Індо-грецька держава залишалася незалежною, і за царя Менандра (правив у 180–160 рр. до н.е.) прийняла буддизм. Іконографія, пов'язана з новою системою вірувань, незабаром була переосмислена майстрами, вихованими в дусі елліністичних ідеалів, в наслідок чого виник неповторний гандхарський стиль, який увібрав у себе елементи елліністичних, перських та індійських традицій. Мистецтво Гандхари перебуває у внутрішній гармонії, але відблиски стилів, що були його складовими частинами, залишаються очевидними, нагадуючи кожному про складну етнічну суміш у цій перехідній зоні між сходом і заходом. Воно процвітало й далі впродовж пізнього кушанського періоду аж до V ст. н.е.
Парфянська імперія та її римські сусіди
У 245 р. до н.е., приблизно в той час, коли бактрійці повстали проти правителів-селевкідів, парни, кочове плем'я, яке займало територію на південно-східному узбережжі Каспійського моря, вирішило попрямувати на південь до Іранського нагір'я, щоб оселитися в регіоні Парфії. Це був прагматичний крок, який добре використовував політичну плутанину того часу, але також можливо, що на парнів тиснули інші кочові племена з півночі. Освоївшись на своїй новій батьківщині, вони почали зміцнювати свою владу на цій території, хоча формально визнавали верховенство царя імперії Селевкідів Антіоха ІІІ. Ситуація змінилася, коли Антіох помер і парфяни, як їх тепер називали, на чолі із царем Мітрідатом І (правив у 171–138 рр. до н.е.) розпочали нову політику з метою експансії. Спочатку вони підкорили Бактрію, а потім здійснили похід на захід, під час якого по черзі захопили Мідію, Ассирію, Вавилонію та Елам. По суті, ці нові правителі відтворювали західну частину старої Перської імперії.
Правляча еліта була порівняно нечисленною і задовольнилася тим, що перебрала на себе існуючу структуру влади та функції адміністративного прошарку, що до цього складався з людей переважно грецького походження. Визнавалися регіональні мови, а місцеві правителі мали змогу бути досить незалежними, їм навіть дозволялося карбувати власну монету й утримувати власні збройні сили. То була модель імперії з невеликим рівнем примусу, і це певною мірою пояснює, чому після початкового періоду експансії не було зроблено жодної спроби вийти за межі Ірану та Месопотамії.
7.2 Завдяки посиленню парфян наприкінці ІІІ і в ІІ ст. до н.е. на території Іранського нагір'я і Месопотамії утворилася єдина імперія. Тим часом на заході зростала Римська імперія. Нестабільний фронтир між цими двома державами пролягав від південно-східного узбережжя Чорного моря до Сирійської пустелі.
Парфія була затиснута з усіх боків. На сході лежала велика територія, якою все ще правили бактрійські царі. У ІІ ст. до н.е. сюди рушили орди кочовиків, зокрема саки та юечжи. Деяких із них використовували як найманців, але інші прагнули землі й оселилися на Іранському нагір'ї в регіоні, який став відомим як Сакастан (Сістан). Ми розглянемо ці події в ширшому контексті пізніше (с. 273-275). На заході природний кордон утворювали Аравійська та Сирійська пустелі, але Мала Азія була чимось на кшталт нічийної землі. Саме тут парфяни зіткнулися спочатку з державами, що були нащадками старої Перської і пізнішої Македонської імперій, а починючи з І ст. до н.е. – з Римською імперією, що розширювалася. На кілька століть ця земля перетворилася на зону конфлікту. Кордон переважно проходив по Євфрату, але на короткий час у ІІ ст. до н.е. парфяни поширювали свій контроль на території аж до Середземномор'я і захоплювали частини Єгипту, Левант і Кілікію на півдні Анатолії. Після приблизно 90 р. до н.е. природним кордоном імперії стала східна окраїна сирійської пустелі, причому Дура-Европос на Євфраті був гарнізонним містом, що контролювало два головних караванних маршрути на заході: північний шлях вздовж річки й далі через північну Сирію до середземноморського порту Антіохії, та південний шлях, що пролягав через пустелю до Пальміри, звідти до Дамаска, і виходив до Середземного моря в Тірі. Коли дві держави не вели активні бойові дії між собою, ці шляхи, що проходили через Парфію, забезпечували основне сухопутне сполучення між сходом і римським світом. Парфія також контролювала морські шляхи в Перській затоці, що вели до Індії, а на своєму північному кордоні мала доступ до різних караванних стежок, які перетинали пустелі та пустельні степи Центральної Азії. Одне слово, вона лежала в центрі мереж обміну, що перетинали Євразію, і могла отримувати значну вигоду від експоненціального зростання обсягів торгівлі, яке розпочалося у І ст. до н.е
Парфянська імперія не мала постійної армії для участі в походах, але була організована так, що бойові сили у разі потреби могли бути швидко зібрані. Прикордоння, тим часом, було повністю укріплено гарнізонами. Головною запорукою успіхів парфянської армії були катафрактарії: важкоозброєна кіннота з конем і вершником, захищеними лускатими обладунками. Вони були озброєні довгою пікою та луком і билися загонами, атакуючи ворога з нищівним ефектом. Вартість спорядження означала, що катафрактарії, як правило, походили з прошарку еліти, еквівалентного лицарському стану в середньовічній Англії. До складу армії також входили загони легкої кінноти в простіших обладунках, озброєні короткими композитними луками. Вони були швидшими й могли легше маневрувати, а також були відомі тим, що могли розвертатися в сідлі й пускати стріли назад у своїх переслідувачів. Цей прийом став відомим як парфянський постріл, хоча насправді ця техніка була розроблена степовими кочовиками століттями раніше.
Головною військовою метою парфянських царів було забезпечення захисту їхніх західних кордонів від зростаючої могутності Риму. У 1-й половині І ст. до н.е. конфлікт зосередився на політичному статусі Вірменії в східній частині Малої Азії. Ситуація загострилася, коли римський проконсул у Сирії Марк Ліциній Красс вторгся до Парфії у 53 р. до н.е. з армією, що складалася з сімох легіонів. До складу парфянського війська, яке зустріло його, входили 1000 катафрактаріїв і 9000 кінних лучників. Результатом стала нищівна поразка римлян. Конфлікт продовжився і поширився на Сирію і Левант, але нарешті завершився у 20 р. до н.е. перемовинами, за підсумками яких римлянам були повернуті захоплені штандарти легіонів і звільнені вцілілі римські полонені. Усі ці події були величезним приниженням для Риму. Хиткий мир, що настав після цього, був сповнений інтриг, але протримався до 58 р. н.е., коли знову спалахнула війна через питання Вірменії. Через п'ять років воно було вирішене через політичний компроміс, але ситуація залишалася нестабільною, і у 114 р. н.е. римський імператор Траян повів свою армію до Вірменії, приєднавши її до Римської імперії. Це була підготовча фаза його грандіозного плану підкорення Парфії.
7.3 Парфянський катафрактарій, захищений важкою бронею кіннотник верхи на такому ж захищеному важкою бронею коні. Оригінальний начерк був вирізаний на плитці, знайденій у парфянській столиці Дура-Европос на Євфраті.
Навесні 116 р. н.е. Траян вирушив до Антіохії північним караванним маршрутом до Євфрату, а потім пройшов долиною річки, захопивши Дура-Европос, Ктезифон, Селевкію і порт Харакс (у царстві Харакена) на півночі Перської затоки, де, за переказами, з тугою дивився на кораблі у гавані й казав, що якби він був ще молодим, то розпочав би морський похід проти індійців. Хоча це може бути міфом, вигаданим істориками, Траян, можливо, дійсно вважав себе кимось на кшталт нового Александра Великого. Повертаючись через Вавилон тієї осені, він зупинився, щоби принести жертву в будинку, у якому Александр помер понад чотири століття перед тим. Пізніше того ж року Траян захопив Сузи, але, коли він повертався долиною Тигру, повстали поселення Вавилонії. Він дістався Антіохії на початку 117 р., але раптово помер у серпні, ще до того, як наступна експедиція була готова до відплиття. Його наступник Адріан, головною турботою якого була стабілізація ситуації на кордонах імперії, одразу ж відмовився від східних походів.
Чому Траян вдався до цієї дорогої і небезпечної східної авантюри? Опортунізм, підсилений особистими амбіціями, без сумніву, відігравав важливу роль, але існував і потужний економічний стимул. Оскільки римський споживчий ринок вимагав дедалі більшої кількості екзотичних товарів, торгівля зі сходом зростала. Ціни були високими, не в останню чергу через значні митні збори, які стягували парфяни під час перевалки вантажів. Контролюючи Парфію, Рим міг не лише знизити ціни всередині країни, але й отримати додаткові прибутки, оподатковуючи торгівлю. Той факт, що Траян уже під час свого перебування у Вавилоні встановлював мито на верблюдів і коней, які переправлялися через месопотамські річки, свідчить про те, що він ніколи не забував про вимоги економіки.
Понад 40 років після смерті Траяна Євфрат вважався визнаним кордоном між Римом і Парфією, але у 161 р. н.е. знову загострилася вірменська проблема, розпочавши нову фазу війни, впродовж якої римляни знову активно діяли в Месопотамії у конфлікті, що тривав до 166 р. н.е. За цей час Селевкія була спалена вщент, Ктезифон захоплений, а римські війська вдерлися до Мідії. Врешті-решт, досягнуті територіальні здобутки були дуже невеликими. Більш драматичним наслідком було те, що римські солдати, повернувшись на захід, принесли із собою чуму, яка згодом спустошила імперію.
Римська агресія в долині Євфрату відновилася у 197 р. н.е., але не мала довготривалого ефекту, і після подальших невдалих спроб захопити нові території, приблизно у 212 р. н.е. було укладено мирну угоду, за якою римляни погодилися виплатити значну грошову компенсацію своєму старому ворогу.
У постійному суперництві між Римом і Парфією, що тривало понад три століття, жодна сторона не могла взяти гору, і парфянам здебільшого вдавалося утримувати свій західний фронтир, у той час як Вірменія і пустеля слугували буфером між двома імперіями. Незважаючи на періоди виснажливих воєн, торгівля процвітала, а прибутки збагачували караванні міста, такі як Пальміра, Алеппо й Дамаск.
У той час як парфяни й римляни ворогували між собою на західному кордоні, на північно-східному фронтирі розпочалася зовсім інша культурна діяльність.