Міжзоряний мандрівник

Джек Лондон

Сторінка 49 з 51

Дле я не зразу вмер. Я, останній із Синів Гірі, бачив, як Горда кинувся на свій меч і незабаром сконав. Я вмирав і чув вигуки Кирпатих, коли вони почали напад. Ці вигуки щоразу слабшали в мене у вухах і я раді, що Кирпаті не матимуть синів, народжених від наших жінок.

Я не можу сказати, коли саме я був Сином Гір і коли ми всі загинули у вузькій долині, перебивши перед тим її давніших мешканців — Синів Рижу й Проса. Я знав тільки одне, що все це сталося за багато сторіч до великого переселення народів і задовго перед тим, як я, бувши арійським володарем стародавнього Єгипту, вибудував собі дві гробниці і понівечив гробниці царів, що жили до мене.

Я хотів би більше розповісти про ті далекі часи, та в мене обмаль часу. Скоро я розпрощаюся з цим життям. І мені шкода, що я нічого не можу розказати, як переселялися народи під натиском інших народів, або тікали від льодовика, чи посувалися слідом за чередами тварин, що їхнім м’ясом вони харчувалися.

Хотів би я поговорити також і про Таемницю, бо ми завжди поривалися осягнути секрети буття, смерті й руїни. Людина — відмінна від тварин, її очі завжди зівернені до зір. Вона створила багато богів за своєю подобою або таких, які їй малювалися в уяві. У ті прадавні часи я молився сонцю й темряві. Я кланявся колосові, як джерелу всякого життя, молився Сар — богині зерна, морським богам, річковим богам і богам-рибам.

Я пам’ятаю Іштар ще перше ніж її викрали в нас вавілоняни, була у нас також Еа[58], володарка пекла, що допомогла Іштар перемогти смерть. Мітра[59] також був добрим богом арійців, поки його в нас не викрали чи то ми його зреклись. А через багато років після нашого переселення в Індію, куди ми принесли були з собою наш ячмінь, я пам’ятаю, був час, коли я торгував кіньми і приїхав до Індії з численною челяддю й великим караваном. Тоді там поклонялися богові Бодісатві[60].

Справді, поклоніння Таємниці мандрувало разом з людьми. Боги, запозичені й викрадені, також пересувалися разом з людьми. Шумерійці запозичили в нас Шамашнапіштина[61], а Сини Сима запозичили його в них і назвали Ноєм[62].

Я, Дерел Стендінг, сидячи у відділенні для вбивць, не можу не сміятися з того, що дванадцять чесних і сумлінних присяжних визнали мене винним і засудили на страту. Дванадцять завжди було магічним числом в усіх Таємницях, і то задовго до дванадцяти колін Ізраїля. Дуже давно перед ними ті, хто вивчав зорі, вмістили на небі дванадцять знаків зодіаку. Я також пам’ятаю, що коли я належав до есірів та ванірів, то Одін судив людей, оточений дванадцятьма богами, які звалися: Тор, Бальдур, Ньярд, Фрей, Тир, Брагі, Геймдаль, Годер, Бідар, Уль, Форсеті й Локі.

Навіть наших валькірій викрали і перетворили в янголів, а до плечей їм додали крила валькірієвих коней. Наше тодішнє пекло, з кригою й морозом, стало теперішнім пеклом, де від вогню та спеки кипить у жилах кров, тоді як у нашому від холоду замерзав шпик у кістках. Та й саме небо, що здавалося нам вічним і нерухомим, тепер теж перемістилося так, що ми бачимо Скорпіона там, де за давніх часів був Козерог, а Стрільця — на місці Рака.

Ми завжди мали чому поклопятися. І завжди переслідували Таємницю. Я пам’ятаю кривого грецького бога-коваля. Але їхній Вулкан був германським Віландом, також богом-ковалем, що його Нідунг[63], король Нідів, узяв у полон і, підрізавши сухожилля, зробив калікою. Ще раніше він був нашим богом-ковалем, кував і бив молотом, і ми звали його Ільмарінен[64]

Він був витвором нашої фантазії. Його батьком ми вважали бородатого бога сонця, а його няньками — зорі Великого Воза. Тому що він — Вулкан, Віланд чи Ільмарінен — народився з вовчої шерсті під сосною, його називали також Батьком-Ведмедем ще перед тим, як германці запозичили його в нас і почали молитись до нього. В ті часи ми звали себе Синами Ведмедя й Синами Вовка. Вовк і Ведмідь були в нас тоді священними тваринами. Все це діялося ще перед нашим переселенням на південь, коли ми поєдналися з Синами Лісового Дерева і поділилися з ними своїми тотемами та легендами.

А хто такий Кашіяна[65], хто такий Пуруравас[66], як не наш кривий володар-коваль, що клепав залізо й мандрував разом з нами? Його називали різними найменнями і йому молилися ті, хто жив на Півдні, і ті, хто жив на Сході, і Сини Полюса, і Сини Вогненного Свердла й Вогненного Долота.

Але на все це треба дуже багато часу, хоч я й хотів би оповісти про Трилистник Життя, що ним Сігмунд воскресив Сінфіотлі[67], бо це та сама індійська сома[68], або ж святий грааль короля Артура[69], або ж… але годі вже про це!

А все ж, коли я спокійно зважую те, що оповів, то приходжу до висновку, що найбільше в житті, у всіх життях, найважливіше для мене і для всіх чоловіків була, є і буде жінка, доки ходять по небі зорі і доки змінюється само небо. Більше за нашу працю й зусилля, за нашу уяву і винахідливість, за наші бої, за споглядання гір і за наші таємниці, більше за все — важить жінка.

Хоч співала вона мені облудної пісні, прив’язувала мої ноги до землі й приковувала до себе мій погляд, відриваючи його від зір, але вона носила в собі життя, вона була земна мати, вона дарувала мені величні дні й ночі та повняву життя. Навіть Таємницю я уявляв собі в її образі і, креслячи зоряну карту, помістив її постать на небі.

Уся моя робота, усі мої винаходи вели до неї. У найсміливіших і в найнедосяжніших моїх мріях була вона. Задля неї я вигадав і Вогненне Свердло, і Вогненне Долото. Задля неї, хоч і несвідомо, я копав яму на Гострого Зуба, приборкував дикого жеребця, убивав мамута, гонив табуни оленів на південь, тікаючи від криги, що посувалася за мною, збирав риж, сіяв ячмінь, пшеницю й жито.

Задля жінки та її нащадків, образ яких вона носила в собі, я вмирав на верхів’ях дерев, витримував довгу облогу в тісних печерах та на глиняних мурах. Задля неї я вмістив на небі дванадцять знаків зодіаку. І коли поклонявся десятьом каменям нефріта — то поклонявся їй, вбачаючи в цьому десять місяців плодючості.

Проте жінка завжди лишалася на землі, припадала до неї, немов та куріпка, ховаючи своїх дітей. І завжди у своїх блуканнях я збочував з осяйних шляхів, і моя зоряна стежка повертала мене до неї, до вічного її образу, до жінки, єдиної жінки. Я так прагнув її обіймів, що забував у них про зорі.

Задля жінки я переживав одіссеї, вибирався на гори, долав пустелі, ходив на лови, вів перед у боях, для неї складав і їй співав свої пісні про вчинені подвиги. Всі радощі я мав від неї. І тепер, у кінці свого життя, я можу сказати, що не зазнав солодшого й глибшого безумства, як тоді, коли пив забуття в її обіймах і пахучих її косах.

І ще одне слово. Я згадав Дороті. Це було зовсім недавно, коли я читав лекції з агрономії студентам, фермерським синам. Вона була дочка нашого декана й мала одинадцять років. Ще дитина, а проте вже жінка, вона уявила собі, що кохає мене. Я тільки всміхався, бо мов серце належало іншій, і Дороті не могла його зворушити.

Однак усмішка моя була мимоволі ніжна. В цих дитячих очах я бачив жінку, вічну жінку всіх часів і в усіх її образах. В її очах я бачив очі своєї подруги, що була поряд зі мною у пралісах і на вершечках дерев, у печерах і на болотах. В її очах я бачив очі Ігар, коли я був Ушу-лучник, очі Арунги, що для неї я збирав достиглий риж, очі Сельми, коли я мріяв сісти на дикого жеребця, очі Нугіли, що схилилась назустріч ударові мого меча. То були очі Лі-Лі, котру я залишив із сміхом на устах, очі принцеси Ом, що сорок років жебрачила зі мною по битих шляхах, очі Філіпи, за яку я впав на траву в давній Франції, і очі моєї матері, коли я був хлопчиком Джессі в таборі із сорока фургонів на Гірських лугах.

Дороті була жінка-дитина, але вона була дочка всіх матерів, що жили до неї, і мати всіх жінок, що прийдуть після неї. Вона була Сар, богиня зерна, і Іштар, що перемогла смерть, цариця Савська[70] й Клеопатра[71], Есфір[72] і Іродіада[73]. Вона була Марія-богородиця[74] і Марія Магдалина[75], Марія, сестра Марти, й сама Марта[76]. Вона була Брунгільда[77] й Джіневра[78], Ізольда й Джульєта[79], Елоїза[80] й Ніколет[81]. І вона була Єва, і Ліліт[82], і Астарта. Їй було одинадцять років, але в ній була і жінка минулого, і жінка майбутнього.

Тепер я сиджу в своїй камері, а в сонному повітрі літнього надвечір'я дзижчать мухи, і я знаю, що час мій недовгий. Незабаром мене одягнуть у сорочку без коміра… Але мовчи, моє серце! Дух — безсмертний. Після темряіви я знову житиму, і знову будуть жінки. Майбутнє береже їх для всіх тих поколінь, які я маю ще пережити. Нехай зорі рухаються, небо змінюється, та вона, жінка, завжди вічна, світосяйна і єдина так само, як і я в усіх постатях і знегодах — єдиний чоловік, її товариш.

РОЗДІЛ XXII

Мій час доходить кінця. Все моє писання потайки винесено з в’язниці. Є одна людина, котрій я довіряю, і ця людина догляне, щоб його надрукували. Я вже тепер не у відділенні для вбивць. Я пишу ці рядки в камері смертників, і до мене приставили "смертного наглядача". День і ніч він пильнує, щоб я — і в цьому весь парадокс — не помер самотужки. Мене треба зберегти живого, аби потім повісити, бо інакше суспільство буде обдурено, закон не виконано і на начальника в’язниці впаде тінь, адже він зобов’язаний пильнувати, щоб засуджених вішали як слід. Я не раз дивувався, яким чудним способом деколи люди заробляють собі шматок хліба!

Це мої останні рядки. Завтра вранці прийде мій час. Губернатор відхилив прохання про помилування і навіть відмовився відкласти страту — дарма що "Спілка боротьби проти смертної кари" зняла бучу по всій Каліфорнії. Репортери вже злітаються, наче зграя круків. Я бачив їх. Більшість з них — дивні молодики. А найкумедніше те, що вони хочуть бачити страту професора Дерела Стендінга, аби потім написати для публіки, як цей професор, Дерел Стендінг, помер на мотузці, і цим заробити собі на хліб і масло, на коктейль, на тютюн, на квартирну платню, а коли вони одружені, то ще на взуття й книжки своїм дітям. Та нехай, коли воно все скінчиться, — це ж їм, а не мені, зробиться погано.

От я сиджу та й думаю про все це, а за стіною ходить мій вартовий і підозріливим оком раз у раз заглядав до мене.

45 46 47 48 49 50 51