Місіс Гаркер каже, що вони розміщують у хронологічному порядку всі наявні записи про події, що відбулися. Гаркер має листування між тими людьми, які приймали скрині у Вітбі, й тими, які перевезли їх у Лондон. Зараз він читає мій щоденник, надрукований його дружиною. Цікаво, що вони з нього зрозуміють. А ось і він…
Дивно, але мені ніколи не спадало на думку, що сусідній будинок може бути притулком графа, проте поведінка пацієнта Ренфілда неодноразово вказувала нам на це! Тепер ми мали цілу купу листів, які стосувалися купівлі цього будинку. О, якби ми раніше довідалися про це, могли б урятувати бідолашну Люсі! Гаркер знову пішов до себе, він збирає матеріал. Каже, що до обіду вони зроблять цілу зв'язну повість. Він уважає, що я тим часом маю відвідати Ренфілда, бо досі той був своєрідним вказівником на приїзд і від'їзд графа. Мені поки що важко в це повірити, буде видно, коли я порівняю дати. Як добре, що місіс Гаркер надрукувала записи з моїх валиків, бо в іншому разі ми б ніколи не знайшли потрібних дат.
Коли я увійшов, Ренфілд спокійно сидів у своїй кімнаті, склавши руки і лагідно посміхаючись. На мить мені здалося, що він цілком нормальний. Я присів і побалакав із ним на різні теми, він відповідав досить розсудливо. Потім він заговорив про своє повернення додому. Цієї теми, наскільки я знаю, він жодного разу не піднімав, відколи з'явився тут. Про своє негайне звільнення він говорив цілком упевнено. Я переконаний, що якби я не перемовився з Гаркером, не прочитав листів і не звірив би дат його нападів, то був би ладен підписати його виписку, ще трохи поспостерігавши за ним. Але зараз я ставлюся до нього з підозрою. Всі ті напади якимось чином були пов'язані з близькістю графа. Що це означає? Чи може бути так, що він інстинктивно відчуває задоволення, коли вурдалак здобуває цілковиту перемогу? Стоп. Він — зоофаг, і під час своєї дикої метушні під дверима каплиці у покинутому будинку він завжди говорив про "володаря". Це підтверджує наше припущення. Поспілкувавшись із ним іще трохи, я пішов. Мій приятель зараз перебуває у надто свідомому стані, й мої наполегливі запитання можуть насторожити його. Він почне міркувати — і тоді… Отже, я пішов. Я не довіряю його спокійному стану, тому накажу санітару, щоб уважно наглядав за ним і мав під рукою гамівну сорочку.
Щоденник Джонатана Гаркера
29 вересня
У потязі до Лондона.
Коли я отримав від містера Біллінґтона люб'язне повідомлення про те, що він готовий надати мені всю інформацію, яку тільки зможе, я вирішив, що буде найкраще, коли я сам поїду до Вітбі й отримаю необхідні відомості на місці. Моєю метою було дослідити шлях того жахливого вантажу графа до Лондона. Згодом нам ця інформація знадобиться. Біллінґтон-молодший, чудовий юнак, зустрів мене на станції і супроводив додому свого батька, де вони запропонували мені переночувати. Біллінґтони — дуже гостинні люди, як справжні йоркширці. Вони надали мені все необхідне і залишили самого, щоб не заважати. Вони знали, що я дуже заклопотаний і приїхав ненадовго, тому містер Біллінґтон заздалегідь підготував у своєму офісі всі папери щодо вантажу у скринях. Я пригадав ті листи, які побачив у графа на столі, перш ніж дізнався про його диявольські плани. Все було ретельно продумано, зроблено систематично й акуратно. Здається, граф продумав кожну дрібницю, яка могла трапитися йому на шляху реалізації його намірів. Використовуючи американізм, скажу, що він "не проґавив жодного шансу", а те, що його інструкції були виконані з абсолютною акуратністю, є логічним наслідком його уважності. Я побачив накладну за вантаж і переписав її: "П'ятдесят скринь зі звичайною землею, призначеною для експериментів". Тут також була копія листа до Картера Патерсона і його відповідь. Я зробив копію і того, і того. Це була вся інформація, яку містер Біллінґтон міг мені надати. Вийшовши від нього, я спустився у порт, де зустрівся з береговою охороною, митними чиновниками і начальником порту, який був такий люб'язний, що звів мене із тими людьми, які ці скрині приймали. Їхня загальна кількість точно відповідала реєстру, і їм більше нічого було додати до того опису, де фігурували "п'ятдесят скринь звичайної землі", крім того, що ящики були "великі й важенні" і що тих, хто їх носив, потім діймала спрага. Один із них додав, що це була важка робота, "бо поблизу не було жодного джентльмена, схожого на вас, сквайре", натякаючи на те, що їм потрібно віддячити за інформацію, підкинувши грошенят на випивку. Нема потреби додавати, що перш ніж піти, я їх не образив.
30 вересня
Начальник станції був такий люб'язний, що дав мені рекомендаційного листа до свого старого приятеля, начальника станції Кінґс-Крос. Отже, коли я прибув туди вранці, то мав можливість спитати його щодо тих скринь, які прибули на станцію. Він також одразу ж звів мене із потрібними службовцями, і я побачив, що їхня квитанція співпадала з моєю накладною. Щоправда, на станції можливість виникнення аномальної спраги була трохи слабшою, хоча теж мала місце, тому я й цього разу вчинив так само, як і попереднього.
Звідти я вирушив у контору Картера Патерсона, де мене прийняли з дорогою душею. Службовці контори передивилися записи у своїх книгах і одразу ж перетелефонували до офісу в Кінґс-Крос, щоб уточнити деталі. На щастя, люди, що розвантажували вантаж, сиділи без діла, й одного з них негайно відправили сюди, а разом із ним і квитанції та всі папери, що стосувалися доставки скринь до Карфакса. Серед паперів я знову знайшов квитанцію, що цілком співпадала з попередніми. Вантажники могли б додати до написаних кількох слів дещо більше. Але незабаром я зауважив: їхня робота була надзвичайно пильною, тож вони й собі були не від того, щоб утамувати спрагу. Коли я за допомогою державної грошової одиниці, цього цілющого зла, надав їм можливість полегшити їхнє становище, один із чоловіків зауважив:
— Це, сер, був не будинок, а руїни. Дідько! Його ніхто не торкався років сто! Там було стільки порохів, що ви могли би спокійно спати на них без шкоди для своїх кісток. Там усе таке занедбане! А в старій каплиці душа в п'яти скакала! Я зі своїми товаришами ще ніколи так не квапився, щоб чимшвидше закінчити роботу. Господи, я там ані на хвилину не залишився би потому, як стемніє.
Побувавши в домі, я би, напевно, зрозумів його відчуття, а якби йому було відомо те, що відомо мені, гадаю, він підняв би вартість своїх послуг.
Я був задоволений лише одним: усі скрині, які прибули у Вітбі з Варни на "Деметрі", лежали у старій каплиці в Карфаксі. Там мають бути всі п'ятдесят ящиків, хіба що деякі з них уже перевезли, як я зрозумів зі щоденника доктора Сьюарда.
Згодом
Ми з Міною працювали весь день і підготували всі папери у хронологічному порядку.
Щоденник Міни Гаркер
30 вересня
Я така рада, що ледве стримую себе. Гадаю, що це є реакцією на нав'язливі побоювання з приводу того, що ті жахливі пригоди і заново відкриті старі рани можуть згубно позначитися на Джонатанові. Я бачила, що, вирушаючи у Вітбі, він кріпився, як міг. Я навіть занедужала від хвилювання за нього. Однак ця поїздка сприятливо вплинула на нього. Він іще ніколи не був таким непохитним, таким сильним і сповненим вулканічної енергії, як зараз. Це все завдяки славному професорові Ван Гелсінґу, який сказав, що Джонатан має добрий розум, але пережив таке напруження, аж воно могло би просто вбити слабшу людину. Джонатан повернувся, сповнений життя, надії і рішучості. До сьогоднішнього вечора ми підготували всю відому нам інформацію у хронологічному порядку. Я відчуваю якесь дике збудження. Гадаю, слід поспівчувати кожному, на кого полювали би так, як ми на графа. Але ця істота — не людина, навіть не тварина. Розповідь доктора Сьюарда про смерть бідолашної Люсі й про те, що сталося згодом, може висушити джерело співчуття у будь-якому серці.
Згодом
Лорд Годалмінґ і містер Моріс прибули раніше, ніж ми очікували. Доктор Сьюард, прихопивши з собою Джонатана, поїхав у справах, тому потурбуватися про приїжджих мала я. Ця зустріч була болісною для мене, бо нагадувала про сподівання бідолашної Люсі, якими вона поділилася зі мною лише кілька місяців тому.
Звісно, вони теж чули про мене від Люсі, і здається, що доктор Ван Гелсінґ також "танцював під мою дудку", як висловився містер Моріс. Бідолашні хлопці, жоден із них навіть і не здогадується, що я знаю про те, як вони робили пропозицію Люсі. Вони не зовсім упевнені, про що можна казати, а про що — ні, бо не усвідомлюють, скільки всього я знаю, тому тримаються нейтральних тем. Хай там як, а я все зважила і дійшла висновку, що буде краще, якщо я познайомлю їх зі справами, звернувши увагу на дати. Зі щоденника лікаря Сьюарда я знала, що вони бачили на власні очі смерть Люсі, її справжню смерть, тому я не боялася, що виповім якусь таємницю. Отже я як могла розказала їм, що читала всі щоденники і папери і що ми з чоловіком надрукували все по черзі за датами. Я дала кожному по копії, щоб вони прочитали їх у бібліотеці. Коли лорд Годалмінґ отримав величенький стос паперів, він сказав:
— Місіс Гаркер, це ви все надрукували?
Я кивнула, а він правив далі:
— Я не зовсім розумію мету вашої роботи, але ви такі чудові люди і так завзято й енергійно працювали, що мені хіба залишається наосліп прийняти ваші ідеї і спробувати допомогти вам. Щодо сприйняття фактів, то я вже отримав такий урок, який може змусити людину залишатися скромною до останньої години свого життя. Крім того, я знаю, що ви любили мою Люсі… — і він відвернувся, затуливши обличчя руками. Я почула, як бринять сльози в його голосі. Містер Моріс з інстинктивною делікатністю поклав руку йому на плече, а потім тихо вийшов із кімнати. Гадаю, в жіночій природі є щось таке, що змушує чоловіків вільно почуватися перед жінкою, виказувати свої почуття і при тому не відчувати, що так вони принижують свою чоловічу гідність. Ось і лорд Годалмінґ, побачивши, що ми залишилися самі, сів на диван і дав волю почуттям. Я присіла біля нього і взяла його за руку. Сподіваюся, що він не вважатиме це зухвальством із мого боку, якщо коли-небудь пригадуватиме це, коли ж ні, то я в ньому помилилася.