В мене виникла цікава думка. Я знав полінезійців, їхню фантазію і любов до таємничості, коли мова йде про священні речі, про які не можна говорити відверто. Я, знав, що мати Аналоли взяла з своєї печери кам'яну курку, і здогадувався, що в печері повинна була бути ще й скульптура собаки. Ці фігури були і в Атана, і в бургомістра, і в Лазаруса.
Ми зупинились під темним евкаліптом.
— Аналола, — сказав я пошепки. — Піди до матері, привітай її від мене і скажи: "курка добра, але собака кращий".
В Аналоли був такий вигляд, ніби вона впала з місяця. З хвилину вона дивилась на мене, роззявивши рота, потім піднялась на ґанок і тихо пішла в будинок. Бак тим часом наповнився водою. Ми. попрощалися з подругами Аналоли і рушили додому в Анакену.
Наступного вечора капітан поїхав, як завжди, по воду і повернувся з докладним звітом. Аналола розповіла йому все, що трапилось із нею того вечора, а капітан точно передав її слова мені. Вона розказала, що коли я тихо заговорив до неї ввечері, серце підказало їй: "Сеньйор Кон-Тікі хоче любові". Але потім, коли я шепнув їй, що курка добра, але собака кращий, вона подумала: "Напевно, сеньйор Кон-Тікі випив багато вина". Однак вона пішла до матері і передала їй мої слова. Аналола ще ніколи не бачила такого дивного виразу на материному обличчі. Та швидко піднялась з постелі й відповіла:
— Тому я й прийшла сюди, щоб піти до печери з тобою та Даніелем Іка.
Аналола розгубилась, такого вона не сподівалась, її мати була Даніелю Іка мама-тіа — тіткою по батьківській лінії. Майбутні відвідини печери так схвилювали Аналолу, що вона не спала цілу ніч. Наступного ранку мати попросила в неї дві курки, шматок баранини й чотири свічки. Аналола спитала матір, чи не чекає вона часом гостей, але та нічого не відповіла.
Наступного вечора капітан приніс нові вісті. Минулої ночі на ферму Ваїтеа прибув Даніель Іка й залишився, там ночувати. Аналола заглянула в шпарку до його кімнати і побачила, що мати її теж сидить там. Вони говорили про похід у печеру, і Даніель умовляв стару не брати з собою Аналолу. Він казав, що Аналола може принести "погане щастя", бо вона — дитя часу і розкаже про печеру кожному, хто близький її серцю.
Вони вирішили піти до печери через два дні і домовились, де викопати уму, щоб спекти курей. Аналола здогадалась, що печера міститься в Ваї-тара-каї-уа, на захід від Анакенської долини.
— Цікаво, — сказав перший машиніст, коли капітан, під час сніданку розповів усе це. — Ми з другим машиністом часто гуляли ввечері в тому місці з такою дивною назвою. Там дуже гарно, є навіть невеличкий зелений гайок, і часто трапляються дикі кури. Ми щоразу зустрічали там старого Тімотео, того самого що робив нам очеретяні човни. Він сказав, що ночує там, бо дуже любить курятину.
Нічний вахтовий з судна заявив, що останнім часом щоранку він помічав у тому напрямку димок.
Нарешті настала та ніч, коли мати Аналоли і Даніель Іка мали йти до печери. Вранці вони повернулись збентежені, і Аналола розповіла, що курей вони, мабуть, десь спекли, але в печеру не потрапили, бо у Ваї-тара-каї-уа цілу ніч лежав якийсь чоловік. Те ж саме повторилось і наступної ночі. Вони впізнали в таємничому. незнайомці старого Тімотео і вирішили, що він теж має там печеру і охороняє її від людей Кон-Тікі. Мати наважилась зробити ще одну спробу: коли ж і цього разу їм не пощастить, то більше ходити до печери не слід. Тоді вона і Даніель відмовляться від свого наміру і повернуться до селища.
Аналола повідомила нас, коли вони надумали втретє йти до печери, і я вирішив на ту ніч виманити Тімотео з Ваї-тара-каї-уа.
Море з вечора було тихе й спокійне. Напередодні дехто з наших хлопців ловив разом з своїми місцевими приятельками при місячному світлі лангустів — створінь, "схожих на великих омарів, тільки без клешнів. На острові вони вважалися делікатесом. Користуючись легким водолазним спорядженням, ми часто наколювали їх у норах під водою, але найлегше ловити їх уночі, йдучи по воді вздовж берега із смолоскипом у руках. Остров'янки чудово вміють це робити. Помітивши здобич, вони наступають на неї ногою, хапають і кладуть у мішок.
Того вечора в казані нашого кока варилось двадцять одно велике червоне чудовисько. Ми мали намір поласувати лангустами в наметі-їдальні. Лазарус приніс мішок щойно зірваних ананасів. Таких свіжих і соковитих ми ще ніколи не їли.
Весь день Тімотео пробув на борту корабля, лагодячи в очеретяного човна, який давно лежав на палубі і дуже зіпсувався. Коли настав вечір і Тімотео хотів повернутись на свій пост у Ваї-тара-каї-уа, я приніс йому добру вечерю і попросив почергувати ніч на судні.
— У нас у таборі фієста[13], — пояснив я. — Весь екіпаж поїде ввечері на берег ласувати лангустами. Море спокійне, так що нічого не трапиться.
Тімотео незадоволено оглянувся довкола. Мені спало на думку, що старий може взяти очеретяного човна і дістатись на ньому до берега, тому я підвів його до барометра і поставив перед ним стілець.
— Коли стрілка впаде до цієї риски, — мовив я, показуючи про всяк випадок на число тридцять, — ти повинен одразу дати сиреною сигнал.
До цього доручення Тімотео поставився надзвичайно серйозно. Вмостившись на стільці і вткнувши носа майже в саме скло барометра, він не зводив із стрілки очей, одночасно відправляючи вилкою до рота їжу. Коли вахтовий і машиністи повернуться на судно, вони покладуть Тімотео спати десь на кораблі.
Поки Тімотео, переповнений почуттям обов'язку, сидів і не зводив погляду з барометра, ми всі зібрались у наметі-їдальні. навколо великого блюда лангустів. А десь у горах, над Ваї-тара-каї-уа, скрадалися в печеру Даніель і стара мати Аналоли. Тепер вони напевно вже одкопають із земляної печі печену курку і, очевидно, не забули взяти з собою свічки, щоб світити в темній скарбниці.
Минула ніч.
Рано-вранці наступного дня Тімотео приїхав з машиністом човном на берег. Не встиг він ступити на землю, як заявив, що йому треба негайно поговорити з своєю жінкою.
— А де ж вона? — запитав я.
— В селищі, — відповів він і, повільно повернувшись, з якоюсь дивною посмішкою глянув на мене й додав: — А втім, може вона сьогодні ночувала в Ваї-тара-каї-уа.
Я був страшенно вражений.
— А як звати твою жінку? — спитав я.
— Вікторія Атан. Але вона любить звати себе Таху-таху[14]. І вона справді трохи чарівниця.
Тімотео виліз на коня, смикнув за поводи й поїхав.
Капітан сьогодні вирушив по воду до Ваїтеа раніше ніж звичайно. Повернувшись назад, він сказав, що мати Аналоли і Даніель пішли до селища, відмовившись від наміру потрапити непоміченими до печери. Коли вони вночі прийшли у Ваї-тара-каї-уа, Тімотео там не було, але натомість сиділа його жінка.
Як Тімотео зумів попередити свою жінку, ми так і не дізнались. Вона змінила його тільки на одну ніч, надалі ж, поки ми не поїхали з острова, Тімотео завжди вартував сам.
Обидві печери у Ваї-тара-каї-уа так і залишились невідомими для нас. Чи передадуть їх Тімотео, Таху-таху та мати Аналоли своїм легковажним дітям, залежить тільки від них самих. А їм треба скоро це вирішувати, бо коли з стариками щось трапиться, ще дві печери з своїми неоціненними скарбами зникнуть у безодні острова Пасхи.
Даніель мав рідного брата-близнюка і зведеного брата. Рідного брата звали Альберто, це той самий остров'янин, що показував колись у селищі дві таблиціронго-ронго, але потім одніс їх назад до печери, коли вночі до нього з'явився цілий рій аку-аку. Зведеного брата Даніеля звали Енліке Іка. Він походив з королівського роду і мав право носити дворянський титул Арікі-пака. Патер Себастьян і губернатор казали, що це справжній унікум. Він зовсім не вмів брехати, а на острові Пасхи це була рідкісна доброчесність. У нас у таборі Енліке звали "сином вождя" за його горду вдачу, вроду і благородне походження. Він не вмів читати, та за свою непохитну чесність вважався на військово-морській фермі найкращим пастухом. Жив він у кам'яній хатинці біля дороги, що вела до Рано Рараку.
Якось він приїхав до табору і запропонував нам угоду. У нас були великі соснові деревини, якими ми підпирали під час розкопок статуї. Енліке хотів побудувати собі нову хатину, але на острові лісу немає, а йому потрібне дерево. Якщо я згоден мінятися, він за кожні тіш деревини дасть мені великого бика.
— Ти одержиш усе дерево, якщо згодишся принести за нього камені з печери, — заявив я.
Я сказав це навмання, в мене просто несподівано виникла така думка. Я навіть не знав, чи "син вождя" має печеру, але він зовсім розгубився. Деякий час він всіляко намагався звернути розмову на щось інше, але я наполягав на своєму. Побачивши, що йому не уникнути прямої відповіді, Енліке рішуче сказав:
— Але ж, сеньйор Кон-Тікі, я не знаю, де вхід до печери. Я сам хотів би знати, де він.
— А ти пробував пекти курку в уму такапу? — лаконічно спитав я. — Пробував ти робити перед печерою таху?
Енліке був приголомшений і навіть змінився на обличчі.
— Я поговорю з братами, — раптом тихо сказав він. — Сам я вирішувати не можу. Я маю там тільки свою пайку.
Я дізнався, що в одну з його родових печер вхід справді загублено. Але разом з братом Даніелем він є "безправним співвласником" іншої печери, вхід до якої знає тільки Альберто. Він чув, що камені там загорнуті в очерет тотора і що в печері є ронго-ронго та кілька старовинних весел. Але найкращою з усіх речей у печері є вітрильний човен з каменю, якого він назвав вакаохо, і статуя з чорного полірованого каменю завбільшки в половину людського зросту.
Альберто розповідав братам, де міститься печера, але вхід показати відмовився, боячись, що його побачатьаку-аку і покарають. Енліке сам не раз шукав печеру, але так і не знайшов.
Знову з'явився "син вождя" аж. через кілька днів. Він привіз нам великих кавунів і, знімаючи їх з коня, шепнув мені, що скоро зможе дістати мені старовинні фігури, його жінка проплакала багато днів, нарікаючи на те, що її чоловік не може знайти входу до власної родинної печери. Але сльози не помагали, і Енліке весь час повертався додому голіруч.