсь на неї. Ох, Берідж, Берідж, ось ми й повернулися знов у давню борозну! До расистського викриття мого походження (хоч саме це походження й вабить вас), до словесної агресивності як замінника обіймів, до твоїх незбагненних, недобросовісних (ні, я не назву їх жіночими) претензій. Хіба, Берідж, не всупереч моїй волі, яку я категорично висловив письмово, мені накинули "домашню кицьку"? Невже Джекі зважилась на той крок, щоб тільки "зберегти ілюзію" моєї ініціативи? Невже я з доброго дива вступаю в гру отого гадючого подружжя з фешенебельного будинку? А щодо моїх "чоловічих гордощів"... О ні, не вір у це! То тільки спогад! Я не збираюсь ні з ким упоруватися "завдяки своєму фалосу". (Який вислів!) Я просто дотримуюсь, як можу, свого статусу чоловіка під охороною. А мої почуття згаснуть ще не скоро. Правду кажучи, я навіть не прагну, щоб вони колись згасли. Я бажаю тільки одного: перейти — живим і невихолощеним — від ненависного мені матріархату Бедфорд до ліберального матріархату "нас"...
Але навіщо їй про все це розповідати? Вона знає це так само добре, як і я. Ми з нею завжди здогадуємось, що криється за нашими словами. Я волію змінити тему розмови.
— Берідж, — кажу трохи перегодя, дивлячись їй у вічі, — ви розумієте, що тут буде, коли я втечу з вакциною? Почнуться розслідування, допити... Вас звинуватять!
— Не лише мене, — досить спокійно відповідає Берідж, але вже не сідає. — Звинуватять ГІірса, Сміта, Гребела. Нас неодмінно запідозрять у змові.
— Але всі ви могли б не знати, що я в своїх звітах Берроу подавав неповну картину наших досліджень.
— І не знати, чого ви досягли? І це могла б не знати я, на кого поклали обов'язки собаки?
Я розмірковую.
— Я, перш ніж утікати, напишу звіт, цього разу цілком правдивий, тільки зміщу хронологію досліджень. І ви передасте — скажімо, в день моєї втечі — цей звіт Берроу. Він буде вам за алібі. Вам і всьому колективу лабораторії.
— Так, — киває вона головою. — Це ідея. — І якось непевно поглядає на мене. І мовчить.
— Коли "ми" збираються влаштувати мені втечу? — запитую я.
Обличчя в неї похмурніє, і вона відповідає:
— Якомога скоріше.
Я не знаю, що й думати про цей її похмурий вираз. Тривала мовчанка викликає в мене ніяковість, і я пробую вийти із становища за допомогою жарту.
— Що ж, — кажу, — незабаром ви спекаєтеся бридкого кота.
Але одразу ж помічаю, що кинув не ту карту. Обличчя Берідж посмикується, так ніби я дав їй ляпаса. Вона блідне. І я з подивом бачу, як її повіки починають раз у раз кліпати, а очі наливаються слізьми. Берідж відвертається й, не кажучи жодного слова, простує до дверей.
— Берідж! — вигукую я, підхоплюючись на ноги.
Вона виходить. Але дверима ця жінка не грюкне, ні. Я добре знаю свою Берідж. Вона не вміє приховувати почуттів, але принаймні свої нерви контролює. Двері причиняються легенько, без стуку. Як ото перегортається сторінка.
Я стою з опущеними руками за столом. І почуваю себе самотнім.
Минув майже тиждень після моєї бурхливої розмови з Берідж, яка відбулася 9 червня. Це не означає, що я більше не розмовляю з нею, зовсім ні. Вже другого дня після тієї сварки Берідж попросила мене детально описати мої зустрічі з Бесс та Рікардо. Я це й зробив, запитавши себе, одначе, чи то з її боку не мазохістська цікавість. О ні, надмірна увага, з якою Берідж слухала мою розповідь, а також продумані запитання, які вона поставило мені, переконали мене, що ця жінка старанно збирає інформацію і потім передає її "нам".
12 червня, у п'ятницю, в бараці "одиначок" провели обшук, а в суботу вранці я знайшов на своєму столі лаконічну записку від Берроу, в якій повідомлялося, що моя асистентка Кроуфорд, цитую: "поїхала на стажування".