Лайнер слухався, наче лінива шкапа, і Браян просковзнув повз припаркований літак всього лиш на відстані якихось шести футів. Вікна його промайнули, наче ряд сліпих очей.
Далі вони покотилися в бік терміналу "Юнайтид", де біля перехідних хоботів застигли, неначе немовлята на годівлі, не менше дюжини літаків. Тепер швидкість їхнього "Боїнга" впала до тридцяти з лишком миль.
– Нагніться й упріться! – кричав у мікрофон Браян, на мить забувши, що його літак такий само мертвий, як і решта тут, і інтерком не працює. – Приготуйтесь до зіткнення! Приго…
"Боїнг" рейсу №29 "Американської гідності" врізався в термінал №29 авіакомпанії "Юнайтид ерлайнз" зі швидкістю приблизно двадцять дев'ять миль на годину. Сильний, гучний удар, а слідом скрегіт жмаканого металу і звуки битого скла. Браяна знову кинуло в його упряж, потім відкинуло назад у крісло. Він застиг там на якусь мить, чекаючи вибуху… а потім згадав, що в баках не залишилося нічого, нема чому вибухати.
Він повимикав усі тумблери на приладовій панелі – панель і так була мертвою, але ця звичка корінилася глибоко, – а потім обернувся перевірити, як там Лорел. Вона дивилася на нього змарнілими, апатичними очима.
– Вийшло найближче до того, як мені б хотілося, якби я бодай колись мріяв таке утнути, – нетвердо промовив Браян.
– Краще б ви дозволили нам упасти й розбитися. Усі наші жертви… Дайна… Нік… все нінащо. Тут просто те саме. Просто те ж саме.
Браян розстібнув на собі упряж і звівся на тремтячі ноги. Витягши з задньої кишені хустинку, він подав її Лорел.
– Витирайте собі носа. Він кровоточить.
Вона взяла носовичок, а потім просто дивилася на нього так, ніби ніколи в житті не бачила подібної речі.
Браян пройшов повз неї й повільно побрів у пасажирський салон. Там став у дверях, рахуючи носи. З його пасажирами – тобто, з тією купкою їх, що ще залишилися, – здавалося, все гаразд. Важко схлипувала, притискаючись головою до грудей Алберта, Бетані. Руді Ворік розстібнув свій ремінь безпеки й підвівся, вдарився головою об горішній багажник і знову сів. Він дивився на Браяна причмеленими, невтямливими очима. Браян вловив себе на думці – чи й досі Руді Ворік голодний. І вирішив, що ні.
– Давайте вибиратися з літака, – сказав Браян.
Бетані підняла голову:
– Коли вони прийдуть? – істерично запитала вона в нього. – Скільки часу цього разу мине, поки вони прийдуть? Хто-небудь уже чує їх?
Свіжий біль прохромив Браяну голову, і він похитнувся на ногах, зненацька цілком впевнений, що зараз може зомліти.
Чиясь помічна рука обхопила його за талію, і він озирнувся, здивований. Це була Лорел.
– Капітан Інґал правий, – тихо сказала вона. – Може, все не так погано, як воно здається.
Бетані гавкнула істеричним реготом.
– А яким ще гіршим воно може здаватися? Просто яким ще гіршим воно може…
– Щось інакше, – раптом озвався Алберт. Він дивився крізь вікно. – Щось змінилося, я не можу сказати, що саме… але тут не так. – Він подивився спершу на Бетані, а потім на Браяна з Лорел. – Просто тут не так.
Браян нахилився поряд з Бобом Дженкінсом і подивився у вікно. Він не побачив ніякої особливої різниці з БМА – тут було більше літаків, звичайно, але вони були такі ж пусті, такі ж безживні – і, тим не менше, він відчував, що Алберт, можливо, щось таке прозирає. Більше інстинктом, аніж зором. Якусь істотну різницю, якої сам він не зовсім міг уловити. Вона просто танцювала поза його досяжністю, як це було з назвою парфумів його дружини.
"Любий, це "Льонвуа". Я завжди ними пахчуся, невже ти не пам'ятаєш?"
Невже ти не пам'ятаєш?
– Ходімо, – сказав він. – Цього разу скористаємося люком кабіни.
32
Відкриваючи ляду під виступом приладової панелі, Браян намагався згадати, чому він не скористався цим виходом, щоб висадити пасажирів у Бенгорському аеропорту; це було збіса набагато легше, ніж спускатися по сковзанці. Схоже, наразі не існувало "чому". Він просто тоді не подумав про це, тому що був навчений під час будь-якої надзвичайної ситуації перш за все думати про сковзанку.
Браян спустився в передній трюм, підпірнув під ґроно електричних кабелів і віддраїв люк у носовій підлозі "767-го". До нього приєднався Алберт і допоміг спуститися Бетані. Браян допоміг Лорел, а потім вони з Албертом допомогли Руді, який рухався так, ніби кістки в нього стали скляними. Руді так само міцно стискав в одній руці свою вервицю. В комірці під кабіною тепер стало дуже тісно, і Боб Дженкінс, спираючись на руки, чекав нагорі, дивлячись на них крізь отвір.
Браян зняв з вішаків драбину, закріпив її де треба, а потім один по одному вони спустилися на бетон – Браян першим, Боб останнім.
Коли ступні Браяна торкнулися землі, він відчув шалене бажання прикласти руку до серця й прокричати:
"Я оголошую право всіх, хто вижив у рейсі №29, на цю землю згірклого молока і кислого меду… принаймні, поки не прибудуть ленґоліери!"[182]
Він промовчав. Просто стояв разом з іншими під навислим над ними носом авіалайнера, відчуваючи щокою легенький вітерець, і роззирався довкола. Віддалік він почув якийсь звук. Не те жвакання й хрумкання, до якого вони були поступово звикли в Бенгорі – нічого подібного, – але не міг вирішити точно, на що цей звук схожий.
– Що це? – запитала Бетані. – Що це бринить? Схоже на щось електричне.
– Ні, це не те, – задумливо сказав Боб. – Цей звук схожий… – він похитав головою.
– Мені цей звук не схожий ні на що з того, що я коли-небудь чув, – сказав Браян, хоча не був певен, чи це насправді так. Його знову діймало те відчуття, ніби він щось знає чи мусив би знати, от тільки воно танцювало за межею його ментальної досяжності.
– Це вони, чи як? – напівістерично запитала Бетані. – Це вони, йдуть сюди. Це ленґоліери, про яких нам казала Дайна.
– Я так не думаю. Цей звук зовсім не схожий на той.
Але він все одно відчув, як у животі в нього зароджується страх.
– Тепер що? – запитав Руді. Голосом хрипким, як у ворони. – Розпочинати все те саме знову?
– Ну, для початку, тут нам не потрібна конвеєрна стрічка, – сказав Браян. – Двері посадкової служби відчинені.
Він виступив з-під носа "Боїнга" і показав. Їхнє брутальне прибуття до терміналу №29 відкинуло службовий трап від тих дверей, але його досить легко було повернути на місце.
– Ходімо.
Вони вирушили до трапа.
– Алберте, – сказав Браян, – допоможеш мені з тра…
– Чекайте, – перебив Боб.
Браян обернувся і побачив, що Боб з обережним здивуванням роззирається довкола. А вираз на його до того пригніченому обличчі… чи не надія це?
– Що? Що там таке, Бобе? Що ви бачите?
– Такий само обезлюділий аеропорт, але справа в тому, що я відчуваю.
Він підніс руку собі до щоки, а потім так і тримав її в повітрі, наче людина, яка голосує на дорозі. Браян почав було в нього питати, що він має на увазі, але раптом зрозумів, що й без того знає. Хіба він сам цього не помітив, поки вони стояли під носом авіалайнера? Помітив, та залишив поза увагою?
Вітерець дме йому в обличчя. Не те щоби вітер, так, не більше за легеньке пхикання, але ж все одно вітер. Повітря рухається.
– Свята ґава, – промовив Алберт.
Він встромив собі до рота палець, облизав його і підняв. Недовірлива усмішка торкнула його обличчя.
– І це не все, – сказала Лорел. – Послухайте!
Вона кинулася звідти, де вони зупинилися, до крила "767-го". Потім побігла назад до них, волосся розвівалося за її спиною. Її високі підбори чітко цокотіли по бетону.
– Ви чуєте це? – запитала вона в них. – Ви це почули?
Вони почули. Нема тієї безживної приглушеності. Зараз, просто слухаючи, як говорить Лорел, Браян зрозумів, що в Бенгорі їхні голоси звучали так, ніби їх голови сиділи в муфтах, вилитих з якогось глухого металу – міді чи, може, свинцю.
Бетані підняла руки і швидко проплескала долонями ритм з "Гайда" – тієї давньої інструменталки "Рутерз"[183]. Кожен ляск був чистим і ясним, як звук пострілу стартового пістолета. Задоволена посмішка розпливлася на обличчі дівчини.
– Що це озна… – почав Руді.
– Літак! – крикнув пронизливим, радісним голосом Алберт. І на секунду це нагадало Браяну того малюка у старому телесеріалі "Острів фантазій"[184]. Він ледь не вголос розсміявся.
– Я знаю, в чому різниця! Погляньте на наш літак! Він зараз такий самий, як і всі інші!
Вони обернулися й подивились. Довгу мить ніхто не промовив і слова; ймовірно тому, що ніхто не був здатний говорити. Той дельтівський "727-й", що стояв неподалік лайнера "Американської гідності" у Бенгорі, мав якийсь потьмарений, похмурий вигляд, якийсь такий менш реальний, ніж їхній "767-й". Тепер геть усі літаки – їхній "Боїнг" і літаки "Юнайтид ерлайнз", які вишикувалися поза ним біля перехідних хоботів, – були на вигляд яскравими, рівнозначно новими. Навіть у цій темряві фарба на них і фірмові логотипи немов вигравали.
– Що це означає? – запитав Руді, звертаючись до Боба. – Що це означає? Якщо все дійсно повернулося до нормального стану, де електрика? Де люди?
– І що це за гул? – вставив Алберт.
Той звук уже поближчав, став яснішим. Якесь бриніння, як сказала Бетані, але нічого електричного в ньому не було. Звучало так, немовби вітер дме через якусь відкриту трубу або якийсь нелюдський хор голосить в унісон одну горлову ноту: "ааааааа".
Боб похитав головою:
– Я не знаю, – сказав він відвертаючись. – Давайте підштовхаємо цю драбину на місце і зайдемо до…
Лорел вхопила його за плече:
– Ви щось знаєте! – заперечила вона. Голосом напруженим, нервовим. – Я бачу, що знаєте. Чому б вам не відкрити нам усім, що ви знаєте?
Якусь мить він вагався, перш ніж похитати головою.
– Я не готовий говорити про це зараз, Лорел. Спершу я хочу потрапити досередини і роздивитися там.
Їм довелося з цим погодитися. Браян з Албертом поставили на місце трап. Одна з його опор трохи покривилася, і Браян підтримував трап, поки вони один по одному піднімалися нагору. Сам він піднявся останнім, ідучи по протилежному від погнутої опори боку трапа. Всі його дочекалися, а потім разом пішли перехідним хоботом у термінал.
Вони опинилися у великому, круглому приміщенні з розташованими через рівні інтервали у єдиній, вигнутій дугою стіні посадковими проходами. Пустими примарами стояли ряди крісел, висіли темними квадратами горішні світильники, проте Алберт подумав, що тут він майже чує людські запахи… немов люди відбули звідси всі гуртом лише за пару секунд до того, як з перехідного хобота вигулькнули порятовані пасажири рейсу №29.
Надворі продовжувало розбухати те хоральне бриніння, наближаючись, наче якась повільна, невидима хвиля: "ааааааааааааа…"
– Ходімо зі мною, – сказав Боб Дженкінс, без зусиль переймаючи командування їхнім гуртом. – Швидше, будь ласка.
Він вирушив у бік головної зали аеропорту, і решта вервечкою слідом за ним.