Але жоден із чотирьох серйозно не постраждав. Отже, ми ударяли їх дуже обережно, щоб тільки оглушити й не завдати їм особливого болю. Наглядач-обвинувач забув сказати – чи, може, він і не знає – про те, що ми обгорнули залізні ніжки ганчірками, щоб не вбити котрогось із них. Військовий трибунал складається з кадрових офіцерів і добре знає, що буде, коли дужий чоловік щосили вдарить когось по голові, скажімо, багнетом. А уявляєте, чим це може скінчитися для нещасного, коли то буде не багнет, а залізна ніжка?! Нагадую судові, що нікого з тих чотирьох, на яких ми напали, не поклали до лікарні. Мене засуджено до довічного заслання, і тому моя втеча, гадаю, – не таке вже й серйозне "правопорушення. У моєму віці важко змиритися з тим, що ніколи більш не повернешся до нормального життя. Я прошу в суду поблажливості до всіх нас трьох.
Майор перешіптується з двома засідателями, потім стукає молотком по столу.
– Підсудні, встаньте!
Ми всі троє, виструнчившись, чекаємо.
Голова:
– Трибунал відкидає звинувачення у спробі вбивства й не має наміру ні виносити вироку з цього приводу, ні вас виправдовувати. Вашу втечу суд визнає правопорушенням другого ступеня й засуджує вас за це на два роки ув'язнення.
– Дякуємо, пане майоре! – кажемо ми всі разом. А я додаю: – Дякуємо судові.
Наглядачі в залі аж розгублюються від такого несподіваного вироку.
Коли ми повертаємося до будинку, де сидять наші товариші, всі з радістю сприймають новину, і ніхто нам не заздрить. Навіть ті, кому суд усипав по саму зав'язку, щиро нас вітають.
Прибігає Франсуа Сьєрра. Він не тямить себе від радощів і обіймає мене.
Зошит шостий
ОСТРОВИ САЛЮ
Приїзд на острови
Завтра ми вирушимо на кораблі до островів Салю. Незважаючи на всі мої зусилля, за кілька годин усе ж таки почнеться моя довічна каторга. Спершу я маю відсидіти два роки у в'язниці на острові Сен-Жозеф. Сподіваюся, мені пощастить зробити все, щоб назва "Людожерка", яку дали цій в'язниці каторжани, щодо мене не виправдалась.
Я програв, але душа моя не переможена.
В цій в'язниці мені сидіти тільки два роки, і я повинен радіти. Я твердо вирішив, що не дам так легко довести себе до божевілля, цього наслідку цілковитої самотності. Я вже тепер маю бачити себе "вільним", здоровим і дужим, одне слово, нормальним, як і всі там, на островах, каторжанином. Коли я вийду з в'язниці, мені виповниться тридцять років.
Я знаю, рідко кому вдається втекти з островів. Але дехто, хоч цих людей і можна злічити на пальцях, усе ж таки втікає. Отож я певен, що й мені пощастить.
– Через два роки втечу з островів, – кажу я Клузйо, який сидить поруч.
– Любий Метелику, тебе дуже важко здолати, і я тобі аж заздрю. Ти все віриш, що колись виберешся на волю. Ось уже цілий рік ти робиш невдалі спроби втекти й жодного разу не відмовився від своїх намірів. Щойно скінчиться невдачею одна втеча, як ти вже готуєш іншу. Дивно, що ти ще не спробував утекти й звідси.
– Тут, друже, є тільки один спосіб визволитись: підбурити каторжан до бунту. Але в мене замало часу, аби прибрати до рук усіх цих важких людей. Я вже мало не підбив був їх на бунт, але потім побоявся, що цей бунт проковтне й мене самого! Ми тут маємо справу з чотирма десятками старих каторжан. "Шлях занепаду" добряче їх засмоктав, і вони реагують на все не так, як ми. Узяти хоч би тих "людоїдів", "хлопців з мурашника" або того, що підсипав отрути в суп, – він, бажаючи поквитатися з одним своїм ворогом, не завагався отруїти сімох інших, які нічого поганого йому не зробили.
– Але ж на островах будуть такі самі каторжани.
– Звісно. Та з островів я втечу без чужої допомоги. Я накиваю п'ятами сам або візьму з собою щонайбільше одного товариша. Чому ти всміхаєшся, Клузйо?
– Всміхаюсь, бо ти ніяк не вгомонишся. В тобі бурхає такий вогонь, ти так прагнеш дістатись до Парижа й поквитатися з трьома недругами, що в тебе й у думці не промайне: "А раптом це бажання не здійсниться?"
– На добраніч, Клузйо, до завтра. Скоро ми вже побачимо ті кляті острови. Цікаво, чому вони називаються Салю[19]?
І я відвертаюсь від Клузйо.
Рано-вранці наступного дня нас, двадцятьох шістьох чоловік, садовлять на невеличке каботажне судно "Танон", що плаває на лінії Кайєнна – острови Салю – Сен-Лоран і повертається назад. На нас надівають наручники і з'єднують по двоє ланцюгами за ноги. Дві групи по вісім в'язнів, за кожною з яких пильнують по чотири наглядачі з карабінами, розмістилися на носі корабля. Група з десяти в'язнів разом із шістьма наглядачами та двома начальниками охорони зайняла місце на кормі. Ми стоїмо на палубі, готові сховатися до трюму відразу, як тільки почнеться шторм.
Вирішивши ні про що не думати під час цієї подорожі, я хочу якось розважити себе. Тож, аби досадити наглядачеві з пикою могильника, що стоїть найближче до мене, я голосно кажу йому:
– В кайданах, в які ви нас закували, ми не зможемо врятуватися, якщо цей дряхлий корабель почне тонути, – а це часто трапляється з такими кораблями під час шторму.
Заспаний наглядач реагує саме так, як я й передбачав.
– Нам начхати на те, що ви втонете. Нам наказали вас закувати – от і все. Відповідають ті, хто віддає накази. В усякому разі, ми за це не відповідаємо.
– В усякому разі, ви маєте рацію, пане наглядач, у кайданах ми будемо чи без них, якщо ця домовина розвалиться в дорозі, то всі ми разом підемо на дно.
– О, знаєте, – каже недоумкуватий наглядач, – цей корабель уже давно ходить цим маршрутом, і ніколи нічого з ним не ставалося.
– Звичайно, але саме тому, що цей корабель ходить уже давно по морю, з ним будь-якої миті щось може статися!
Я досяг того, чого хотів: порушив мовчанку, яка гнітила мене. Одразу ж цю тему розмови підхопили інші наглядачі та каторжани.
– Еге ж, ця чортопхайка дуже небезпечна, до того ж нас закували в кайдани. Без кайданів ми мали б бодай якийсь шанс.
– О, ми теж не в кращому становищі. У своїй уніформі, в чоботях і з карабіном ми теж не легші.
– Карабін не слід брати до уваги, бо в разі катастрофи я одразу ж його спекаюся, – докидає інший.
Побачивши, що мені вдалося їх підбурити, я йду далі:
– А де рятувальні шлюпки? Я бачу тільки одну й то дуже малу, в неї зможуть сісти лише якихось вісім чоловік. Вона якраз для капітана корабля та його екіпажу. А інші підуть на дно!
Далі розмова йде вже на вищих тонах.
– І справді, інших шлюпок нема, а цей корабель у такому стані, що то повна безвідповідальність примушувати батьків родин ризикувати життям, посилаючи їх супроводжувати цих негідників!
А що я перебуваю у гурті, який розмістився на юті, то з нами їдуть і два начальники конвою. Один з них дивиться на мене й питає:
– Це ти, Метелику, повертаєшся з Колумбії?
– Я.
– Я не дивуюсь, що ти так далеко забрався, бачу, ти добре розумієшся на мореплавстві.
Я претензійно відповідаю:
– Еге ж, добре.
Це сіє холодок. До того ж із свого місточка спускається капітан: ми щойно вибралися з гирла Мароні – найнебезпечнішого місця на маршруті, тому він мусив особисто стати за стерно. Тепер капітан передав його своєму помічникові. Тож цей капітан, опецькуватий негр з Томбукту із ще досить молодим обличчям, запитує, де ті хлопці, котрі на колоді допливли аж до Колумбії.
– Ось цей, отой і он той, – каже начальник конвою.
– Хто був за капітана? – питає куцань.
– Я, пане.
– Що ж, парубче, як моряк, я вітаю тебе. Ти не проста людина. На! – засовує він руку до кишені свого кітеля. – Візьми цю коробку тютюну й папір. Кури за моє здоров'я!
– Дякую, капітане. Але я теж повинен привітати вас із тим, що вам вистачає мужності плавати, гадаю, раз чи двічі на тиждень на цій колимазі.
Він голосно регоче, доконуючи людей, яким я забаг досадити.
– О, ти маєш слушність! – каже капітан. – Уже давно треба було відправляти цю чортопхайку на кладовище, але компанія чекає, коли вона втоне, аби отримати страховку.
Тоді я знову шпигаю його:
– На щастя, ви маєте для свого екіпажу й для себе самого рятувальну шлюпку.
– На щастя, так, – відповідає капітан, не замислюючись над своїми словами, і спускається до трюму.
О десятій годині ранку море досить спокійне, але вітер зустрічний. Ми пливемо на північний схід, тобто проти морського припливу й проти вітру, і судно, певна річ, дуже хитає. В багатьох каторжан і наглядачів почалася морська хвороба. На щастя, каторжанин, якого прив'язали до мене, хитавицю переносить добре. Бо нема нічого огиднішого, ніж бачити, як поруч блюють. Мій напарник – справжній паризький вуличний хлопець. На каторгу він потрапив 1927 року, отже, на? островах уже сім років. І досить іще молодий – йому тільки тридцять вісім.
– Мене називають Тіті Белотом, бо, мушу тобі сказати, голубе, белот[20] – моя пристрасть. До речі, на островах я з нього живу…
– Виходить, на островах є багато грошей?
– Авжеж, любий Метелику! На островах повно капсул з грошенятами. Одні носять їх із собою, інші отримують через наглядачів-комбінаторів, платячи їм за це п'ятдесят відсотків. З усього видно, що ти, друже, ще зелений. У тебе такий вигляд, ніби ти нічогісінько не знаєш.
– Так, про острови я нічого не знаю. Хіба тільки те, що з них важко втекти.
– Втекти? – перепитує Белот. – Про це нема чого й балакати! За сім років, що їх я провів на острові, було дві спроби втекти, внаслідок яких троє загинуло і двох заарештували. А на волю ніхто не потрапив. Ось чому тут не багато охочих спробувати щастя.
– Чого ти їздив на Велику Землю?
– Робив рентген. Щоб переконатися, чи нема в мене виразки шлунка.
– І не спробував утекти з лікарні?
– Таке скажеш! Ти ж, Метелику, всіх нас випередив! До того ж я потрапив до тієї самої палати, з якої ти втік. Тож уявляєш, як її тепер стережуть! Не встигнеш підійти до вікна, щоб дихнути свіжим повітрям, як тебе вже відганяють від нього. А коли запитаєш чому, почуєш у відповідь: "Щоб тобі не заманулося вчинити те, що вчинив Метелик"-.
– Скажи мені, Тіті, що то за чолов'яга, який сидів біля начальника конвою? Стукач?
– Ти з глузду з'їхав! Цього чолов'ягу всі в нас поважають. Щоправда, він бевзь, але вміє триматися, як справжній гульвіса: не водиться з наглядачами, не визнає ніяких пільг, цілком дорожить своїм званням каторжанина.