Наостанку я міг зрозуміти декілька слів, що вона говорила мені, прикладаючи вухо майже до самісіньких губів. Вона питала мене, де вона, і я сказав їй; хто я, — я сказав їй. Даремно я питав її прізвище. Вона тихо крутила головою по подушці й заховала тайну, як і її брат.
Я не мав нагоди поставити їй ще які питання, аж поки не сказав братам, що життя її швидко погасає, і що вона, може, не виживе й другого дня. До того часу, хоч ніхто з них не був присутній, коли вона приходила до пам яті, крім тієї жінки та мене самого, проте один або и обидва брати завсігди недовірливо сиділи за завісою в головах у неї, коли я бував там. Коли ж дійшло до такого, то їм, здавалося, було байдуже, що я міг би ще говорити з нею, немов би така думка промайнула мені в голові — і я вже вмирав.
Я завсігди примічав, що для їх гордости особливо гірко було те, що менший брат (як я зву його) примушений був схри— стити свою шпаду з мужиком, та ще и з хлопцем. Тільки єдина думка, що, здавалося, справді вражала того й того, була та, що Це було поневажливим для їх роду и смішним. Кожного разу, коли я перестрівався очима з молодшим братом, вираз їх нагадував мені, що він глибоко ненавидить мене, бо я знав те, про Що довідався від хлопця. Він був м'якший і ввічливіший до мене, ніж старший, проте я бачив це. Я так само бачив, що, на погляд особливо старшого брата, я був якимось тягарем.
Повість про двоє міст — 15. ОАО
Моя пацієнтка померла перед двома годинами до півночі, в той самий час, за моїм годинником майже в ту саму хвилину, коли я вперше побачив її. Я був сам з нею, коли її безпорадна молода голова тихо схилилася набік, і 'закінчилися всі її земні образи й страждання.
Брати ждали в кімнаті внизу сходів, нетерпляче бажаючи їхати. Я чув їх, коли сидів біля ліжка, як вони били батогами по чоботях і ходили туди и туди.
— Нарешті вона вмерла, — сказав старший брат, коли я вийшов до них.
— Вона вмерла, — сказав я.
— Вітаю тебе, мій брате, — були його слова, коли він повернувся до нього.
Перед тим він давав мені гроші, однак я відкладав узяти їх. Тепер він подав мені суверток з золотом. Я взяв його з його рук, тільки поклав його на стіл. Я обміркував це питання й вирішив не брати нічого.
— Прошу вибачити, — сказав я, — за таких обставин — ні.
Вони поглянули один на одного, проте вклонилися до мене, як і я до них, і ми розійшлися, не сказавши більш і слова. хххххх
Я так утомився, втомився, втомився... нещастя придавило мене. Не можу навіть перечитати того, що написала ця схудла рука.
На другий день уранці суверток з золотом було залишено коло моїх дверей у невеличкій скринці, з моїм ім'ям на ньому. Я відразу старанно обміркував, що мені робити. Я вирішив того ж самого дня написати до міністра приватного листа, викласти суть випадків, з приводу яких мене було покликано, і місце, куди я їздив, — одно слово, викласти всі обставини. Я знав, як важать впливи двора, і що значить безкарність дворянства, і сподівався, що справи ніколи не вислухають, проте я хотів полегшити свою душу. Я тримав справу в секреті навіть од своєї дружини, і про це я вирішив викласти у своєму листі. В мене не було страху, щоб це загрожувало справжньою небезпекою мені самому; проте я був свідомий, що небезпека може бути для інших, коли інші будуть скомпрометовані тим, що вони знали те, що я знав.
Я був дуже зайнятий у той день і не міг закінчити свого . листа того ж вечора. Я встав задовго раніш мого звичайного часу на другий день, щоб зякінчити його. Лист лежав передо мною, тільки не закінчений, коли мені сказали, що жде леді, яка хоче бачити мене. хххххх
Завдання, яке я поставив собі, стає щодалі більш мені не під силу. Так холодно, так темно, мої почуття так притупилися, сумовитість, що насувається на мене, така страшна.
Леді була молода, чемна й хороша, проте, як видно неприз— начена на довге життя. Вона була дуже схвильована. Вона представилася мені, як дружина маркіза Сент-Евремона. Я зв'язав титул, яким хлопець називав старшого брата з ініціяльною літерою, вишитою на шарфі, і мені нетяжко було дійти до висновку, що дуже недавно бачив цього вельможу.
Моя пам'ять ще точна, проте я не можу записати нашої розмови дослівно. Маю підозру, що за мною стежать значно пильніше, і я тільки не знаю, в який час на мене зважають. Вона почасти догадувалася, а почасти й викрила головні факти жорстокої історії, дізналася про участь у ній свого чоловіка, як і про те, що мене закликано було. Вона не знала, що дівчина померла. Вона сподівалася, як говорила вона мені з великим сумом, що вона потайки покаже їй своє жіноче співчуття. Вона сподівалася відвернути небесний гнів од дому, що його давно так ненавидять багато страждальників.
Вона мала підстави думати, що молодша сестра жива, і мала величезне бажання допомогти цій сестрі. Я не міг сказати їй нічого, крім того, що така сестра була, — більше я не знав нічого. Власне вона й прийшла до мене, маючи надію, що я скажу їй ім'я та місце перебування її, — однак і до цього нещасного часу я не знаю ні того, ні того. хххххх
Мені не вистачає паперу. Один аркуш учора відняли в мене, попередивши. Мушу сьогодні скінчити моє оповідання.
Вона була добра, співчутлива леді й нещаслива в своєму заміжжі. Як же могло бути інакше? Брат недовірливо ставився до неї й ненавидів Ті, увесь свій вплив використовував проти неї; вона боялася його и боялася свого чоловіка. Коли я проводив її вниз до дверей, то там у кареті була дитина, гарний хлопчик років двох-трьох.
— Задля нього, докторе, — сказала вона, показуючи на нього заплакана, — я зробила б усе, що тільки могла би, щоб поправити лихо. Інакше він ніколи не буде щасливий у своїй спадщині. В мене є передчуття, що коли не буде за це іншого невинного спокутування, то колись відповідальність за це впаде на нього. Що я можу вважати ще за своє • а такого дуже мало, крім деяких дорогоцінностей — він повинен зробити за перше завдання свого життя — віддати його, разом із співчуттям і сльозами своєї померлої матері, цій покривдженій родині, якщо тільки можна буде розшукати її сестру.
Вона поцілувала хлопця, голублячи його.
_ це задля тебе, мій любий. Ти будеш вірний мені, маленький Шарлю?
Дитина сміливо відповіла:
— Так.
Я поцілував її в руку, вона взяла на руки хлогіця й поїхала, і далі голублячи його. Більш я її не бачив.
Вона назвала ім'я свого чоловіка, припускаючи, що я його знаю,—я не додав згадки про нього в своєму листі. Я запечатав листа і, не покладаючись ні на кого, крім власних рук, сам одніс його того ж таки дня.
Того самого вечора, останнього вечора того року, о дев'ятій годині одягнена в чорне людина подзвонила біля моїх дверей, бажаючи бачити мене, і поволі пішла за моїм служником Ернестом Дефаржем, молодим хлопцем, вгору по сходах. Коли мій служник увійшов до кімнати, де я сидів з дружиною, — о, моя дружино, моє серце кохане, моя хороша молода англійко,, жінко, — ми побачили, що той чоловік, про якого ми думали, що він там унизу коло дверей, мовчки стоїть за ним.
— Невідкладний випадок на вулиці св. Гонорія, — сказав він. — Він не затримає мене; карета жде нас.
Ця карета привезла мене сюди, привезла мене до моєї могили. Коли я вийшов з дому, мені ззаду накинули на рота чорний шарф і зв'язали мені руки. Обидва брати перейшли черев вулицю з темного кутка и тільки жестом показали, що я той самий, кого їм треба. Маркіз вийняв з кишені листа, що я написав, показав його мені, спалив на свічці ліхтаря, що його тримали перед ним, і затоптав попіл ногою. Не було сказано ні слова. Мене привезли сюди, мене привезли до моєї живої могили.
Коли б за ці страшні роки бог поклав на жорстоке серце одного з братів подати мені якусь звістку про мою дорогу дружину... сказати мені одно слово, чи вона жива, чи мертва... я міг би думати, що він ще не зовсім покинув їх. А тепер я вірю, що знак червоного хреста фатальний для них, і що вони не мають частки в його милосерді. І їх, і їхніх нащадків, до останнього з їхнього роду, я, Олександер Манетт, нещасний в'язень, цієї останньої ночі року 1767-го, в моїх нестерпучих муках, віддаю на суд тих часів, коли за всі ці вчинки повинні будуть дати відповідь. Віддаю їх на суд неба і землі.
Страшний шум зчинився, коли закінчили читати документ. Оповідання викликало наймстивіші пристрасті часу, і в цілій нації не було такої голови, яка б не впала перед ними. Нетяжко було при цьому трибуналі й при цій публіці довести, чому Дефарж не об'явив цього документа разом з іншими знайденими в Бастілії пам'ятниками й затримав його, ждучи слушного часу. Нетяжко було довести, що св. Антон давно прокляв ненависне ім'я цієї родини й завів його до фатального списку. На землі не було ще такої людини, якої доброчесності й заслуги могли би витримати в такому місці цього дня супроти такого доносу.
Найгірше для обвинуваченої людини було те, що обвину^— ватець був добре відомий громадянин, його власний найближчий друг, батько його дружини. Запеклим жаданням народньої маси було наслідувати непевні доброчесності стародавности й жертви та самозаколення на народньому вівтарі. Тому, коли президент сказав (інакше йому довелося б накласти своєю головою), що добрий лікар Республіки ще більше стане в послузі Республіці, викорінюючи огидну аристократичну родину, і безперечно відчуває священний вогонь і радість, прирікаючи свою доньку на вдовування, а її дитину на сирітство, постало дике зворушення, патріотичне запалення, без найменшого сліду людського співчуття.
А Великий вплив має доктор на тих, що оточують його? промовила мадам Дефарж, сміючися до Помсти. — Спаси його тепер, мій докторе, спаси його.
Кожне подавання голосу викликало рев. Голос один за одним. Рев і шум.
Голосували одностайно. Серцем і походженням аристократ, ворог Республіки, відомий гнобитель народу. Назад до Консьєр— жері. Смерть протягом двадцяти чотирьох годин.
Розділ XI.
СМЕРКАЄ.
Нещасна жінка безневинної людини, тепер засудженої на смерть, упала під присудом, наче її саму вразили смертельно; проте вона не промовила ні єдиного звука, і такий сильний був у неї внутрішній голос, який зауважував'їй, що вона одна в цілому світі мусить підтримати його в нещасті, а не збільшувати його, що швидко підвів її навіть од такого удару.
Судді мусіли взяти участь у народній демонстрації на вулиці; засідання трибуналу відкладено було до другого дня.